Справа 237/801/18
Номер провадження 2/237/52/20
24.11.20 року м. Курахове Мар'їнський районний суд Донецької області у складі:
головуючого судді Ліпчанского С.М.,
при секретарі Бахтіяровій Н.В.,
за участю представника позивача - адвоката Серафимовича Л.В.,
представника відповідача Держава Україна, в особі Кабінету Міністрів України - Цирі С.М.,
представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Служба безпеки України - Осипова Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Служба безпеки України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, -
В лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Мар'їнського районного суду Донецької області з уточненою позовною заявою до Держави України, в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Служба безпеки України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи.
В обґрунтування уточнених заявлених вимог зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 батька позивача, ОСОБА_2 , було вбито внаслідок скоєння терористичного акту шляхом артилерійського обстрілу в м. Курахове Донецької області. Факт смерті підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 18.02.2015 р., а також лікарським свідоцтвом про смерть №37 від 16.02.2015 р. 14.05.2015 р. органом досудового розслідування було винесено відповідний запис в ЄРДР за № 12015050690000315 та розпочато розслідування щодо вказаного злочину. Смерть батька позивача сталася на території, підконтрольній українській владі, однак правоохоронні органи не забезпечили розслідування, хоча наділені достатньою повнотою влади для забезпечення належного та своєчасного розслідування цього кримінального правопорушення, відповідно до Конституції України та чинного КПК України. Протягом більш двох років держава Україна не забезпечила належного розслідування скоєного злочину, встановлення винних осіб, через що позивач не має можливості стягнути спричинену їй моральну шкоду з винних осіб, тому вимушена звернутися до суду з цим позовом до відповідачів про відшкодування моральної шкоди, заподіяної терористичним актом, що призвів до загибелі фізичної особи, у розмірі 1000000 грн.
Представником Головного територіального управління юстиції у Донецької області в інтересах відповідача Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України було подано відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі посилаючись на наступне. Щодо відшкодування шкоди КМ України, зазначається, що на теперішній час відсутній будь-який закон чи нормативний акт, який передбачає в Державному бюджеті України бюджетних призначень для відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не встановлено державний орган на який покладено обов'язок здійснювати таке відшкодування та механізм визначення розміру відшкодування. Держава України в особі Кабінетів Міністрів України безпосередньо не здійснює відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, а отже відсутні підстави для задоволення позову про відшкодування матеріального збитку з Держави Україна саме в особі Кабінету Міністрів України.
Щодо встановлення факту кримінального злочину представник відповідача зазначає, що оскільки терористичний акт є злочинним та караним діянням на підставі ст. 258 КК України, наявність якого визначається лише обвинувальним вироком суду у кримінальній справі, то обов'язковою умовою застосування положень ст. 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» є наявність обвинувального вироку суду, який набув чинності, бо без визначення наявності злочину, передбаченого ст. 258 Кримінального кодексу України, у встановлений КПК України порядок, підстав для проведення відшкодування шкоди, завданої терористичним актом позивачу немає.
Щодо вимог відшкодування шкоди у зв'язку з відсутністю ефективного розслідування зазначеного злочину і встановлення винних осіб, то на думку представника відповідача, належним представником держави у спірних правовідносинах щодо вимог відшкодування шкоди у зв'язку з відсутністю ефективного розслідування зазначеного злочину і встановлення винних осіб є Служба безпеки України.
Щодо визначення підстав, якими обґрунтовуються позовні вимоги, представником відповідача зазначається, що вказані підстави відшкодування збитків є різними і самостійними підставами позову, вирішення яких регулюється різними нормами матеріального права та відповідно підлягає доказуванню на підставі різних фактичних даних, оскільки позивач не дає оцінку внаслідок яких саме обставин нанесено шкоду (терористичного акту (злочину), антитерористичної операції чи надзвичайної ситуації), позовна заява містить одночасно декілька підстав, якими обґрунтовуються позовні вимоги, зокрема, позивач вказує на спричинення шкоди внаслідок проведення антитерористичної операції, а також на те, що шкода завдана терористичним актом та внаслідок злочину.
Представник позивача Серафімович Л.В. в судовому засіданні уточнені позовні вимоги підтримав в повному обсязі, наполягав на їх задоволенні.
Представник відповідача Держава Україна в особі Кабінетів Міністрів України - Циря С.М. у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Представник відповідача Державної казначейської служби України у судове засідання не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, заперечень з приводу заявлених вимог не надав.
Представник третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача Служба безпеки України в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог.
Суд, всебічно, об'єктивно, повно та безпосередньо у судовому засіданні заслухавши появснення сторін, свідків, дослідивши наявні у справі докази, оцінюючи ці докази з огляду на їх належність, допустимість, достовірність, кожного окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наданих доказів у їх сукупності, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась ОСОБА_4 , про що зроблена запис № 88, батьками якої записані: батько - ОСОБА_2 , мати - ОСОБА_5 (а.с.9).
Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 , позивач уклала шлюб з ОСОБА_6 і після шлюбу змінила прізвище з « ОСОБА_1 » на « ОСОБА_1 » (а.с.10).
В судовому засіданні встановлено, що 14 лютого 2015 року внаслідок скоєння терористичного акту шляхом артилерійського обстрілу в м. Курахове Донецької області було вбито батька позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Факт того, що загиблий був батьком позивача, підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (а.с.9).
Факт смерті ОСОБА_2 підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 18 лютого 2015 року виконавчим комітетом Курахівської міської ради Мар'їнського району Донецької області (а.с.13), а також копією лікарського свідоцтва про смерть № 37 від 16 лютого 2015 року, виданого Мар'їнським відділенням судово-медичної експертизи, де вказано, що причиною смерті стало множені осколочні поранення грудної клітини з ушкодженням аорти (а.с.11-12).
За даним фактом 14.02.2015 року було внесено відповідні відомості в ЄРДР (а.с.15) за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 258 КК України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини).
ОСОБА_1 визнана потерпілою у вказаному кримінальному проваджені (а.с. 14).
Втрата батька для позивача є довічною та непоправною, і є найбільш травматичною подією її життя. Позивачка втратила рідну і найдорожчу людину.
В судовому засіданні встановлений факт спричинення ОСОБА_9 моральної шкоди внаслідок смерті її батька, належним чином доведений та не оспорюється учасниками справи.
Крім того, згідно з ч. 3 ст. 82 ЦПК України, обставини, визнані судом загальновідомимим, не потребують доказування.
Так, загальновідомим є той факт, що в період проведення АТО на території Донецької та Луганської областей здійснювалися обстріли населених пунктів, що призвело до загибелі тисяч цивільних і військових осіб.
Відповідно до ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше, ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.
Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Щодо принципу гуманного поводження в умовах збройного конфлікту, Женевські конвенції 1949 року закріпили основний принцип сучасного міжнародного гуманітарного права: війни ведуться проти збройних сил супротивника; військові дії проти цивільного населення, хворих, поранених, військовополонених тощо забороняються.
За основу у Женевських Конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності.
Конвенціями висуваються вимоги про те, що: осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також осіб, недієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок іншої причини, - потрібно поважати, надавати захист від наслідків війни, а також усім, хто потребує, надавати необхідну допомогу чи необхідний догляд.
Окрім цього, сторони, які беруть участь у конфлікті, та комбатанти зобов'язані утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об'єкти, а також вести свої воєнні операції відповідно до загальновизнаних правил та законів гуманності.
Статтею 4 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій? від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II), від 8 червня 1977 року визначено основні гарантії? захисту таких осіб:
"1. Усі особи, які не беруть безпосередньоі? участі або припинили брати участь у воєнних діях, незалежно від того, обмежена і?х свобода чи ні, мають право на повагу до своєі? особистості, своєї честі, своїх переконань та своїх релігійних обрядів. За всіх обставин з ними поводяться гуманно и? без будь-якого несприятливого розрізнення. Заборонено видавати наказ не залишати нікого в живих.
2. Без шкоди для загальних положень, зазначених вище, заборонено и? будуть залишатися забороненими в будь-який час і в будь-якому місці такі дії щодо осіб, зазначених у пункті 1: a) посягання на життя, здоров'я, фізичний? і психічний? стан осіб, зокрема, вбивство, а також таке жорстоке поводження, як катування, каліцтво чи будь-які форми тілесних покарань."
Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію.
Термін «антитерористична операція» визначено в статті 1 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (в редакції Закону № 1313-VII від 05.06.2014 року), згідно якої антитерористична операція - це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.
Район проведення антитерористичної операції - визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція.
Згідно ст. 1 зазначеного Закону терористична діяльність - це діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об'єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування та інше сприяння тероризму.
Терористичний акт - це злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258 - 260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.
Відповідно до статті 1 Закону України від 02.09.2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки в тому числі осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.
Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.
Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 7 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Донецька область - з 07 квітня 2014 року. На теперішній час рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Донецької області не прийнято.
Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 року, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, м. Мар'їнка Мар'їнського району Донецької області, де було вбито сина позивача, належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція.
Згідно ст. 4 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції.
Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.
Суб'єктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є: Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю; Міністерство внутрішніх справ України; Національна поліція; Міністерство оборони України; центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань; Управління державної охорони України.
Відповідно до ч. 2 ст. 48 ЦПК України Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Проте держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати в суді свої права безпосередньо.
