08 грудня 2020 р. м. Чернівці Справа № 600/2226/20-а
Суддя Чернівецького окружного адміністративного суду Дембіцький П.Д., розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, -
В поданому до суду адміністративному позові ОСОБА_1 (далі - позивач), просить суд: - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області щодо не нарахування та невиплата із 17 липня 2018 року підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному ст. 39 Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області здійснити із 17 липня 2018 року нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному ст. 39 Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що позивач, як непрацюючий пенсіонер, який постійно проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, набув з 17.07.2018 року право на отримання підвищення до пенсії у зв'язку із визнанням рішенням Конституційного Суду України №6-р/2018 від 17.07.2018 року неконституційними положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону України від 28.12.2014 №76-VIII "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" (далі - Закон №76-VIII), відповідно до якого було виключено ст. 39 Закону України №796-ХІІ "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон №796-ХІІ).
На думку позивача, починаючи з 17.07.2018 року відновлено дію ст. 39 Закону №796-ХІІ в редакції від 01.01.2015 року, а тому в органу Пенсійного фонду України виник обов'язок здійснити з 17.07.2018 року нарахування і виплату підвищення до пенсії в розмірі, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам.
Проте підвищення у вказаному розмірі з 17.07.2018 року позивачу не нараховується і не виплачується.
Відтак, відповідачем, на думку позивача, протиправно не нараховано та невиплачено позивачу підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, що порушує право позивача на належний соціальний захист.
20.11.2020 року до суду надійшов відзив Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області на позов, у якому відповідач проти позовних вимог заперечує, просить відмовити в задоволенні. Зазначив, що Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області здійснювало свої повноваження в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, а тому твердження позивача про протиправність дій управління є безпідставним та таким, що не відповідає фактичним обставинам справи. Крім того, Законом України “Про внесення змін до закону України “Про Державний бюджет України на 2011 рік” від 14.06.2011№ 3491-VI розділ VII Прикінцеві положення закону України “Про державний бюджет України на 2011 рік” доповнено пунктом 4, яким встановлено, зокрема, що у 2011 році норми і положення статей 39, 50, 51, 52, 54 Закону 796-XII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом міністрів України виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на 2011 рік (положення пункту 4 розділу VII визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним) згідно з рішенням Конституційного суду України від 26.12.2011 № 20-рп/2011). Таким чином Головне управління вважає, що у позивача із 17.07.2018 року не виникло права на отримання підвищення до пенсії як непрацюючого пенсіонера на підставі ст. 39 Закону № 796-XII.
Ухвалою суду від 09.11.2020 року відкрито провадження у даній справі в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників адміністративної справи.
З урахуванням заявлених вимог, заперечень, пояснень представників сторін, судом з метою з'ясування обставин справи, зобов'язано сторони надати письмові докази на підтвердження, або спростування позовних вимог.
Оскільки сторонами на підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, заперечення не було надано належні письмові докази, що вказувало на їх недостатність для встановлення обставин справи, суд відповідно до вимог ч. 4 ст. 9 КАС України зобов'язував сторони ухвалою суду надати суду письмові докази в обґрунтування заявлених вимог та заперечень.
Частиною 1 статті 72 КАС України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 3 ст. 77 КАС України визначено, що докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Дослідивши наявні матеріали, всебічно, повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, судом встановлено.
ОСОБА_1 є пенсіонером, перебуває на обліку в ГУ ПФ України в Чернівецькій області, отримує пенсію за віком. (а. с. 8, 9).
Згідно з довідкою Киселівської сільської ради від 22.10.2020 № 1133, позивач зареєстрований і проживає: Чернівецька область, Кіцманський район, село Киселів - на території, яка згідно постанови Кабінету Міністрів України № 600-94-П від 29.08.1994 року відноситься до зони гарантованого добровільного відселення. (а. с. 9).
Позивач є особою, постраждалою внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 3), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 . (а. с. 10).
Вважаючи, що відповідачем допущена протиправна бездіяльність щодо не нарахування та невиплачені позивачу підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який постійно проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі визначеному ст. 39 Закону №796-ХІІ, позивач звернувся з адміністративним позовом, до суду.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, дослідивши наявні матеріали, письмові докази, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, судом встановлено.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 року № 796-XII (далі - Закон №796-XII).
Закон №796-ХІІ визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Стаття 39 Закону №796-ХІІ, у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, передбачала, що громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
28 грудня 2014 року прийнято Закон №76-VIII, який набрав чинності 01.01.2015, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону №796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
04 лютого 2016 року прийнято Закон №987-VIII, який згідно з розділом ІІ Прикінцеві положення набрав чинності з 01.01.2016 року і яким включено до Закону №796-ХІІ статтю 39 такого змісту:
"Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України".
Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
При цьому в Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону №796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом №76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону №796-ХІІ вказане Рішення не містить.
Стаття 39 у редакції Закону №987-VIII, яка чинна з 01.01.2016 року, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження. Однак редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.
Отже, з 17.07.2018 року відновила дію редакція ст. 39 Закону №796-ХІІ, яка була чинною до 01.01.2015 року.
Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням ст. 39 Законом №987-VIII.
Суд звертає увагу, що дана справа є типовою, щодо зразкової справи №240/4937/18, а відповідно до ч. 3 ст. 291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
За результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року дійшла висновку, що із 17.07.2018 відновлено дію статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції, що діяла до 01.01.2015 року в частині, яка не змінена Законом №987-VIII. В іншій частині стаття 39 Закону №796-ХІІ діє у редакції Закону №987-VIII від 04.02.2016.
Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону №796-ХІІ до внесення змін Законом №76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01.01.2016 статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та стаття 6 КАС України).
Отже, з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 №6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ.
З приводу розміру підвищення до пенсії, суд зазначає, що Законом України від 28.12.2014 №79-VIII Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин, який набрав чинності з 01.01.2015, Кабінету Міністрів України були надані повноваження щодо визначення розміру і порядку виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1210 затверджено Порядок обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (далі - Порядок) відповідно до пункту 15 якого визначено, що підвищення пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, передбачене статтею 39 Закону №796-ХІІ, здійснюється в таких розмірах: що проживають у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, - 13,2 гривні; що проживають у зоні гарантованого добровільного відселення, - 10,5 гривні; що проживають у зоні посиленого радіоекологічного контролю, - 5,2 гривні.
Зазначені положення Закону №79-VІІІ неконституційними не визнавалися, положення постанови №1210 є також чинними.
Разом з тим, оскільки з моменту ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), з 17.07.2018 відновлено дію ст. 39 Закону №796-ХІІ у редакції, що діяла до 01.01.2015 в частині, яка не змінена Законом №987-VIII.
Велика Палата Верховного Суду у зразковій справі зазначила, що надання Законом №79-VІІІ Кабінету Міністрів України повноважень щодо визначення розміру і порядку виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, не надає йому права їх зменшувати або скасовувати, тобто не надає йому права приймати підзаконні акти, які будуть суперечити Закону №796-ХІІ, оскільки у самому Законі встановлені розміри підвищення пенсії, а не зазначено, що такий розмір встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 №3-рп/2012 не надає права Кабінету Міністрів України зменшувати розмір виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, а Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України у разі, якщо законом прямо не передбачено розмір таких виплат.
Як встановлено судом, позивач є непрацюючим пенсіонером, має статус потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи та проживає на території гарантованого добровільного відселення, що не заперечується відповідачем.
Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 та ст. 39 Закону №796-ХІІ, позивач має право на щомісячне отримання доплати як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як встановлено ст. 39 Закону №796-ХІІ. Таким чином, відповідач ненараховуючи та невиплачуючи позивачу таку доплату, зокрема, з 17.07.2018 допустив протиправну бездіяльність, а тому позовні вимоги є обґрунтованими.
Статтею 151-2 Конституції України визначено, що Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Виходячи з змісту статті 151-2 Конституції України, а також позиції висловленої у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій, такі не можуть бути звужені шляхом внесення змін до законодавства.
Пунктом 9 частини 1 статті 129 Конституції України визначено обов'язковість судового рішення.
Суд вважає за необхідне зазначити, що ч. 4 ст. 382 КК України передбачено відповідальність за умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що позов є обґрунтованим, відтак підлягає задоволенню.
Стаття 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень, закріплених ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 73 КАС України передбачено належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Згідно статей 74-76 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
При цьому судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно ч. ч. 1-3 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З матеріалів справи видно, що за подання вказаного позову позивачем сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн., що підтверджується квитанцією № 0.0.1897938641.1 від 09.11.2020 року. (а. с. 1).
Оскільки, позов задоволено повністю, суд присуджує на користь позивача судові витрати (судовий збір) у сумі 840,80 грн., за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Чернівецькій області.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 2, 5, 9, 72-80, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -
1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області щодо не нарахування та невиплата з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному ст. 39 Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”;
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області здійснити з 17 липня 2018 року нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному ст. 39 Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 840,80 грн., що підтверджується квитанцією № 0.0.1897938641.1 від 09.11.2020 року, за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Чернівецькій області.
Згідно статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У відповідності до статей 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення (складання).
Повне найменування учасників процесу:
Позивач: - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідач: - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (58002, м. Чернівці, пл. Центральна, 3, код ЄДРПОУ 40329345).
Суддя П.Д. Дембіцький