Справа № 815/6620/14
08 грудня 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд під головуванням судді Андрухіва В.В., розглянувши розглянувши у письмовому провадженні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство юстиції України, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити певні дії,
У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до прокуратури Одеської області, в якому позивач відповідно до заяви про уточнення позовних вимог від 11.09.2020 року просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Одеської області від 23.10.2014 №2518к про звільнення старшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади начальника слідчого управління прокуратури Одеської області у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п.7-2 ст.36 КЗ про Працю України;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника слідчого управління прокуратури Одеської області;
- зобов'язати прокуратуру Одеської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 26.10.2014 року по день поновлення на роботі;
- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення старшого радника юстиції ОСОБА_1 на посаді начальника слідчого управління прокуратури Одеської області та в частині зобов'язання прокуратури Одеської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць;
- зобов'язати прокуратуру Одеської області проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади".
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що в період з 07.02.2003 року по 29.12.2011року відповідно до наказу Генерального прокурора України №48-к від 31.01.2008 року він обіймав посаду Одеського прокурора з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах Одеської області. В період з 30.12.2011 року по 09.10.2013 року відповідно до наказу Генерального прокурора України №2165к від 30.12.2011 року позивач обіймав посаду заступника прокурора Одеської області. В період з 10.10.2013 року по 07.05.2014 року відповідно до наказу Прокуратури Одеської області №2079к від 10.10.2013 року позивач обіймав посаду заступника начальника слідчого управління прокуратури Одеської області. В період з 08.05.2014 року по 23.10.2014 року відповідно до наказу Прокуратури Одеської області №834к від 08.05.2014 року позивач обіймав посаду начальника слідчого управління прокуратури Одеської області.
30 вересня 2014 року наказом прокурора Одеської області №2339к позивачеві на підставі ст. 4 Закону України «Про відпустки», ст. 76 Закону України «Про вибори народних депутатів України», реєстрації на офіційному сайті Центральної виборчої комісії України надано відпустку без збереження заробітної плати, як кандидату у народні депутати на період передвиборної агітації, тривалістю 27 календарних днів з 29 вересня по 25 жовтня 2014 року включно.
16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади».
27.10.2014 року позивачеві стало відомо, що наказом прокурора Одеської області №2518к від 23 жовтня 2014 року його було звільнено з посади начальника слідчого управління прокуратури Одеської області у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. Як підставу вказано довідку про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 .
Позивач вважає його звільнення із займаної посади начальника слідчого управління прокуратури Одеської області незаконним та безпідставним, оскільки відповідачем під час проведення такого звільнення порушено низку законодавчих вимог щодо підстав та процедури звільнення.
Так, позивача було звільнено під час відпустки, наданої як кандидату у народні депутати України, що суперечить приписам ч.2 ст.76 Закону України «Про вибори народних депутатів України», а також ст.40 КЗпП України.
Крім того, позивач нагороджений нагрудним знаком «Почесний працівник прокуратури України», а тому відповідно до ст.10 Постанови Верховної Ради України «Про затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури України» від 6 листопада 1991 року може бути звільнений з роботи лише за попередньою згодою Генерального прокурора України. Але в порушення вказаної норми закону відповідач звільнив з роботи позивача без попередньої згоди Генерального прокурора України.
Також позивач зазначив, що відповідно до частин першої, другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Згідно з частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Відповідно до частини п'ятої статті 1 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою або четвертою цієї статті, може застосовуватися до особи лише один раз.
Рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку (частина дев'ята статті 1 Закону України «Про очищення влади»).
Відповідно до статті2 Закону заходи щодо очищення влади (люстрації) здійснюються щодо, зокрема, посадових та службових осіб органів прокуратури України.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
При цьому, підпунктом 1 пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» визначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
На час набрання чинності Законом України «Про очищення влади» позивач дійсно в період з 30.12.2011 ро 09.10.2013 обіймав посаду заступника прокурора Одеської області, яка передбачена пунктом 8 частини 1 ст.3 Закону (заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України).
17.10.2019 Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України «Про очищення влади».
У цьому рішенні Європейський суд з прав людини, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади» становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).
Аналіз вказаного рішення Європейського суду з прав людини та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України «Про очищення влади», суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
До позивача був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону України «Про очищення влади», законодавчому механізму якого була надана оцінка Європейським судом з прав людини у рішенні по вказаній справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками Європейського суду сам Закон України «Про очищення влади», що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон України «Про очищення влади» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.
Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України «Про очищення влади», що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
Без встановлення зв'язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону України «Про> очищення влади» - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
Тож заборона перебування на зазначених у Законі України «Про очищення влади» посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону України «Про очищення влади», визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі №817/3431/14.
Довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідній посаді, не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а наказ прокурора Одеської області від 23.10.2014 № 2518к про звільнення позивача з посади начальника слідчого управління прокуратури Одеської області не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до ОСОБА_1 , щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, можна дійти висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.06.2020 у справі №821/4571/14.
Посилаючись на приписи ст.235 КЗпП України, ч.3 ст.245 КАС України, ч.1 ст.7 Закону України «Про очищення влади», наказ Міністерства юстиції України від 16.04.2014 № 1704/5, яким затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», позивач просить позов задовольнити повністю.
02.09.2020 року відповідач подав до суду відзив на позов, відповідно до якого прокуратура області не визнає позов ОСОБА_1 з вимогами про визнання протиправними дій, направлених на звільнення з посади в порядку Закону України «Про очищення влади», скасування наказу про звільнення та поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку та зобов'язання вчинити інші дії - із огляду на наступне.
Так, наказом Генерального прокурора України від 30.12.2011 № 2165к ОСОБА_1 призначено на посаду заступника прокурора Одеської області, яку позивач обіймав до звільнення за наказом Генерального прокурора України від 09.10.2013 №482к.
Таким чином, викладені у зазначеній довідці відомості, що ОСОБА_1 у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 протягом більше одного року обіймав посаду заступника прокурора Одеської області, наразі відповідають дійсності та є документально підтвердженими.
Чинне законодавство України (зокрема, стаття 3 Закону України «Про очищення влади») не пов'язує застосування заборони, передбаченої частиною З статті 1 Закону України «Про очищення влади», з вчиненням особами, перелік яких визначено частиною 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади», певних дій або прийняття рішень, у тому числі направлених на узурпацію влади колишнім Президентом України ОСОБА_2 .
При цьому пунктом 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині 3 статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною 1 статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.
Вказаний Закон набрав чинності 16.10.2014.
Відповідно до вищевказаної норми, звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині 3 статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною 1 статті 3 цього Закону, за наявності встановлених підстав повинно було відбутися до 26.10.2014 (включно).
Жодних виключень для осіб, які перебували у відпустках та були кандидатами у народні депутати під час виборчого процесу - для їх звільнення законодавчо не передбачено.
Також необґрунтованими є посилання позивача на положення статті 40 КЗпП України щодо заборони звільнення працівника з ініціативи власника у період перебування працівника у відпустці, оскільки позивача звільнено саме на підставі пункту 7-2 статті 36 КЗпП України.
При цьому, вичерпний перелік підстав для звільнення працівника з ініціативи власника визначено статтями 40, 41 КЗпП України.
За таких обставин звільнення працівника на підставі пункту 7-2 статті 36 КЗпП України не належить та не є звільненням з ініціативи власника, у зв'язку із чим на випадки звільнення за цією підставою не розповсюджуються гарантії та обмеження, встановлені частиною 3 статті 40 КЗпП України.
Отже, прокуратура області у спірних правовідносинах діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а тому доводи ОСОБА_1 щодо протиправних дій та рішень прокуратури області - є необгрунтованими і задоволенню не підлягають.
17.08.2020 року третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство юстиції України подала до суду пояснення щодо позову, в яких зазначила наступне.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 посаду (посади) керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Таким чином ОСОБА_1 , обіймаючи вищезазначені посади у визначений Законом період (не менше року у період з 25,02,2010 по 01.02,2014), відповідає критерію здійснення очищення влади, передбаченому пунктом 8 частини першої статті 3 Закону,
Відповідно до вимог Закону України «Про очищення влади» наказом Прокуратури Одеської області від 23.10.2014 № 2518к Позивача звільнено з посади начальника слідчого управління прокуратури Одеської області у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 частини першої ст.36 КЗпП України (на підставах, передбачених Законом України «Про очищення влади»).
Підпунктом 2 пункту другого Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» передбачено, що керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.