Відповідно до частини 4 ст. 58 ЦПК України, Держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник, тобто свою цивільну процесуальну правосуб'єктність держава реалізує через відповідні органи державної влади за допомогою особливого інституту процесуального представництва держави.
Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов'язків є держава, а виразником державного (публічного) інтересу - правомочні та зобов'язані особи. Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов'язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб'єкти - органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов'язки, що закріплюються у відповідних нормативно - правових документах.
Відповідно до ст. 1 Закону України від 27.02.2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) входить до системи органів державної влади України та є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Згідно ст. 4 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» саме Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції здійснюються організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами.
Решта суб'єктів боротьби з тероризмом, які зазначені в ст. 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», зокрема і Служба безпеки України, є лише суб'єктами, які безпосередньо у межах своєї компетенції здійснюють боротьбу з тероризмом.
Враховуючи наведені повноваження Кабінету Міністрів України в системі суб'єктів боротьби з тероризмом (організація боротьби з тероризмом, забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами), Відповідач (держава Україна) діє саме через Кабінет Міністрів України.
Відповідно до ст. 43 Бюджетного кодексу України безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України і саме тому відповідачем у суді у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати і представники Державної казначейської служби України. Саме така правова позиція викладена в п. 28 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», що роз'яснює подібні за змістом відносини.
Відповідно до Кодексу цивільного захисту України цивільний захист - це функція держави (саме вона і є відповідачем по справі), спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період (стаття 4).
Згідно пункту 24 ст. 2 Кодексу надзвичайна ситуація - це обстановка на окремій території чи суб'єкті господарювання на ній або водному об'єкті, яка характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до виникнення загрози життю або здоров'ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи об'єкті, провадження на ній господарської діяльності.
До надзвичайних ситуацій залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій на території України, належать, зокрема, соціальні та воєнні (пункт 4 ст. 5 Кодексу).
Відповідно до ст. 6 Кодексу цивільний захист забезпечується з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про основи національної безпеки України», суб'єктами, уповноваженими захищати населення, території, навколишнє природне середовище і майно, згідно з вимогами цього Кодексу - у мирний час, а також в особливий період - у межах реалізації заходів держави щодо оборони України.
Одним з таких суб'єктів забезпечення цивільного захисту є центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, який відповідно до частини 2 ст. 17 Кодексу цивільного захисту, зокрема, забезпечує виконання заходів з мінімізації та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, пов'язаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності під час проведення антитерористичних операцій (п. 24).
Саме такі функції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, як суб'єкта, який безпосередньо здійснює боротьбу з тероризмом, визначені і в частині 4 ст. 5 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
Тобто, Кодексом цивільного захисту України також регулюються правовідносини щодо боротьби з тероризмом, але спеціальним щодо цих правовідносин є Закон України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом».
Відповідно до ст. 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом», відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто обов'язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи.
Стаття 23 Цивільного кодексу України передбачає, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Стаття 1167 Цивільного кодексу України, а саме пп.3 п.2 передбачає серед підстав відповідальності за завдану моральну шкоду, яка відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, - випадки, встановлені законом. В даному випадку - Законом України «Про боротьбу з тероризмом».
Окрім того, відповідно до пункту 2 статті 1168 ЦК України, моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.
На момент звернення до суду держава не прийняла відповідний закон, як це передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", на підставі якого виплачується компенсація за шкоду, завдану здоров'ю осіб, а також компенсація моральної шкоди родичам загиблих від терористичних актів.
Суд вважає, що відсутність відповідного закону не може бути перешкодою у захисті прав позивача.
Відповідно до ч. 9 ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 21 Кодексу цивільного захисту України, громадяни України мають право на соціальний захист та відшкодування відповідно до законодавства шкоди, заподіяної їхньому життю, здоров'ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій або проведення робіт із запобігання та ліквідації наслідків.
Крім того, відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону, практика Суду - практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Тобто мова йдеться не тільки про практику Суду проти України, але й справи проти третіх країн-учасниць Конвенції.
Відповідно до п. 163 Рішення ЄСПЛ «АЛЬ-СКЕЙНІ ТА ІНШІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА» [AL-SKEINI AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM] (Заява № 55721/07) від 07.07.2011 р.
Зобов'язання забезпечувати захист права на життя згідно з цією статтею [ст. 2 Конвенції], взяте в поєднанні із загальним зобов'язанням держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені ... [Конвенцією]», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування в тій чи іншій його формі, коли йдеться про загибель осіб внаслідок застосування сили.
