Справа № 359/2483/16-ц Головуючий в суді І інстанції Вознюк С.М.
Провадження № 22ц-824/9984/2020 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
03 грудня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого Мельника Я.С.,
суддів: Матвієнко Ю.О., Поливач Л.Д.,
за участі секретаря Примушка О.В.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про солідарне стягнення коштів за договором позики,
17 березня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, який обґрунтовував тим, що 18 лютого 2015 року між ним та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договори позики, відповідно до яких відповідач отримав від нього у позику грошові кошти у розмірі 72 000, 00 доларів США та 110 000 доларів США, що підтверджується розписками, власноруч підписаними ОСОБА_2 .
Вказує, що відповідач добровільно відмовився повертати позичені кошти, через що він надіслав відповідачу письмову вимогу про повернення позики, однак відповідач до цього часу не повернув взятих коштів, і йому стало відомо, що відповідач ОСОБА_2 намагається навмисно ухилитись від виконання свого грошового зобов'язання, розмістив оголошення про продаж житлового будинку та земельної ділянки на різних сайтах з продажу нерухомості, намагається відчужити майно, яке належить йому на праві приватної власності. Крім того вказує, що на момент отримання безпроцентної позики відповідач ОСОБА_2 перебував у шлюбі з ОСОБА_3 , через що, на його думку, дана позика була використана в інтересах сім'ї, тому просить солідарно стягнути з відповідачів заборгованість за договорами позики від 18 лютого 2015 року у розмірі 182 000, 00 доларів США.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом усіх обставин справи.
У обґрунтування доводів апеляційної скарги виходив з того, що місцевим судом не було належним чином досліджено письмових розписок, підписаних сторонами, які самі по собі підтверджують факт укладення двох договорів безпроцентної позики, відповідно до яких ОСОБА_2 отримав від позивача разом 182 000, 00 дол. США, та не врахував, що ОСОБА_2 особисто підтвердив власноручне написання цих розписок без будь-якого примусу, обману чи насильства з боку позивача, тому вважає висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову необґрунтованим.
У свою чергу, відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 подали відзив на апеляційну скаргу, в якому погоджуються з висновками суду першої інстанції та вказують зокрема на те, що позивачем не було належним чином доведено факту одержання ОСОБА_2 грошових коштів у борг від позивача, оскільки підписані між сторонами розписки не містять умов отримання ОСОБА_2 у борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів, свідки факт передачі позивачем відповідачу коштів не підтвердили, і позивачем не надано доказів можливості надання ним позики у зазначеній сумі, зокрема задекларованого доходу, що доводить володіння ним відповідними коштами та можливості передачі боргової суми готівкою, тому висновок суду першої інстанції про те, що зміст розписок є суперечливим та не підтверджують факту укладення між сторонами договору позики, на їхню думку, є обґрунтованим. Крім того, посилаються на те, що будь-яких доказів на підтвердження доводів позивача про те, що позичені відповідачу кошти були використані в інтересах сім'ї матеріали справи не містять, тому позивачем не було доведено обставин одержання та використання ОСОБА_2 грошових коштів в інтересах сім'ї, через що підстави для солідарного стягнення боргу з відповідачів відсутні, а тому просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити частково з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено факт передачі коштів відповідачу у визначеному позивачем розмірі, та не доведено, що сторони в належній письмовій формі досягли згоди з усіх істотних умов договору позики, зокрема щодо передачі відповідачу вказаних коштів саме на умовах терміновості та зворотності, і відповідно не підтверджено факту укладення між сторонами договору позики, оскільки за своїм змістом підписані між сторонами розписки не можуть вважатися борговим документом, оскільки не містять умов зобов'язального характеру для відповідачів в частині повернення будь-яких грошових коштів позивачу, крім того позивачем не доведено, що між сторонами виникли правовідносини на підставі договору позики, зокрема, що відповідачі отримали грошові кошти в якості позики та брали на себе зобов'язання щодо їх повернення, а тому відсутні підстави для застосування норм ст. 1049 ЦК України, і позивачем також не надано жодних доказів, які б могли свідчити, що позичені кошти були використані в інтересах сім'ї, через що підстави для задоволення позову відсутні.
Однак, колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 18 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики у вигляді боргової розписки, відповідно до змісту якої відповідач ОСОБА_2 взяв безвідсоткову позику у розмірі 72 000, 00 дол. США у ОСОБА_1 та зобов'язався повернути ці кошти у строк до 01 вересня 2015 року (т.1, а.с.9).
Також, 18 лютого 2015 року між сторонами була підписанадруга боргова розписка, відповідно до якої ОСОБА_2 взяв безвідсоткову позику у розмірі 110 000, 00 дол. США у ОСОБА_1 (т.1, а.с.10).
05 квітня 2016 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 письмову вимогу, в якій просив ОСОБА_2 повернути позичені кошти у розмірі 182 000, 00 дол. США (т.1, а.с.35).
