ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
07 грудня 2020 року м. Київ №640/18277/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доДеснянського районного відділу Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області
прозобов'язання вчинити дії
встановив:
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Деснянського районного відділу Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області та Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, у якому просила суд:
- зобов'язати Деснянський районний відділ Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області оформити та видати позивачу паспорт громадянина України зразка 1994 року;
- зобов'язати Деснянський районний відділ Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області у паспорті громадянина України зразка 1994 року вказати місце народження позивача, як «Пахачі, Олюторського р-ну Камчатської області Російської РФСР».
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивачка вказувала на те, що після зміни прізвища виникла необхідність у зміні паспорта громадянина України, у зв'язку з чим остання звернулась до Деснянського районного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної служби України в м. Києві та Київській області, проте останнім не видано паспорт у зазначеному вигляді та роз'яснено, що Державна міграційна служба до законодавчого врегулювання питання завершення оформлення та видачі паспорта громадянина України 1994 року здійснює оформлення та видачу таких паспортів у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ, громадянам України, щодо яких прийнято рішення суду, яке набрало законної сили про зобов'язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року. Таке рішення відповідача позивач вважає протиправним, оскільки оформлення паспорта за старим зразком жодним чином не порушує чинне законодавство та не суперечить йому, а відмова в такій видачі порушує її основоположні права і свободи та несе в собі загрозу порушення інших економічних і соціальних прав останньої. З наведених підстав позивач просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Крім того, позивач просила зазначити вірне місце народження, яке відповідає свідоцтву про народження позивача, проте щодо даного питання відповідачами не надано жодної відповіді.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідач - Деснянський районний відділ Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області надав суду відзив на позовну заву, в якому, з посиланням на численні законодавчі акти, зазначив, що незгода позивача з тим, як держава врегулювала правовідносини щодо видачі паспорта громадянина України у порівнянні з тим, яким було їх правове регулювання раніше, а також небажання виконувати приписи законодавчих та урядових нормативно-правових актів при оформленні паспорта громадянина України зі згаданих позивачем мотивів, не може слугувати переконливим аргументом протиправності дій суб'єкта владних повноважень, як і не може бути підставою для того, щоб не дотримуватись приписів законодавства. До того ж, належна ідентифікація особи захищає права та свободи інших осіб, які вступають з такою особою в правові відносини і користуються при цьому документами особи, як такими, що належно її ідентифікують. Існування централізованого реєстру даних населення дозволяє контролювати видачу документів, виключаючи при цьому загрозу отримання декількох посвідчень особи на різні імена, але одночасно сприяє реалізації права особи на вільне пересування, оскільки надає громадянам можливість самостійно обирати місце видачі паспорта.
Відповідач - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на адресу суду відзиву не надіслав.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 змінила прізвище на підставі рішення суду. У зв'язку із зміною прізвище з ОСОБА_1 на ОСОБА_1 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 ) виникла необхідність обміняти паспорт громадянина України на новий.
З метою обміну паспорта громадянина України позивач звернулась до Деснянського районного відділу Центрального міжрегіонального Управління Державної Міграційної Служби України у м. Києві та Київській області, де зазначила, що у зв'язку із невідповідністю інформації в базі міграційної служби має намір отримати паспорт громадянина України у формі паперової книжечки.
Листом Деснянський районний відділ Центрального міжрегіонального Управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області №8026-833/8026.1-20 від 19 червня 2020 року повідомив позивачку про розгляд заяви, однак, як стверджує остання, позитивних відповідей по суті питання не надано; відповідь містить перелік нормативно-правових актів та не містить, на думку позивача, обґрунтованих причин відмови. Посилання на Наказ МВС України № 456 від 06 червня 2019 року та Постанову КМУ №398 від 03 квітня 2019 року, згідно яких позивач має право на отримання паспорта у вигляді паспортної книжечки зразка 1994 року, взагалі відсутні.
Вважаючи такі дії відповідачів протиправними позивач звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
Відповідно до частини третьої статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 вересня 2018 року в зразковій адміністративній справі № 806/3265/17 за позовом ОСОБА_4 до Коростенського районного відділу Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області, Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії вказано на ознаки цієї типової справи:
а) позивач - фізична особа, якій територіальним органом ДМС України відмовлено у видачі паспорту у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ;
б) відповідач - територіальні органи ДМС України;
в) предмет спору - вимоги щодо неправомірної відмови відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки та зобов'язання відповідача видати позивачеві паспорт у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ.
Отже за ознаками типової справи, які наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 вересня 2018 року за результатами розгляду зразкової справи №806/3265/17, дану справу необхідно визнати типовою та в силу приписів частини третьої статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у цій справі суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у зазначеній постанові, які полягають у наступному.
Згідно з вимогами статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За приписами статті 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Із зазначених конституційних норм зокрема слідує, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Відповідно до статті 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року №2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення частини другої статті 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із Європейською Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, що ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства (далі Конвенція).
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
За практикою Європейського суду з прав людини будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося «згідно із законом», не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (зокрема, рішення ЄСПЛ у справі «Ельсхольц проти Німеччини»). При цьому тлумачення терміну «закон» є автономним, та до якості «закону» ставляться певні вимоги (зокрема, рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства»), а під терміном «закон» слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві, до того ж закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».
Аналізуючи викладені вище норми законодавства Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20 листопада 2012 року №5492-VI (далі Закон № 5492), документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України.
Частинами першою, другою, четвертою, п'ятою статті 14 цього Закону №5492 передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклету. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України (частина перша статті 21 Закону № 5492).
Отже у разі відсутності у особи паспорта така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації.
Згідно з частиною третьою статті 13 Закону № 5492 паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій.
Відповідно до пунктів 3, 5, 6, 8 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ (далі Положення № 2503), бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.
Водночас, пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» від 25 березня 2015 року №302 (далі Порядок № 302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України, що додається.
За змістом пункту 2 Порядку № 302 із застосуванням засобів Реєстру запроваджено: з 1 січня 2016 року - оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII; з 1 листопада 2016 року - оформлення, обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
В силу вимог пункту 3 Порядку № 302 прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 1 листопада 2016 року припиняється.
Пунктом 131 Постанови № 302 також передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься така інформація, зокрема, як: біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, від цифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи. Безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразка містить від цифровані персональні данні особи.
Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 2297 мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.
Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (стаття 2 Закону № 2297).
Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частини п'ята, шоста статті 6 Закону № 2297).
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків не надання згоди або відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює не якість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Одночасно Велика Палата Верховного Суду зазначила, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватися, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. Тобто, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
У статті 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 6 липня 2010 року № 2438-VI, зазначено: «Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції; …».
За сталою практикою ЄСПЛ першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване статтею 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну «закон» є автономним, та до якості «закону» ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy-Miloslavsky v. TheUnitedKingdom) від 13 липня 1995 року, заява № 18139/91, п. 37) Під терміном «закон» … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».
З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що норми Закону № 5492, на відміну від норм Положення № 2503, не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім'я та по батькові, та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було «встановлене законом»), не було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення статті 8 Конвенції.
Крім того Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження «нагальній суспільній потребі», тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті. Установленість обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований.
Тобто, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.
Більше того, відповідно до статті 14 Конвенції, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
При цьому Велика Палата Верховного Суду взяла до уваги, що Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі «Х'юДжордан проти Великої Британії» сформулював таку позицію: «Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу».
Таким чином Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
Крім того Велика Палата Верховного Суду також зробила висновок, що законодавець, приймаючи Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України» від 14 липня 2016 року № 1474-VIII, яким внесені зміни до Закону №5492, не дотримався вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України.
Наразі діє два нормативних акти: Постанова Верховної Ради України «Про затвердження положень про паспорт громадянина України та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон» від 26 червня 1992 року №2503-XII та постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» від 25 березня 2015 року №302, відповідно до яких особи, що раніше отримали паспорт, не зобов'язані звертатися за його обміном, а при досягненні відповідного віку органи УДМС проводять вклеювання фотографії, тоді як особи, які змінили прізвище, чи у яких відбулися інші зміни персональних даних, зобов'язані отримувати новий паспорт у формі ІD-картки, який має обмежувальний термін 10 років, до якого вноситься більше персональних даних та який має унікальний номер запису у Реєстрі. При цьому, у жодному законі не зазначено, з якою метою встановлені такі обмеження, і чи є вони необхідними у демократичному суспільстві.
Відтак, дії відповідача щодо відмови позивачу видати паспорт громадянина України у формі книжечки визнані Великою Палатою Верховного Суду у вказаній зразковій справі протиправними.
Як зазначалось судом, відповідно до частини третьої статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Як вже встановлено судом, позивач звернулась до відповідачів із заявами про видачу їй паспорта зразка 1994 року у зв'язку зі зміною прізвища, разом з визначеними пунктом 13 Положення №2503 документами, відтак, з поданої заяви чітко вбачається волевиявлення особи на видачу паспорта громадянина України зразка 1994 року.
З огляду на вищезазначене, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 19 вересня 2018 року за результатами розгляду зразкової справи №806/3265/17, виходячи з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд прийшов до висновку, що заявлені позивачем позовні вимоги в частині визнання протиправною відмови у видачі ОСОБА_1 паспорта у формі книжечки відповідно до Положення №2503, а також зобов'язання органу Державної міграційної служби оформити та видати ОСОБА_1 паспорт у формі книжечки відповідно до Положення №2503 є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Водночас, щодо позовної вимоги про зазначення у паспорті громадянина України зразка 1994 року вказати місце народження позивача, як «Пахачі, Олюторського р-ну Камчатської області Російської РФСР», суд зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, а саме з копії свідоцтва про народження ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 , остання народилась: « Пахачі , Олюторського р-ну Камчатської області РСФСР».
В той же час, згідно з довідкою №4787472/186 від 18 червня 2020 року, виданою Деснянським районним відділом Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області місце народження ОСОБА_1 визначено, як «Російська Федерація, Камчатська область, Олюторський район, село Пахачі.»
З наведеного вбачається, що відповідачем невірно зазначено місце народження позивача, ОСОБА_1 , оскільки відомості зазначені у реєстрі Державної міграційної служби України не відповідають дійсному місцю народження ОСОБА_1 - « Пахачі , Олюторського р-ну Камчатської області РСФСР».
Враховуючи вищенаведене та ту обставину, що відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» до повноважень Державної міграційної служби України у сфері реєстрації фізичних осіб віднесено, зокрема, контроль за дотриманням органами реєстрації законодавства з питань реєстрації місця проживання. На виконання даної норми Закону, пунктом 33 Правил реєстрації місця проживання, затверджених Постановою КМУ від 02 березня 2016 року №207, передбачено, що ДМС та її територіальні органи контролюють дотримання органами реєстрації вимог законодавства з питань реєстрації місця проживання, а також їх діяльності у сфері реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб позовна вимога про зобов'язання Деснянського районного відділу Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області у паспорті громадянина України зразка 1994 року вказати місце народження позивача, як «Пахачі, Олюторського р-ну Камчатської області Російської РФСР» підлягає задоволенню.
За наведених обставин суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправною відмову Деснянського районного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної служби України в м. Києві та Київській області у видачі ОСОБА_1 паспорта України у формі паперової паспортної книжечки.
3. Зобов'язати Деснянський районний відділ Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області оформити та видати позивачу паспорт громадянина України зразка 1994 року.
4. Зобов'язати Деснянський районний відділ Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області у паспорті громадянина України зразка 1994 року вказати місце народження позивача, як «Пахачі, Олюторського р-ну Камчатської області Російської РФСР».
5. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Деснянського районного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної служби України в м. Києві та Київській області (02222, м. Київ, вулиця Бальзака, 64, код ЄДРПОУ 34972294) понесені судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 840,80 грн.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко