ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
08 грудня 2020 року м. Київ № 640/18358/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Аверкової В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві
про визнання протиправною та скасування вимоги
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (далі по тексту - відповідач, ГУ ДПС) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 07 липня 2020 року № Ф-133419-17.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірна вимога не містить жодного розрахунку боргу, сум нарахування, відомостей щодо проведеної перевірки, за наслідками якої встановлено наявність недоїмки; позивач з моменту реєстрації його як суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи, не займався підприємницькою діяльністю, починаючи з 01 січня 2017 року в по 01 січня 2020 року (зазначений період включає у себе період, за який нараховано недоїмку з єдиного соціального внеску) позивач перебував у трудових відносинах з ТОВ «Сервіс Столиця Інновейшн», яке сплачувало ЄСВ за позивача
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі № 640/18358/20 за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що не погоджується із заявленими позовними вимогами, оскільки у зв'язку зі сплатою ЄСВ не у повному обсязі в інтегрованій картці платника правомірно відображено недоїмку, яка підлягає сплаті; ЄСВ сплачується незалежно від здійснення підприємницької діяльності та отримання прибутку, а позивачем не зазначено підстав, які б звільняли його від обов'язку сплати ЄСВ; база нарахування ЄСВ фізичними особами-підприємцями відмінна від бази нарахування ЄСВ за найманих працівників та не утримується із заробітної плати.
У відповіді на відзив позивачем повторно зазначено про відсутність у спірній вимозі розрахунку боргу, періоду його виникнення; вказано про порушення відповідачем строку формування та направлення вимоги позивачу; оскільки за позивача протягом спірного періоду сплачувався ЄСВ роботодавцем, позивачем не здійснювалася господарська діяльність як фізичною особою-підприємцем, у позивача відсутній обов'язок подвійної сплати ЄСВ.
Справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Судом встановлено, що відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за посиланням https://usr.minjust.gov.ua/content/free-search/person-result 17 лютого 2003 року позивача зареєстровано як фізичну особу-підприємця; 30 жовтня 2019 року відносно позивача внесено запис в Єдиному державному реєстрі про включення до Єдиного державного реєстру відомостей про фізичну особу-підприємця - у разі, коли державна реєстрація була проведена до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (запис в Єдиному державному реєстрі 2 067 017 0000 177126); 31 жовтня 2019 року внесено запис про припинення підприємницької діяльності ОСОБА_2 .
Матеріалами справи підтверджено, що ГУ ДПС відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів сформовано та направлено позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску від 07 липня 2020 року № Ф-133419-17 на суму 22 245,96 грн.
Вважаючи вказану вимогу безпідставною та такою, що суперечить нормам податкового законодавства, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів з даним адміністративним позовом.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначені Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
До вказаного Закону з 01 січня 2017 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року №1774-VIII внесені зміни, які запровадили, серед іншого, сплату єдиного внеску для фізичних осіб-підприємців (крім тих, які обрали спрощену систему оподаткування) та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, у сумі, що не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, незалежно від отримання доходу (прибутку) у місяці нарахування єдиного внеску.
За визначенням статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно положень статті 2 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Єдиний внесок нараховується на суми, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, незалежно від джерел їх фінансування, форми, порядку, місця виплати та використання, а також від того, чи виплачені такі суми фактично після їх нарахування до сплати.
Згідно з частиною п'ятою статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
Таким чином, єдиний соціальний внесок розраховується, виходячи із суми доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, за ставкою 22 відсотки.
Наведене свідчить, що особа, зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте, не веде господарську діяльність та не отримує доходів, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 04 грудня 2019 року справа №440/2149/19 адміністративне провадження №К/9901/28514/19.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії трудової книжки позивача, останній, починаючи з 01 квітня 2016 року перебував у трудових відносинах з ТОВ «Сервіс Столиця Інновейшн».
З наявних в матеріалах справи індивідуальних відомостей про застраховану особу позивача за період з 2016 по 2020 роки вбачається, що за вказаний період страхувальником позивача було ТОВ «Сервіс Столиця Інновейшн», яким і сплачувались страхові внески за позивача.
З урахуванням викладеного суд вважає, що у позивача відсутній обов'язок щодо сплати єдиного соціального внеску.
Крім того, пунктом 7 частини першої статті 13 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» передбачено, що органи доходів і зборів мають право стягувати з платників несплачені суми єдиного внеску.
За правилами частин першої-четвертої статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» рішення, прийняті органами доходів і зборів та органами Пенсійного фонду з питань, що належать до їх компетенції відповідно до цього Закону, є обов'язковими до виконання платниками єдиного внеску, посадовими особами і застрахованими особами.
Положення цієї статті поширюються лише на тих платників, які відповідно до цього Закону зобов'язані нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
У разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов'язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею.
Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів.
Орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
Водночас, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів, які б підтверджували, що у період 2017-2019 роки, за який нараховано внесок від здійснення підприємницької діяльності, позивач займався підприємницькою діяльністю та отримував будь-який дохід.
Форма вимоги про сплату боргу (недоїмки) для платника єдиного внеску - фізичної особи затверджена наказом Міндоходів України від 20 квітня 2015 року №449 «Про затвердження Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі по тексту - Інструкція №449) та наведена у додатку 7 до вказаної Інструкції.
Згідно з пунктами 3, 4 розділу VI Інструкції №449, органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо:
дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів;
платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску;
платник має на кінець календарного місяця борги зі сплати фінансових санкцій.
