Головуючий у суді першої інстанції Ул'яновська О.В.
Єдиний унікальний номер справи №759/164/20
Апеляційне провадження № 22-ц/824/11862/2020
03 грудня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Мережко М.В.,
суддів - Савченка С.І.,Верланова С.М.
секретар - Тютюнник О.І.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 01 червня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, -
У січні 2020 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що він з 03 липня 1997 року є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
У квартирі зареєстровані з 08 жовтня 1998 року його діти - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Починаючи із 2017 року діти, без будь-яких пояснень переїхали жити за кордон, де проживають і зараз . З реєстраційного обліку відповідачі не знялись.
В даний час позивач змушений сплачувати комунальні послуги із розрахунку на трьох осіб, хоча в квартирі проживає лише позивач, що для нього є надмірним тягарем.
Враховуючи ,що він є власником майна, а відповідачі створюють йому перешкоди у вільному розпорядженні майном, просив визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням (ст. 319, 391 ЦК України).
Заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 01 червня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову. В апеляційній скарзі посилається на те, що судом неповно з'ясовані обставини, що мають значення для справи . Суд не врахував ,що позивач є власником квартири, несе додаткові витрати на комунальні послуги з урахуванням зареєстрованих, але не проживаючих осіб, що відповідачі тривалий час, із січня 2017 року, у квартирі не проживають, а відтак висновок суду про відмову у позові є помилковим.
Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до ст.ст. 128-131 ЦПК України сторони повідомлені про день та час розгляду справи на 03 грудня 2020 року за адресами, наявними в матеріалах справи. Заяв, клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило. Позивач приймає участь у розгляді справи .
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи, що відповідачі належним чином повідомлені про день та час розгляду справи, відсутні підстави вважати поважними причини неявки відповідачів, неявка сторін не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що відсутні підстави для визнання осіб такими ,що втратили право користування жилим приміщенням, зокрема, за відсутності доказів щодо наявності іншого житла у відповідачів.
Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав.
Статтею 64 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Частиною другою цієї статті встановлено, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Відповідно до ст.71 ЖК УРСР, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
В розумінні ст.71 ЖК УРСР, при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування слід встановити, що особа не проживає в жилому приміщенні понад шість місяців без поважних причин, що цій особі перешкоди в користуванні житлом ніхто не чинив і така особа не цікавилася житлом, і не несла витрати з утримання житла за себе.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Аналогічні роз'яснення містяться у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Такого правового висновку щодо застосування положень ст.ст.71, 72 ЖК Української РСР дійшов і Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц та у постанові від 22 листопада 2018 року у справі №760/13113/14-ц, що не враховані судом першої інстанції у даній справі у відповідності до положень ч.4 ст.263 ЦПК України.
Отже, саме причини та строк не проживання відповідача у спірному житловому приміщенні є предметом доказування в справі про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Обов'язок доказування даних обставин покладається на сторону позивача.
Відповідно до ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:
1) письмовими, речовими і електронними доказами;
2) висновками експертів;
3) показаннями свідків (ст.76 ЦПК України)
Під тимчасовою відсутністю розуміються такі випадки, коли особа протягом певного часу не проживає в жилому приміщенні, але інтересу щодо користування ним не втрачає в силу закону. Тимчасова відсутність повинна нести безперервний характер. Якщо особа повертається на місце проживання, вважається, що переривається і строк тимчасової відсутності. Разом з тим, обставиною, яка перериває шестимісячний строк, не може вважатися епізодичні появи особи не з метою постійного проживання, а з метою лише утримати за собою житло.
Як видно із матеріалів справи, позивач з 03 липня 1997 року є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 ( а.с. 14-15) .
У квартирі зареєстровані з 08 жовтня 1998 року його діти - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ( а.с. 16) .
Як пояснив позивач, діти дорослі, 1991 року народження. Починаючи із 2017 року діти, без будь-яких пояснень переїхали жити за кордон, де проживають і зараз. З реєстраційного обліку відповідачі не знялись. Дана обставина підтверджується довідкою ЖБК «Академічний -17» (а.с. 16) .