Відповідно до п. 164 зазначеного Рішення ЄСПЛ, Суд зазначав, що процесуальне зобов'язання за статтею 2 залишається чинним і в складних, з точки зору безпеки, умовах, у тому числі й в контексті збройного конфлікту (див., для прикладу, зокрема, рішення у справах «Ґулеч проти Туреччини» (Gulec v. Turkey) від 27 липня 1998 року, п. 81, Reports of Judgments and Decisions 1998-IV; «Ергі проти Туреччини» (Ergi v. Turkey) від 28 липня 1998 року, п. 79 і 82, Reports 1998-IV; «Ахмет Озкан та інші проти Туреччини» (Ahmet Ozkan and Others v. Turkey), № 21689/93, п. 85-90 і 309-320 та 326-330, від 6 квітня 2004 року; «Ісаєва проти Росії» (Isayeva v. Russia), № 57950/00, п. 180 і 210, від 24 February 2005 року; «Канлібаш проти Туреччини» (Kanlibaє v. Turkey), № 32444/96, п. 39-51, від 8 грудня 2005 року). Цілком зрозуміло, що за обставин, коли смерть, яка підлягає розслідуванню за статтею 2, сталася в умовах повсюдного насильства, збройного конфлікту чи заворушень, на шляху слідчих можуть виникнути перешкоди і, як також було зазначено спеціальним доповідачем ООН (див. пункт 93 вище), певні обмежувальні умови можуть спонукати до використання менш ефективних слідчих заходів або спричинити затримки в розслідуванні (див., наприклад, рішення у справі «Базоркіна проти Росії» (Bazorkina v. Russia), № 69481/01, п. 121, від 27 липня 2006 року). Втім, зобов'язання за статтею 2 із забезпечення захисту життя означає, що навіть у складних, з точки зору безпеки, умовах, мають бути вжиті всі необхідні заходи для проведення ефективного, незалежного розслідування стверджуваних порушень права на життя (див., серед багатьох прикладів, рішення у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey) від 19 лютого 1998 року, п. 86-92, Reports of Judgments and Decisions 1998- I; згадане вище рішення у справі Ергі, п. 82-85; рішення у справі «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrэkulu v. Turkey) [GC], № 23763/94, п. 101-110, ECHR 1999-IV; рішення у справі «Хашиєв та Акаєва проти Росії» (Khashiyev and Akayeva v. Russia), №№ 57942/00 і 57945/00, п. 156-166, від 24 лютого 2005 року; згадане вище рішення у справі Ісаєвої, п. 215-224; рішення у справі «Мусаєв та інші проти Росії» (Musayev and Others v. Russia), №№ 57941/00, 58699/00 і 60403/00, п. 158-165, від 26 липня 2007 року).
У рішенні від 8 січня 2004 у справі Айдер та інші проти Туреччини (Ayder and Others v. Turkey) Європейський суд з прав людини вказав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (social risk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (п. 70). При цьому, на думку ЄСПЛ, відсутність об'єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди є самостійною підставою відповідальності держави за дії своїх органів та їх посадових осіб.
Таким чином, правова позиція Європейського суду з прав людини ґрунтується на ствердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов'язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і витікаючу з неї особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракти, але і, наприклад, масові заворушення. Таким чином, для виникнення обов'язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.
Як встановлено судом і не спростовано відповідачами по справі, держава Україна не забезпечила право позивача, гарантоване статтею 2 Конвенції, а також не забезпечила ефективного розслідування загибелі сина Позивача.
Відповідно до п. 82 рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав і свобод, у якій би формі вони не закріплювалися в національному законодавстві. Особа на практиці має повинна мати можливість скористатись ефективними засобами захисту, тобто засобами, які б запобігли вчиненню порушень чи їх продовженню, або забезпечили заявнику відповідне відшкодування.
В судовому засідані встановлено, що у позивача загинув рідний батько, ця втрата є довічною та непоправимою.
З урахуванням характеру, обсягу та глибини заподіяних позивачу моральних страждань та їх негативних наслідків, виходячи з засад розумності, виваженості і справедливості, з огляду на те, що загиблий був рідним батьком позивача, якій на той час виповнилось 24 роки, загиблий батько підтримував з позивачем близькі родинні стосунки, фінансово допомагав, підтримував морально, відзначаючи, що у випадку смерті батька факт отримання моральної шкоди має презюмуватись, суд, враховуючи обставини справи і надані позивачем докази, за своїм внутрішнім переконанням, вважає, що розмір моральної шкоди позивача складає 500 000 гривень.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
Судові витрати по справі відсутні.
Керуючись ст. ст. .258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Служба безпеки України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 ) на відшкодування моральної шкоди 500 000 (п'ятсот тисяч) гривень.
В решті позовних вимог відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Донецького апеляційного суду через Мар'їнський районний суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлений 04.12.2020 року.
Суддя С.М. Ліпчанський