У випадку, передбаченому абзацом другим цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) приймається відповідним органом доходів і зборів протягом 10 робочих днів з дня, що настає за днем вручення платнику акта перевірки, а за наявності заперечень платника єдиного внеску до акта перевірки приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки.
Орган доходів і зборів надсилає (вручає) вимогу про сплату боргу (недоїмки) платнику єдиного внеску протягом трьох робочих днів з дня її винесення.
У випадках, передбачених абзацами третім та/або четвертим цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається (вручається):
платникам, зазначеним у підпунктах 1, 2 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, протягом 10 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій);
платникам, зазначеним у підпунктах 3, 4, 6 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, протягом 15 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій).
Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).
З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що контролюючий орган у разі виявлення на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску, який слідує за останнім місяцем коли було сплачено єдиний внесок виносить вимогу про сплату боргу (недоїмки), яка може бути винесена протягом 10 робочих днів з дня, що настає за днем вручення платнику акта перевірки, а за наявності заперечень платника податків до акта перевірки.
Суд звертає увагу, що така вимога формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до Закону нараховується єдиний внесок.
Однак, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів, які б підтверджували проведення будь-яких перевірок у відношенні позивача, які б могли бути підставою для прийняття вимоги про сплату боргу (недоїмки); відповідач не надав суду документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до Закону нараховується єдиний внесок.
Суд також звертає увагу, що в оскаржуваній вимозі не зазначено обставин, щодо наявності акта перевірки правильності нарахування та сплати єдиного соціального внеску та не відображено обставин з приводу проведення такої перевірки.
Крім того, зі спірної вимоги неможливо встановити період виникнення недоїмки.
Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач сформував оскаржувану вимогу незаконно та за відсутності правових підстав, а також з порушенням процедури, яка передує прийняттю вимоги про сплату боргу (недоїмки), зокрема відповідачем не надіслано позивачу відповідного акта перевірки, що у свою чергу порушило право позивача на подання заперечень щодо такого акта тощо.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачу автоматично сформована вимога від 07 липня 2020 року №Ф-133419-17 щодо заборгованості (недоїмки) зі сплати єдиного внеску у розмірі 22245,96 грн. станом на 30 червня 2020 року. Підставою для формування оскаржуваної вимоги були відомості щодо заборгованості зі сплати єдиного внеску, відображені в облікових даних платника.
При цьому, суд зауважує, що підставою для відповідальності є саме несплата чи несвоєчасна сплата єдиного соціального внеску, а не відображення облікових даних в інформаційних системах фіскального органу.
Таким чином, суд приходить до висновку, що вимога про сплату боргу (недоїмки) від 07 липня 2020 року №Ф-133419-17 є протиправною для підлягає скасуванню.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність оскаржуваної вимоги з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов підлягає задоволенню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати по сплаті судового збору відшкодуванню не підлягають.
Так, позивачем заявлено вимогу про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн.
Відповідно до частини першої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно із частиною другою статті 134 Кодексу адміністративного України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Зазначені положення кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв'язку з розглядом.
Відповідно до пунктів 1, 5, 6 статті 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; захист - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
З приводу зазначеного питання висловлювався і Конституційний Суду України, так, пунктом 3.2 рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Також Конституційний Суд України зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов'язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов'язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги.
Отже, з викладеного слідує, що до правової (правничої) допомоги належать, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру тощо.
За змістом пункту першого частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Частиною четвертою статті 134 Кодексу адміністративного України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Представником позивача заявлені вимоги про відшкодування витрат, пов'язаних із професійною правничою допомогою, отриманою від адвоката в рамках договору про надання правової допомоги від 30 липня 2020 року №030114 з додатковою угодою №1 від 30 липня 2002 року, за умовами якого, зокрема, позивачу надаються послуги з розрахунку оплати гонорару за почасовою ставкою 1 година - 1000 грн.; позивачу надано послуги з консультації, збирання доказів, підготовки та аналізу законодавства з перспективи подання до суду позовної заяви щодо скасування боргу за вимогою ГУ ДПС 1,5 год, написання та оформлення позовної заяви в Окружний адміністративний суд міста Києва - 2,5 год., підготовка, написання та оформлення відповіді на відзив, подання до суду, 1 год., разом 5000 грн. за 5 годин роботи; відповідно до квитанції від 01 серпня 2020 року та меморіального ордера від 03 серпня 2020 року позивачем сплачено 5000 грн. за надані послуги на рахунок адвоката Фещенка М.Л .
Рахунок та платіжне доручення, як первинні документи, відповідають вимогам, встановленим статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16 липня 1999 року №996-14, містять всі необхідні реквізити, в них вказано призначення платежу з посиланням на відповідний Договір та предмет оскарження.
Враховуючи відсутність зі сторони відповідача заперечень щодо заявленого клопотання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, суд вважає обґрунтованими, співмірними та підтвердженими належними доказами понесені позивачем витрати на правничу допомогу.
Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку, що надані матеріали доводять факт понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу.
Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Відповідно до частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Враховуючи те, що наданими до суду документами витрати на правничу допомогу у конкретній адміністративній справі підтверджено, суд дійшов висновку про задоволення клопотання про стягнення витрат за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) від 07 липня 2020 року №Ф-133419-17.
3. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п'ять тисяч) гривень за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби України (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 43141267).
Рішення суду, відповідно до частин першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.В. Аверкова