08 грудня 2020 року м. Київ
Унікальний номер справи № 761/43390/18
Апеляційне провадження 22-ц/824/11656/2020
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача: Махлай Л.Д.,
суддів: Кравець В.А., Мазурик О.Ф.
при секретарі: Гойденко Д.В.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 березня 2020 року та на додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 травня 2020 року, ухвалених під головуванням судді Притули Н.Г., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,
у жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила поділити майно, що є спільною власністю подружжя та визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 70,3 кв м; визнати за відповідачем право власності на нежитлову будівлю (лазню), розташовану за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 128,89 кв м, вартість якої згідно договору купівлі-продажу від 15.09.2007 складала 35 640 грн, право власності зареєстроване за ОСОБА_1 ; земельну ділянку площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , яка призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, кадастровий номер 3211200000:07:002:0352, зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 , вартість якої згідно договору купівлі-продажу від 06.11.2013 складає 37 800 грн; земельну ділянку площею 0,0398 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , призначена для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 3211200000:07:002:0353, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 ; припинити право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову зазначала, що 17.09.1993 сторони уклали шлюб.
Під час шлюбу 07.12.1994 нею придбано квартиру АДРЕСА_3 за її особисті кошти, відповідач кошти для придбання квартири не надавав, оскільки не працював.
31.10.1995 придбано кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що розташоване за адресою: АДРЕСА_4 на підставі договору купівлі-продажу у МП «Унава». В подальшому кафе подароване відповідачу на підставі договору дарування від 21.11.1995. Кафе розташоване на земельній ділянці, яка на праві власності належала відповідачу на підставі акту на землю від 07.04.2005.
24.05.2002 квартира АДРЕСА_3 відчужена та за отримані від продажу квартири кошти придбана квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 70,3 кв м. Для придбання зазначеної квартири також отримано позику у ОСОБА_3
15.09.2007 придбано лазню у ВАТ «Унавське» та отримано кредит під заставу квартири АДРЕСА_1 , а також отримано частину коштів у борг від ОСОБА_3
26.08.2008 у приміщенні кафе виникла пожежа та за договором від 15.05.2010 земельна ділянка на якій було розташоване кафе відчужена. Кошти, отримані від продажу земельної ділянки були спрямовані на погашення кредиту, який отриманий для придбання лазні.
26.11.2013 за договорами купівлі-продажу придбані земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04.03.2020, з урахуванням ухвали суду про виправлення описки від 27.05.2020, позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , що складається з трьох житлових кімнат загальною площею 70,3 кв м в тому числі житловою 41,9 кв м. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1 360,62 грн.
Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27.05.2020. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину нежитлової будівлі лазні, яка розташована по АДРЕСА_2 , загальною площею 128,8 кв м.
Не погоджуючись з даними рішеннями суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги. Посилається на неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи. А саме, судом не враховано ч. 2 ст. 71 СК України щодо неможливості поділу майна в натурі. Помилковим є висновки щодо квартири та лазні, які є спільним майном подружжя та підлягають поділу, а земельна ділянка є лише особистою власністю відповідача. Суд не врахував, що в період з 1980 по 1997 вона працювала на відповідальних та керівних посадах у сфері торгівлі та отримувала велику заробітну плату, а відповідач на той час працював водієм та сезонним працівником без постійного заробітку. Саме за рахунок її особистих коштів, подружжям придбано спільне житло. Суд не врахував, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного із сторін у придбанні майна, що зазначено у правових висновках, викладених у постановах Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі № 6-612цс15 та від 16.12.2015 у справі № 6-2641цс15. Відповідач не надав будь - яких доказів його участі у придбанні квартири та не спростував факту придбання квартири за її особисті кошти. Судом не правильно трактовано її пояснення щодо наявності у договорі купівлі-продажу пункту щодо придбання земельних ділянок. Також судом не досліджено договори купівлі-продажу земельних ділянок, які належали її матері та в подальшому за довіреністю були продані відповідачу. Відповідачем не надано доказів походження та наявності у нього коштів на придбання цих ділянок. Її заяви щодо обізнаності про п. 3.7 договорів купівлі продажу, як і дарування нею майна на користь відповідача обумовлені зловмисними діями останнього, у тому числі обманом, а тому не можуть враховуватись судом. Суд не врахував, що вона подарувала відповідачу приміщення кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 », проте продавши земельну ділянку, на якій розміщувалося кафе, відповідач вважає ці кошти своєю особистою власністю. Крім того, суд неправильно визначив розмір судового збору, який підлягає стягненню з відповідача на її користь.
У відзиві відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Зазначав, що спірна квартира та лазня є спільною сумісною власністю подружжя, а земельні ділянки є його особистою приватною власністю та при укладенні договорів позивач подала нотаріально завірену заяву про те, що її чоловік купує земельну ділянку за особисті кошти.
У судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_4 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити.
Відповідач та його представник ОСОБА_5 просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає, задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що з 17.09.1993 сторони перебували в зареєстрованому шлюбі. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12.06.2019 шлюб розірвано.
