10 грудня 2020 року м. Кропивницький Справа №340/1863/20
Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Момонт Г.М., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження (письмового провадження) в м. Кропивницькому адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_1
до відповідача: Військової частини НОМЕР_1
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди.
ОСОБА_1 звернувся з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про:
- визнання бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні протиправною;
- зобов'язання військової частини НОМЕР_1 провести розрахунок та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки при звільненні виплати належної ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно, а саме провести розрахунок та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за період 04 лютого 2018 року по 12 березня 2020 року, виходячи з його грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 04 лютого 2020 року;
- стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 10 000 грн компенсації за завдану моральну шкоду.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом начальника Генерального штабу Збройних Сил України №15 від 16.01.2020 р. він був звільнений з військової служби у запас за пп.«б» (за станом здоров'я) п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Наказом командира військової частини НОМЕР_1 №26 від 04.02.2020 р. він з 04.02.2020 р. був виключений із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Позивач вказує, що у день виключення із списків особового складу частини, йому було видано витяг з наказу №26 від 04.02.2020 р. про його звільнення та виключення із списків особового складу частини, у наказі командира військової частини зазначалося про виплату йому грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у розмірі 92 641,37 грн. Позивач зауважує, що ні у день його звільнення та виключення зі списків особового складу частини, ні станом на початок березня 2020 року, відповідач не провів з позивачем повного розрахунку, а саме - не виплатив компенсацію за неотримане під час проходження військової служби речове майно у сумі 92 641,37 грн. Позивач зазначає, що 11.03.2020 р. відповідач у добровільному порядку перерахував на його банківську картку 91 591,86 грн. заборгованості з виплати грошової компенсації за неотримане під час проходження військової служби речове майно. На думку позивача, невиплата йому грошової компенсації за неотримане під час проходження військової служби речове майно, свідчить про не проведення відповідачем повного розрахунку при звільненні, що за приписами ст.117 КЗпП України породжує у позивача право на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. Також позивач вказує, внаслідок порушень з боку відповідача йому завдано значну моральну шкоду. Позивач наголошує на тому, що особливих душевних страждань йому доставляли постійні думки про те, що після того, як він чесно відслужив та був звільнений з лав ЗС України, відповідач вчинив стосовно нього протиправно і повністю не розрахувався, а його сім'я розраховувала на ці гроші. Позивач стверджує, що за період, що відповідач із ним не розрахувався, ця сума коштів знецінилася та частково втратила свою купівельну спроможність, що також додає йому душевних страждань. На думку позивача, сума 10 000,00 грн є адекватною компенсацією за завдану йому моральну шкоду.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву відповідно до якого позовні вимоги не визнаються в повному обсязі (а.с20-29). Відповідач зазначає, що під час звільнення позивачем було подано рапорт від 12.12.2019 р. №12267 про виплату компенсації за неотримане речове майно. Відповідач зазначає, що при звільненні позивача військова частина звернулася до розпорядника коштів 2 рівня для витребування грошових коштів для компенсації за неотримане речове майно та 11.03.2020 р. після отримання фінансових надходжень, компенсувала позивачу вартість недоотриманого майна. Також відповідач, з посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 04.07.2019 р. у справі №812/2/18, звертає увагу на те, що грошова компенсація не входить до складу грошового забезпечення, структура якого передбачена наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 р., а є додатковою виплатою у межах бюджетних призначень відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №178 від 16.03.2016 р. Відповідач наголошує на тому, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу, яка віднесена до публічної. Порядок проходження військової служби урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на осіб, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов'язки та відповідальність. На думку відповідача, на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, КЗпП України не поширюється. Відповідач зауважує, що рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 27.05.2020 р. №340/806/20 відмовлено позивачу у задоволенні позовних вимог про стягнення з військової частини НОМЕР_1 грошової компенсації за неотримане речове майно та моральної шкоди. Відповідач вважає, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Відповідач, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 06.06.2018 р. у справі №804/1782/16, від 27.06.2018 р. у справі №810/1543/17, вказує, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівнику сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним. Також відповідач зауважує, що при визначення розміру середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач керувався положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. №100, яка не передбачає розрахунку розміру середньомісячного та середньоденного забезпечення військовослужбовців. Натомість, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачено такого виду відповідальності військової частини як виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. З огляду на п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, відповідач вважає, що у військовому законодавстві гарантування своєчасного розрахунку при звільненні забезпечується не за рахунок відповідальності власника (підприємства) у вигляді виплати середнього заробітку, а за рахунок надання військовослужбовцю права продовжувати службу та отримувати грошове забезпечення протягом відповідного часу.
Ухвалою судді Кіровоградського окружного адміністративного суду від 15.06.2020 р. відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (а.с.13).
15.07.2020 р. проведено перше судове засідання та розпочато розгляд справи по суті (а.с.33).
Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 17.07.2020 р. витребувано у сторін докази (а.с.31).
Заяв, клопотань від учасників процесу до суду не надходило. Інші процесуальні дії у справі не вчинялися.
Дослідивши подані позивачем та відповідачем документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, адміністративний суд,
ОСОБА_1 12.12.2019 р. подано командиру Військової частини НОМЕР_2 рапорт щодо виплати йому грошової компенсації за речове майно (а.с.36).
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 04.02.2020 р. №26 полковника ОСОБА_1 , який перебуває в розпорядженні командира військової частини НОМЕР_3 звільненого наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 16.01.2020 р. №15 з військової служби у запас за підпунктом «б» (за станом здоров'я) пункту другого частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та з 04.02.2020 р. виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення. (а.с.8).
Також у наказі зазначено, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 р. №178 виплатити грошову компенсацію вартості за не отримане речове майно у розмірі 92641,37 грн згідно довідки №1 від 04.02.2020 р. (а.с.8).
З огляду на платіжне доручення №255 від 11.03.2020 р. та реєстр перерахувань на особисті вклади №59 за березень 2020 року, ОСОБА_1 11.03.2020 р. перераховано 91 251,75 грн компенсації за речове майно (сума після утримання військового збору) (а.с.38, 39), які 12.03.2020 р. зараховано на банківський рахунок позивача (а.с.9).
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 р. №2011-ХІІ (далі за текстом - Закон №2011).
Статтею 1 Закону №2011 встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ч.2 ст.12 Закону №2011 у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.9 Закону №2011 держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Частиною 1 статті 91 Закону №2011 визначено, що речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Механізм виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначений Порядком виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 р. №178 (далі за текстом - Порядок №178).
Відповідно до п.п.2, 3 Порядку №178 виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу.
Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.
Пунктом 4 Порядку №178 встановлено, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Згідно з п.5 Порядку №178 довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв'язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 р. №1153/2008 (далі за текстом - Положення №1153/2008) встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Суд враховує, що зазначеними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства.
Викладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постанові від 31.10.2019 р. у справі №828/598/17 (провадження №К/9901/23837/18).
Відповідно до приписів ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Статтею 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.
Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
З огляду на ч.ч.2, 3 ст.2 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 р. №108/95-ВР додаткова заробітна плата це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Пунктом 2 розділу І Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 29.04.2016 р. №232 (далі за текстом - Інструкція №232) визначено, що основним завданням речового забезпечення є задоволення потреб військовослужбовців Збройних Сил України (далі - Збройні Сили) в обмундируванні, взутті, натільній і теплій білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, спеціальному одязі, спеціальному одязі та спорядженні для виконання спеціальних завдань, предметах індивідуального захисту, тканинах, нагрудних та нарукавних знаках і знаках розрізнення, санітарно-господарському майні, спортивному інвентарі та лазне-пральному обслуговуванні, що сприяють успішному веденню військами (силами) бойових дій та виконанню інших завдань, як у мирний час, так і в особливий період.
Відповідно до п.3 розділу І Інструкції №232 речове забезпечення військовослужбовців Збройних Сил включає:
1) забезпечення: обмундируванням, взуттям, натільною і теплою білизною, теплими і постільними речами, спорядженням, спеціальним одягом, засобами індивідуального захисту (окуляри-маска захисні балістичні, окуляри захисні балістичні, шоломи бойові балістичні та бронежилети модульні), спеціальним одягом та спорядженням для виконання спеціальних завдань, нагрудними знаками, знаками розрізнення і фурнітурою, ідентифікаційними жетонами, санітарно-господарським, спортивним та гірським спортивним майном, наметами, брезентами, м'якими контейнерами, декоративними тканинами і килимовими виробами; матеріалами для пошиття, ремонту та хімічного чищення речового майна (крім розчинників). Забезпечення розчинниками для хімічного чищення речового майна здійснюється за окремими нормами Центральним управлінням забезпечення пально-мастильними матеріалами Збройних Сил України Тилу Збройних Сил України; папером, друкарськими машинками, бланками та книгами обліку і звітності по речовій службі, а також іншими бланками та книгами; духовими та ударними музичними інструментами для штатних військових оркестрів; бойовими прапорами; технічними засобами речової служби, а також обладнанням, інструментом, запасними частинами та інвентарним майном для речових ремонтних майстерень і лазне-пральних підприємств;
2) створення та утримання запасів речового майна;
3) лазне-пральне обслуговування військовослужбовців військових частин і забезпечення мийними засобами;
4) організацію та проведення ремонту речового майна, технічних засобів речової служби, хімічного чищення обмундирування та спеціального одягу;
5) фінансове планування та фінансування, складання та подання встановленої звітності за статтями кошторису (кодами економічної класифікації) Міністерства оборони України (далі - Міністерство оборони) на речове забезпечення;
6) організацію та ведення обліку і звітності з речової служби;
7) організацію контролю за витратами матеріальних засобів і бюджетних асигнувань, передбачених на речове забезпечення.