В даний час позивач змушений сплачувати комунальні послуги із розрахунку на трьох осіб, хоча в квартирі проживає лише він, позивач, і що для нього це є надмірним тягарем , і відповідачі цим самим створюють йому перешкоди у вільному розпорядження майном .
Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України,).
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 386, 391 ЦК України.
Об'єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира (ст. ст. 379, 382 ЦК України).
Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.
Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Зазначені висновки не суперечать нормам ст. 47 Конституції України, ст. 9 ЖК України, ст. 311 ЦК України, враховуючи, що право на житло (користування ним, усунення перешкод у користуванні ним) підлягає захисту лише у випадку порушення прав особи.
Статтею 15 ЦПК України передбачено, що у порядку цивільного судочинства розглядаються справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Статтею 47 Конституції України визначено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ст. 9 Житлового кодексу УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Однією з підстав виникнення суб'єктивного права на житло, тобто набуття права користування конкретним жилим приміщенням, є вселення у нього в установленому порядку в якості члена сім'ї наймача, члена ЖБК або власника квартири чи будинку (статті 64,65, 145, 156 Житлового кодексу України).
Крім того, Конституційний суд України в мотивувальній частині свого Рішення від 14 листопада 2001 року №1-31/2001 №15-рп/2001 (справа щодо прописки) констатував: «Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід'ємне право кожної людини закріплено також Загальною декларацією прав людини 1948 року (частина перша статті 13), міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 12), протоколом №4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року (сттатя2) та іншими міжнародно-правовими актами.
Вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як інші права і свободи людини, є невідчужуваними та непорушним (стаття 21 Конституції України)».
Тимчасова відсутність особи може бути безперервною, але не повинна перевищувати шести місяців. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Таким чином, у разі встановлення судом факту лише тимчасової відсутності наймача за місцем мешкання, строк якого не перевищує шести місяців, підстав для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням немає.
Відповідно до ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до положень ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути : визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
За змістом вказаної норми особа, яка вважає, що її право порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який, як правило, визначається спеціальним законом (Цивільний Кодекс чи інший акт цивільного законодавства), що регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Відсутність порушеного права , чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту, способам ,визначеним законодавством є підставою для відмови у позові.
Позивач ОСОБА_1 надав суду докази, що відповідачі із 2017 року не проживають у спірній квартирі, не цікавляться квартирою, комунальні послуги не сплачують, натомість залишаються зареєстрованими у спірній квартирі, чим створюють позивачу перешкоди у розпорядженні майном .
Згідно з ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а втручання публічної влади у здійснення цього права допускається у виключних випадах, в тому числі задля захисту прав та свобод інших осіб.
Слідуючи практиці тлумачення цих положень Європейським Судом з прав людини та визначаючи співмірність вимог, заявлених у справі, з метою, яка досягається, колегія суддів виходить з наявного конфлікту інтересів між правом добросовісного користувача на користування житлом, де він мешкає, та правом користування цим житлом осіб, які зареєстровані і спірному приміщенні, а саме відповідачами у справі. Зазначені права відповідачів є одного порядку, і є похідні від прав наймача - позивача .
З огляду на це, колегія суддів має визнати виправданим втручання у права користувачів спірним житлом, зокрема відповідачів, за якого визнання їх такими ,що втратили право користування житловим приміщенням у спірній квартирі завдасть меншої шкоди інтересам відповідачів, ніж позивачу ОСОБА_1 , враховуючи що він є наймачем спірної квартири .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відсутні докази наявності іншого житла у відповідачів, і що відсутні підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням , При цьому суд не взяв до уваги, що матеріали справи не містять жодного доказу щодо користуванням житлом відповідачами після січня 2017 року, зацікавленості відповідачами житлом, порушення у зв'язку із цим права на житло самого власника, позивача у справі, тому висновок суду першої інстанції про відмову позові є помилковим, а відтак, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням рішення про задоволення позову.
Керуючись ст.ст. 365, 367, 369,374,376,381 - 384 ЦПК України суд ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 01 червня 2020 року скасувати. Ухвалити у справі нове судове рішення.
ПозовОСОБА_1 задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття .
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення виготовлений 08 грудня 2020 року.
Головуючий
Судді