Під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі придбані наступні об'єкти нерухомості: квартира АДРЕСА_3 за договором купівлі-продажу від 07.12.1994, яка в подальшому відчужена за договором купівлі-продажу від 24.05.2002; кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що знаходиться в АДРЕСА_4 за договором купівлі-продажу від 30.03.1994 та в подальшому відчужене за договором дарування від 21.11.1995 ОСОБА_2 ; земельна ділянка площею 0,0200 гектарів, що розташована в АДРЕСА_4 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 07.04.2005, яка в подальшому відчужена за договором купівлі-продажу від 15.05.2010; квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 70,3 кв м, яка набута за договором купівлі-продажу від 27.07.2002; нежитлова будівля (лазня), що розташована за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 128,89 кв м, на підставі договору купівлі-продажу від 15.09.2007 вартість якої згідно з договором складала 35 640 грн, право власності зареєстроване за ОСОБА_1 ; земельна ділянка площею 0,1000 га, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, кадастровий номер 3211200000:07:002:0352, яка набута за договором купівлі-продажу від 26.11.2013, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 ; земельна ділянка площею 0,0398 га, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , призначена для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 3211200000:07:002:0353, яка набута на підставі договору купівлі-продажу від 26.11.2013 та зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 .
У пунктах п. 3.7 кожного із договорів купівлі - продажу земельної ділянки зазначено, дружина ОСОБА_2 - ОСОБА_1 своєю заявою, справжність підпису на якій засвідчено ОСОБА_6 приватним нотаріусом Фастівського міського нотаріального округу Київської області 26.11.2013 за реєстровим № 3192, підтверджує, що її чоловік ОСОБА_2 купує зазначені земельні ділянки за особисті кошти і вона буде належати йому на праві особистої приватної власності.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 та нежитлова будівля (лазня), яка розташована по АДРЕСА_2 є спільним майном подружжя, а спірні земельні ділянки є особистою власністю відповідача.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 22 КпШС України, який був чинним на час придбання спірної квартири майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Відповідно до ч. 1 ст. 24 цього ж Кодексу майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до ч. 2 цієї статті право спільної сумісної власності подружжя на майно придбане за час шлюбу презюмується.
Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Позивач у прохальній частині позовної заяви просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку поділу майна, що є спільною власністю подружжя. Відтак сама позивач просила визнати за нею право власності на спірну квартиру не як таку, що є особистою власністю, а як таку, що відноситься до спільної сумісної власності подружжя, незважаючи на те, що в обґрунтування позову ОСОБА_1 вказувала, що спірна квартира придбана за її особисті кошти, виручені від продажу квартири АДРЕСА_3 та за кошти, отримані в борг від ОСОБА_3 .
Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 06.12.2015 № 6-2641цс15, від 25.11.2015 № 6-2333цс15, від 12.10.2016 № 6-846цс16, від 07.12.2016 № 6-1568цс16 від 05.04.2017 № 6-399цс17 належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Разом з тим, оскільки право спільної сумісної власності подружжя на майно придбане за час шлюбу презюмується, то обов'язок доводити факт придбання майна за особисті кошти, які належали одному з подружжя до укладення шлюбу має саме той з подружжя, хто оспорює поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт. Іншими словами тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Відтак доводи апеляційної скарги про те, що саме відповідач має доводити факт його участі у придбанні спірної квартири суперечить положенням як КЗпШС України, який був чинний на час придбання квартири, так і СК України, що діє на час поділу майна.
За обставинами справи встановлено, що квартира АДРЕСА_3 , яка в подальшому 24.05.2002 була відчужена за договором купівлі - продажу, також придбана у період шлюбу сторін та покупцем квартири зазначено відповідача. Докази про те, що зазначена квартира придбана за особисті кошти позивачки, які вона мала до укладення шлюбу, а також про те, що виручені від продажу цієї квартири кошти витрачені на придбання спірної квартири у матеріалах справи відсутні. Будь - яких пояснень про те, чому позивачка вважаючи, що вищезазначена квартира придбана за її особисті кошти, не оформила право власності на квартиру на своє ім'я не надано. Будь - якої заборони одному з подружжя передати свої власні кошти до сімейного бюджету законодавство не містить.
Доводи позивачки про те, що вона отримувала більший дохід ніж відповідач не є підставою для віднесення майна до особистої власності одного з подружжя, оскільки згідно зі ст. 22 КпШС України, яка була чинною на час придбання спірної квартири, подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них не мав самостійного заробітку.
З матеріалів справи також вбачається, що 30.03.1994 між Фондом комунального майна міської Ради народних депутатів та МП «Унава» в особі директора ОСОБА_2 укладено договір купівлі - продажу цілісного майнового комплексу кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». 31.10.1995 ОСОБА_2 , який діяв від МП «Унава» продав зазначене майно позивачці, а 21.11.1995 остання подарувала це майно відповідачу.
Відповідно до ст. 27 КЗпШС України, яка діяла на час укладення цих угод, подружжя може укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди.
Відтак сторони укладали у період шлюбу угоди між собою щодо нерухомого майна, що не заборонено законом. Вказане свідчить про те, що позивач придбала і інше нерухоме майно, а тому доводи про те, що кошти, які належали їй особисто до шлюбу, витрачені саме на придбання квартири АДРЕСА_3 , яка в подальшому продана та кошти, від її продажу витрачені на придбання спірної квартири ґрунтуються на припущеннях, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Крім того, позивач зазначала, що частину коштів на придбання спірної квартири було взято у позику. Незважаючи на те, що такі доводи також не підтверджені належними та допустимими доказами, слід зазначити, що придбання майна за кошти, які отримані у позику в період шлюбу і повернуті у період шлюбу не створює саме по собі для одного з подружжя, хто є позичальником, права особистої приватної власності на це майно, оскільки боргові зобов'язання подружжя також є спільними.
Відповідно до договорів купівлі - продажу від 26.11.2013 ОСОБА_7 , від імені якої діяла на підставі довіреності позивачка, продала, а відповідач придбав дві земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_2 .
У пунктах п. 3.7 кожного із цих договорів зазначено, що дружина покупця ОСОБА_2 - ОСОБА_1 своєю заявою, справжність підпису на якій засвідчено ОСОБА_6 приватним нотаріусом Фастівського міського нотаріального округу Київської області 26.11.2013 за реєстровим № 3192, підтверджує, що її чоловік ОСОБА_2 купує зазначені земельні ділянки за особисті кошти і вона буде належати йому на праві особистої приватної власності.
Ні договори купівлі - продажу, ні окремо пункти 3. 7 цих договорів на час розгляду даного спору недійсними не визнані.
За вказаних обставин суд першої інстанції правильно виходив з того, що спірні земельні ділянки не відносяться до спільного сумісного майна подружжя, а відтак не підлягають поділу.
Доводи апеляційної скарги про те, що заява, про яку зазначено у п. 3. 7 договорів, написана поза волею позивачки, внаслідок обману та зловмисних дій відповідача не впливають на висновки суду, оскільки вимог про визнання договорів недійсними у даній справі не заявлялося та вони не були предметом судового розгляду.
При вирішенні питань про поділ спільного майна подружжя суд виходить як з правил щодо презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно придбане за час шлюбу, так і презумпції правомірності правочину.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 25 постанови пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення ч. 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України, за умови звернення до суду з таким позовом.
У разі коли жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у спільній частковій власності.
Оскільки сторони не заявляли вимоги щодо стягнення грошової компенсації, а судом не встановлено можливості поділу майна в натурі, суд правильно визнав за кожним із подружжя їх ідеальні частки, а тому доводи апеляційної скарги про те, що суд не врахував ч. 2 ст. 71 СК України колегія суддів вважає безпідставними.
За таких обставин колегія суддів прийшла до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим і не може бути скасоване з підстав, викладених у апеляційній скарзі.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про судовий збір» розмір судового збору із позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
У позовній заяві не вказано ціну позову, а судовий збір сплачено з вимог майнового характеру у сумі 5 286 грн.
Відповідно до звітів про вартість майна вартість спірної квартири складає 1 450 878,85 грн, а вартість нежитлового приміщення лазні - 1 144 775,69 грн (а.с. 60-62).
Позивач просила визнати за нею право власності на спірну квартиру в цілому, відтак мала сплатити судовий збір від дійсної ціни позову 1 450 878,85 грн та такий судовий збір у максимальному розмірі на час подачі позову складав 8 810 грн. Розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018 складав 1 762 грн. Відтак позивач не доплатила судовий збір у сумі 3 524 грн.
Оскільки позов задоволено частково 1/2 частина від суми судового збору 8 810 грн, що складає 4 405 грн має бути стягнута з відповідача на користь позивачки.
Разом з тим, оскільки з позивачки на користь держави підлягає достягненню судовий збір у сумі 3 524 грн, то з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню судовий збір у сумі 881 грн (4 405 грн - 3 524 грн).
Суд першої інстанції не врахував вартість спірного майна, визначеного у звітах та стягнув з відповідача на користь позивачки судовий збір у сумі 1 360,62 грн, не навівши будь - яких розрахунків визначення такого розміру судового збору.
Відтак доводи апеляційної скарги щодо неправильності визначення судом судового збору, який підлягає стягненню з відповідача є обґрунтованими, та рішення в частині стягнення судового збору підлягає зміні із зменшенням розміру такого збору з 1 360,62 грн до 881 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 березня 2020 року в частині стягнення судового збору змінити, зменшивши розмір судового збору, що підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 з 1 360,62 грн до 881 грн.
В решті рішення суду та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 травня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня проголошення постанови до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду з підстав, визначених у ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови виготовлений 08.12.2020.
Головуючий Л. Д. Махлай
Судді В. А. Кравець
О. Ф. Мазурик