У запереченні на позовну заяву ОСОБА_2 вказував зокрема на те, що підписав зазначені розписки під примусом та страхом, однак, коштів за цими розписками у дійсності не отримував (т.1, а.с.53).
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 вересня 2018 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 січня 2019 року, у справі № 761/46311/16-ц у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики та написану у зв'язку з цим розписку ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 від 18 лютого 2015 року на суму 110 000 доларів США, а також розписку ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 від 18 лютого 2015 року на суму 72 000 доларів США удаваним правочином, та про визнання, що відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили - інвестиційного договору, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у зв'язку з їх участю в управлінні господарським товаром за законодавством Німеччини - «Carp Spot TS Germany Gmbh» - відмовлено.
Вищевказаними судовими рішеннями встановлено зокрема ті обставини, що розписка ОСОБА_2 є доказом укладення між ним та ОСОБА_1 договору позики, і жодних належних і допустимих доказів на підтвердження тієї обставини, що під договором позики сторони приховали інвестиційний договір, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у зв'язку з їх участю в управлінні господарським товаром за законодавством Німеччини - «Carp Spot TS Germany Gmbh», позивачем не надано, а надані копії інвойсів не підтверджують факт інвестиційних відносин, та не спростовують факт укладання між сторонами договору позики, та надані позивачем відповідачу розписки не містять жодних вказівок на інвестиційний договір, крім того на момент підписання розписок сторонами було повністю додержані вимоги закону, які є необхідними для чинності правочину, і позивачем не надано доказів, що обидві сторони, укладаючи оспорюваний договір позики (розписки) 2015 року бажали приховати інвестиційний договір, який вони насправді вчинили. Розписка ОСОБА_2 констатує факт одержання грошових коштів, передбачає їх повернення у визначений строк та вказує на безоплатний характер позикових зобов'язань.
Тобто факт наявності боргових грошових зобов'язань між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на підставі підписаних між сторонами розписок від 18 лютого 2015 року встановлений судовим рішенням, яке набрали законної сили, а тому ці обставини не потребують доказування.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої є якості.
Згідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Таким чином, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення у межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 виникли правовідносини з договорів позики на підставі підписаних позивачем 18 лютого 2015 року двох боргових розписок, з яких вбачається факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 сукупно 182 000, 00 дол. США, при цьому письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передання грошової суми позичальнику, натомість ОСОБА_2 умов договору позики щодо своєчасного повернення боргу не виконав, тому висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 коштів за договором позики у вигляді розписок від 18 лютого 2015 року у розмірі 72 000, 00 дол. США і 110 000 дол. США з підстав недоведення позивачем факту передачі коштів відповідачу, є необґрунтованими і такими, що не ґрунтуються на вимогах закону та спростовуються матеріалами справи.
З огляду на викладене, оскільки письмові розписки підтверджують факт отримання боржником коштів у позику, то колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договорами позики від 18 лютого 2015 року у розмірі 110 000 доларів США 00 центів та 72 000 доларів США та 00 центів, а всього - 182 000 доларів США 00 центів.
При цьому, колегія суддів вважає доводи ОСОБА_2 про те, що правова природа підписаних між сторонами розписок не свідчить про наявність між ними боргових зобов'язань за договорами позики, оскільки у цих розписках визначені зобов'язання позичальника повернути борг позикодавцю, зазначено дату підписання розписки та в одній із розписок вказана дата повернення позики, а доводи відповідача про те, що укладений між сторонами правочин має іншу правову природу, ніж договір позики, не підтверджуються належними і допустимими доказами, а також спростовуються встановленими фактами у судових рішеннях у справі № 761/46311/16-ц.
Разом з тим, в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_3 , колегія суддів виходить з наступного.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім'ї.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Крім того, суд повинен керуватися як завданням судочинства так і загальними засадами цивільного законодавства, серед яких, зокрема, визначені справедливість, добросовісність та розумність.
Разом з тим, встановлені в цій справі обставини не підтверджують, що кошти за договорами позики були відповідачем отримані та використані в інтересах сім'ї, оскільки дана обставина заперечується відповідачкою ОСОБА_3 , тому доводи позивача про наявність підстав для солідарного стягнення заборгованості за позикою не підтверджені належними, достатніми і допустимими доказами, позаяк доводи позивача про те, що спірні грошові кошти позичалися відповідачем на будівництво та ремонт житлового будинку, не знайшли свого підтвердження, а тому колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 щодо солідарного стягнення позики.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню як таке, що ухвалене з неповним з'ясуванням обставин справи та неправильним застосуванням норм матеріального права, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 374, 376 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 грудня 2019 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики від 18 лютого 2015 року у розмірі 110 000 доларів США 00 центів та 72 000 доларів США та 00 центів, а всього - 182 000 (сто вісімдесят дві тисячі) доларів США 00 центів.
У частині задоволення позовних вимог про солідарне стягнення з ОСОБА_3 боргу за договором позики - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 17 225 грн. 00 коп. судових витрат.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Судді: