Справа № 420/10318/20
09 грудня 2020 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Радчука А.А.,
розглянувши в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду в порядку спрощеного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з позовною заявою в якій просить суд:
рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 189 від 02.10.2020 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати неправомірним та скасувати;
зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянки Нігерії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив про те, що 07.10.2020 року ОСОБА_1 отримала повідомлення № 5/1-210 від 02.10.2020 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 189 від 02.10.2020 року.
Позивач вважає рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 189 від 02.10.2020 року незаконним, необгрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, у зв'язку із чим звернулась до суду з даним позовом.
Ухвалою судді від 13.10.2020 року відкрито провадження по справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
26.11.2020 року до суду надійшов відзив на адміністративний позов, в якому відповідач не визнає даний адміністративний позов та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведемо аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконані вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, щ принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідач зазначив, що під час розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ГУ ДМС України в Одеській області встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині її особисто або членів її сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Відповідач вважає, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 02.10.2020 № 189 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням тa дослідженням усіх обставин справи.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, судом встановлено наступне.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позивачка громадянинка Нігерії ОСОБА_1 , звернулась ГУ ДМС України в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В анкеті позивачка зазначила, що вона народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 , у м. Оверрі, Нігерія, йоруба за національністю, християнка направлення The Redeemed Christian Church of God - за віросповіданням, заміжня за гр. Нігерії Azudiugwu prince chigozie.
Поизивач має доньку - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) та сина ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 )
Позивач повідомила, що навчалась у початковій школі (воєнний гарнізон) у м.Порт-Харкорт (Нігерія) 4 роки. Документу про освіту не отримала, оскільки не закінчила школу.
28.10.2019 року ОСОБА_1 покинула країну громадянської належності та повітряним шляхом, транзитом через Туреччину прибула 29.09.2019 до України, а саме в місто Київ.
Також судом під час розгляду справи було встановлено, що позивачка перебувала у період з 28.06.2018 по 19.03.2019 роки на території Російської Федерації.
Позивач у анкеті зазначає, що не бажає повертатися до країни громадянської належності, оскільки боялася за свою безпеку. Коли позивач вийшла заміж за чоловіка мусульманина, вона християнка вмовляла чоловіка, щоб він змінив релігію і став християнином. Потім родина чоловіка позивачки почала погрожувати їм. Родина чоловіка дуже розчаровані були і незадоволені були, що позивачка вмовляла стати чоловіка християнином. Потім чоловік позивачки пропонував поговорити з його родичами, вмовити їх. Вони не погодилися, родина чоловіка була дуже зла. В 2016 році 2 березня вдерлися до будинку позивачки, запитували чоловіка, де позивачка знаходиться, а позивач була в іншій кімнаті, потім чоловік кричав, що позивач має втікати, вони почали руйнувати речі в будинку і бити чоловіка позивачки, позивач втекла. Після цього вони стріляли в його ногу. Він одразу не помер. Вони забрали його з двома дітьми позивачки. Позивач втекла і врятувала своє життя. 07.03.2016 року позивач поїхала до м. Лагос, протягом 4 днів з 2 до 7 числа позивачка ховалась. Жінка сусідка позивачки, шоб дізнатися, що там. Жінка надіслала позивачці фото покійного чоловіка. Вони чоловіка вбили, тому позивач також боїться за своє життя. Тому позивач постійно втікає, щоб врятувати себе.
Позивач не бажає повертатись до країни громадянської належності у зв'язку з висловленим побоюванням зазнати загрози з боку родичів її колишнього чоловіка, відповідно до заяви від 21.09.2020 року, анкети від 23.09.2020 року, протоколу співбесіди від 26.06.2020 року
29.09.2020 року під час співбесіди позивачка повідомила, що по відношенню до заявниці на час її проживання на території країни громадянської належності не застосовувались тортури, нелюдське або таке, що принижує людську гідність поводження.
02.10.2020 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області було складено та затверджено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
02.10.2020 року ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ № 189 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивачка, вбачаючи в зазначеному порушення своїх прав, звернулась за їх захистом до суду.
Суд, надаючи оцінку спірним правовідносинам, зазначає наступне.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VІ (далі - Закон № 3671) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно пункту 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
За приписами частини 5 статті 5 Закону № 3671 особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до вимог частин 2 та 7 статті 7 Закону № 3671 у заяві заявник викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до положень пункту 6 частини 8 Закону № 3671 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно з пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного суду від 26.02.2020 року у справі № 815/5807/17.
З матеріалів особової справи позивача вбачається, що при проведенні співбесіди позивач зазначила, що вона не може повернутися до країни громадянської належності у зв'язку зі зміною віросповідання її колишнім чоловіком, через що почала існували загроза переслідування і розправи для неї з боку його родичів.
Суд вважає, що твердження позивача носять загальний характер не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні дані. Позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували на причини неможливості її повернення до країни громадянської належності пов'язані ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Позивач не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для її життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Також, позивач не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з її расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами. Також
Крім того, аналізом проведених із позивачем анкетування та протоколу співбесіді можливо підтвердити відсутність у неї побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв'язку із ймовірною загрозою переслідування за вищевказаними ознаками.