Пунктом 4 розділу І Інструкції №232 передбачено, що речове майно за цільовим призначенням поділяється на майно поточного забезпечення, майно фонду зборів і майно непорушних запасів, а за використанням - на майно особистого користування та інвентарне майно.
Таким чином, речове майно не має характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби.
У постанові Верховного Суду від 30.11.2020 р. у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20) порівняно такі гарантії щодо забезпечення військовослужбовців із подібними категоріями трудового законодавства, а саме пунктом 3 частини 1 статті 29 КЗпП України, відповідно до якого власник або уповноважений ним орган зобов'язаний до початку роботи за укладеним трудовим договором забезпечити працівника необхідними для роботи засобами. Також Верховний Суд вказав на те, що варто мати на увазі - речове майно може бути різноманітним: майном особистого користування (предмети військової форми одягу, взуття та спорядження, які видаються у власне користування військовослужбовців) та інвентарним майном, яке є власністю військової частини та використовується особовим складом тимчасово під час проведення спеціальних робіт, несення бойового чергування, варти тощо. Лише перший вид майна, у разі його неотримання, підлягає грошовій компенсації.
Отже, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.11.2020 р. у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20), речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця, а правову природу компенсації за неотримане речове майно слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцям сум.
Верховний Суд у постанові від 30.11.2020 р. у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20) зазначив, що стаття 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а статтею 117 цього Кодексу передбачено санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні. Чинне законодавство передбачає обов'язок виплати військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу військової частини. Умовою для виникнення обов'язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби. Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно входить до складу сум, належних звільненому працівнику у розумінні ст.116 КЗпП України. Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини. Виключенням із цього правила є надання військовослужбовцем на те відповідної згоди, передбаченої пунктом 242 Положення №1153/2008.
Указані висновки корелюються з позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Водночас, зважаючи на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 30.01.2019 р. у справі №910/4518/16, середній заробіток за час затримки розрахунку не входить до структури заробітної плати.
Як встановлено судом, рапорт щодо виплати йому грошової компенсації за речове майно подано позивачем 12.12.2019 р., тобто до звільнення з військової служби. Однак під час звільнення 04.02.2020 р. виплату компенсації за речове майно позивачу не проведено, що не заперечується відповідачем. Доказів надання ОСОБА_1 згоди відповідно до п.242 Положення №1153/2008 на виключення його зі списків особового складу військової частини без проведення усіх розрахунків відповідачем до суду не надано.
Згідно з п.5 розділу І Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.03.2018 р. №200 (далі за текстом - Інструкція №200) розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
З огляду на пп.1 п.1 розділу ХХХІ Інструкції №200 у разі звільнення військовослужбовців з військової служби грошове забезпечення виплачується: особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, що обіймають посади до дня отримання військовою частиною наказу або повідомлення про звільнення з військової служби, слухачам, курсантам з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, - до дня, що настає за днем виключення наказом зі списків особового складу, але не більше ніж за один місяць з дня одержання військовою частиною наказу чи письмового повідомлення про звільнення (з урахуванням пунктів 2 - 4 цього розділу).
Суд враховує, що період затримки розрахунку при звільненні потрібно розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником (з дня виключення зі списків особового складу), до дня фактичного проведення такого розрахунку.
Таким чином, період затримки розрахунку при звільненні позивача розраховується з 05.02.2020 р. по 11.03.2020 р. та складає 36 календарних днів.
З огляду на довідку Військової частини НОМЕР_1 сума середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 становить - 869,50 грн (а.с.45).
Отже, розмір середнього заробітку ОСОБА_1 за період з 05.02.2020 р. по 11.03.2020 р. становить 31 302,00 грн (869,50 грн х 36).
Суд враховує, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладається обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплативши всі суми, що йому належать, а у разі невиконання такого обов'язку виникає відповідальність передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника під час його звільнення, зокрема захист права працівника на своєчасну оплату праці за виконану роботу. При цьому відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України спрямоване на компенсацію працівнику майнових витрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
У постанові від 30.11.2020 р. у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20) Верховний Суд вказав, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі не виплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання дав змогу Верховному Суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямопропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду викладеною у постанові від 26.05.2019 р. у справі №761/9584/15ц (провадження №14-623цс18) зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством. Колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Так, застосовуючи у даній справі критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, суд враховує наступні обставини.
Відповідно до довідки Військової частини НОМЕР_1 при звільненні ОСОБА_1 нараховано: грошове забезпечення в сумі 3 507,84 грн, компенсацію за невикористану відпустку за 2019 - 2020 роки за 45 діб у сумі 39 127,35 грн, компенсацію за невикористану відпустку, як учасника бойових дій за 70 діб у сумі 73 037,71 грн, грошову допомогу для оздоровлення за 2020 рік у сумі 25 215,40 грн, одноразову грошову допомогу при звільненні за 32 календарних роки в сумі 403 446,40 грн, компенсацію вартості за неотримане речове майно в сумі 92 641,37 грн (а.с.45).
Отже, загальна сума, нарахована позивачу при звільненні становить 636 976,07 грн.
Таким чином, невиплачена позивачу під час звільнення сума компенсації вартості за неотримане речове майно - 92 641,37 грн становить 14,54% від суми нарахованої йому при звільненні.
На підставі викладеного, та враховуючи правову позицію Верховного Суду, наведену у постанові від 30.11.2020 р. у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20), суд дійшов висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 4 551,31 грн, що становить 14,54% від суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (31 302,00 грн х 14,54%).
Зважаючи на викладене підлягає задоволенню позов в частині визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні протиправною.
При цьому, виходячи з принципу пропорційності, суд вважає належним та достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 4 551,31 грн як середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стосовно позовної вимоги про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 10 000 грн. компенсації за завдану моральну шкоду, суд враховує наступне.
Вказана вимога про стягнення моральної шкоди заявлена одночасно з вимогою вирішити публічно-правовий спір, а тому відповідно до ч.5 ст.21 КАС України підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч.ч.1-3 ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі ст.1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Суд враховує, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. При цьому сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.
Викладене узгоджується з висновками Верховного Суду наведеними у постанові від 25.04.2019 р. у справі №818/1429/17 (провадження №К/9901/1826/18) та постанові від 31.07.2019 р. у справі №804/6922/16 (провадження №К/9901/30090/18).
У постанові від 27.11.2019 р. у справі №760/6330/17 (провадження №К/9901/37372/18) Верховний Суд вказав, що загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 р. у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п.49). Моральна школа полягає у стражданні або приниженні яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, її інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п.56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а, отже, і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
Психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникають внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчити про заподіяння їй моральної шкоди.
Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб'єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (ст.3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставини справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст.117 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України).
З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень - відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння шкоди та доведення неадекватності (нерозумності, несправедливості) її розміру, визначеного позивачем.
Беручи до уваги критерії заподіяння моральної шкоди, сформульовані Верховним Судом у справах №464/3789/17 та №760/6330/17, суд враховує, що відповідачем відносно позивача допущено бездіяльність, яка мала нетривалий характер, не зумовлювалася мотивами дискримінаційного чи іншого характеру, які б свідчили про явну упередженість відносно ОСОБА_1 та завдавала б йому страждання чи приниження, не спричинила фізичних чи психологічних наслідків, а посилання позивача на особливі душевні страждання, які йому спричиняли постійні думки про те, що після того, як він чесно відслужив та був звільнений з лав ЗС України, відповідач вчинив стосовно нього протиправно і повністю не розрахувався, а його сім'я розраховувала на ці гроші, не розцінюється судом як негативні емоції, що досягають рівня страждання або приниження і заподіюють моральну шкоду.
Твердження позивача, що за період, який відповідач із ним не розрахувався, ця сума коштів знецінилася та частково втратила свою купівельну спроможність, що також додає йому душевних страждань, також не свідчить про завдану моральну шкоду, оскільки передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, виконує належну компенсаторну функцію.
Отже, позовна вимога щодо стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягає.
Згідно з ч.ч.1, 3 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Відповідно до п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 р. №3674-VI позивач звільнений від сплати судового збору як учасник бойових дій (а.с.7), доказів понесення інших судових витрат до суду не надано.
Відповідачем також не надано до суду доказів понесення судових витрат, які б підлягали розподілу відповідно до ст.139 КАС України.
Керуючись ст.ст.132, 139, 242-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд, -
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
3. Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 4 551,31 грн. (чотири тисячі п'ятсот п'ятдесят одна грн. 31 коп.).
4. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду через Кіровоградський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.
Дата складання повного рішення суду - 10 грудня 2020 року.
Суддя Кіровоградського
окружного адміністративного суду Г.М. Момонт