З матеріалів особової справи позивача спостерігається, що нею не було надано жодних документальних доказів власного ймовірного переслідування на Батьківщині.
Також судом встановлено, що позивачем були надані суперечливі та неправдиві відомості з огляду на наступне.
При знайомстві зі своїм першим чоловіком позивач володіла інформацією про його віросповідання, а він знав про те, що вона сповідує християнство. До 2016 року не виникало жодних проблем через дану обставину, а також через те, що в 2005 році він прийняв рішення сповідувати ту ж релігію, що і особа. Вбачається неправдоподібна інформація, якої родичі чоловіка з 2005 до 2016 року самостійно не помітили, що він не дотримувався канонів ісламу та дізналися про дану обставину лише після того, як він їм повідомив про зміну віросповідання (арк. 5 протоколу співбесіди від 29.09.2020).
Позивач надала роздруковану фотографію ніби покійного першого чоловіка, якого за її поясненнями вбили його родичі через зміну ним віросповідання, дану фотографію зробила сусідка заявниці (арк. 5-6 протокол співбесіди від 29.09.2020).
Проте, дана фотографія жодним чином ні підтверджує, що на цій фотографії покійний саме колишній чоловік позивача, вона не має жодних підтверджуючих документів про укладення першого шлюбу, відсутній документ про засвідчення смерті її чоловіка, крім того, дана роздруківка не підтверджує наявність особистої загрози для позивача.
Крім того, позивач вільно виїздила з Нігерії до РФ, де проживала у період з 28.06.2018 по 19.03.2019 роки, де не зверталася за міжнародним захистом, проте з відомостей наданих під час інтерв'ю вбачається, що позивач вибула з РФ лише через прострочення терміну легального перебування в країні (арк. 7 протоколу співбесіди від 29.09.2020.
Водночас, суд погоджується з позицією відповідача відносно того, що у випадку реальності існування загрози для себе на території громадянської належності, позивач мав можливість звернення за міжнародним захистом на території Російської Федерації, додатково приймаючи до уваги, наявність належних засобів для адаптації та подальшого належного проживання, наявність та доступність відповідних процедур та враховуючи приєднання Російської Федерації до Конвенції 1951 року та Протоколу про біженців 1967 року, а також що разі наявності обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань біженець звертається за захистом в першу країну потрапляння.
В подальшому позивач безперешкодно повернулася на Батьківщину, де проживала з 19.03.2019 року по 28.10.2019 року, під час даного періоду, намагалася виїхати до України, проте лише за другої спроби здійснила виїзд. Зазначені обставини свідчать про вільне переміщення особою територією країни громадянської належності, спланований виїзд з Нігерії, відсутність проблем при оформленні паспортного документу значно пізніше після подій, про які розповіла заявниця, а саме видача документу від 11.11.2016.
Судом встановлено що позивач не змогла навести жодних обґрунтованих відомостей стосовно розшуку на Батьківщині з боку родини її колишнього чоловіка, не надала жодних переконливих усних тверджень чи документальних доказів з цього приводу. Крім того, позивач не навела жодних аргументованих свідчень стосовно ймовірності бути вбитою родичами її першого чоловіка.
Суд вважає, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові, постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17, від 31.03.2020 по справі № 420/4829/19.
За наведених обставин, суд приходить до висновків, що відповідно до обставин справи не має підстав вважати, що позивач бажає залишитися в Україні саме з метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності або у зв'язку із загрозою застосування щодо нього смертної кари чи виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, та не дає підстав кваліфікувати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Одночасно суд звертає увагу на ту обставину, що позивач з відповідною заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся не одразу по прибуттю до України 29.10.2019 року, а лише 21.09.2020 року.
Також відповідно до матеріалів особової справи позивач до України прибула на підставі належно оформленої візи транзитом через Туреччину, що може свідчити про виключну мету позивача пов'язаною з її бажанням перебувати в обраній ним країні, а не про необхідність залишення ним країни громадянства через побоювання переслідувань.
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивачем не обґрунтовано неможливості повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Причини, які позивач вказала, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Таким чином, зазначені розбіжності разом із загальною поверхнево наданою інформацією вказують лише на неправдоподібність тверджень позивача, у зв'язку з чим в'їзд позивача на територію України в такому випадку не може бути розглянутий з позиції існування підстав для отримання захисту.
Таким чином, виїзд позивача з країни громадського походження свідчить в більшій мірі про економічну та соціальну складову виїзду з країни громадянської належності, аніж про обґрунтованість її побоювань стати жертвою переслідувань на Батьківщині.
Враховуючи наведене, суд вважає рішення відповідача щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - законним.
Таким чином, на підставі встановлених фактів, суд приходить до переконання про очевидну необґрунтованість тверджень позивача та правомірність наказу № 189 від 02.10.2020 року, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, з огляду на встановлення судом правомірності наказу № 189 від 02.10.2020 року, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає що не підлягає задоволенню позовна вимога стосовно зобов'язання Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянки Нігерії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки вона є похідною від попередніх позовних вимог.
Решта доводів висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.
Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд -
В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії- відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.
Суддя А.А. Радчук
.