Відповідно до пункту 2 розділу II Положення про Реєстр підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:
надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України «Про очищення влади», відомостей про звільнення особи з посади у зв'язку із застосуванням такої заборони;
надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади», інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою статті 4 Закону України «Про очищення влади» разом з відомостями про звільнення особи з посади;
надходження до Реєстратора від Державної судової адміністрації електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили, щодо осіб, зазначених у частині четвертій статті 1 Закону України «Про очищення влади», та відомостей про особу, передбачених пунктом 4 цього розділу.
Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру.
До Міністерства юстиції України надійшли матеріали з Прокуратури Одеської області щодо звільнення ОСОБА_1 , з посади начальника слідчого управління прокуратури Одеської області на підставі пункту 72 частини першої статті 36 КЗпП України.
З огляду на викладене, Міністерством юстиції відповідно до наданих повноважень було внесено відомості до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» щодо ОСОБА_1 .
Відповідно до пункту 5 Розділу II Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є, зокрема, надходження до Реєстратора відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.
Міністерство юстиції України звертає увагу, що Законом України «Про очищення влади» та Положенням про Реєстр не передбачено «відкликання відомостей про застосування заборони» та суб'єктів, які б могли відкликати такі відомості, натомість передбачено, що у випадку надходження до Реєстратора - Міністерства юстиції України, відповідного судового рішення, яке набрало законної сили відомості про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», вилучаються з Реєстру.
З огляду на викладене, чинним законодавством чітко визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей щодо особи, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Також, відсутні підстави вважати, що у випадку набрання судовим рішенням законної сили така інформація не буде вилучена Міністерством юстиції України з Реєстру після надходження до Реєстратора відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, як то передбачено Положенням про Реєстр.
Ухвалою від 10.02.2015 року відкрито провадження у даній справі.
Ухвалою від 10.02.2015 року відмовлено у задоволенні клопотання позивача про забезпечення позову.
Ухвалою від 10.02.2015 року за заявою позивача у відповідача витребувано докази.
Ухвалою від 17.02.2015 року за заявою позивача провадження у справі було зупинено до набрання законної сили рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України від 20.01.2015 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої та шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої та восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 року №2147-VIII.
Вказаним Законом введено в дію нову редакцію Кодексу адміністративного судочинства України, який визначає юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах.
Відповідно до ч.3 ст.3 КАС України (в редакції від 15.12.2017 року), провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
За клопотанням позивача ухвалою від 07.08.2020 року поновлено провадження у справі та, враховуючи набрання чинності новою редакцією КАС України ухвалено розглядати справу за правилами загального позовного провадження зі стадії відкриття провадження у справі. Призначено підготовче засідання на 26 серпня 2020 року о 10:00 год. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство юстиції України за заявою останнього про вступ у справу.
Ухвалою від 11.09.2020 року відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі на 14 днів. Протокольною ухвалою від 11.09.2020 року суд прийняв до розгляду заяву позивача про уточнення позовних вимог, а також продовжив строк підготовчого провадження у справі на 30 днів.
У зв'язку з прийняттям до розгляду уточненого позову ухвалою від 11.09.2020 року оголошено перерву у підготовчому засіданні до 06.10.2020 року до 12.00 год.
У підготовчому засіданні 06.10.2020 року, за клопотанням представника позивача, суд змінив найменування відповідача - з Прокуратури Одеської області на Одеську обласну прокуратуру, у зв'язку зі зміною найменування юридичної особи, без зміни коду юридичної особи.
Ухвалою від 06.10.2020 року закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті на 02.11.2020 року об 11.00 год.
Ухвалою від 30.10.2020 року у письмовому провадженні суд відмовив у задоволенні клопотання представника третьої особи від 29.10.2020 року у проведенні судового засідання 02.11.2020 року в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду у зв'язку з порушенням строку подання такого клопотання та відсутністю доказів надіслання копії клопотання іншим учасникам справи.
Ухвалою від 02.11.2020 року провадження у справі було зупинене за клопотанням представника третьої особи від 02.11.2020 року у зв'язку з поширенням на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 - до завершення обмежувальних протиепідемічних заходів.
03.11.2020 року представник позивача подав клопотання про розгляд справи за його відсутності в порядку письмового провадження.
Ухвалою від 09.11.2020 року, враховуючи значення справи для сторін, тривалість її розгляду, провадження у справі поновлено, учасників справи викликано у судове засідання на 23.11.2020 року на 14.00 год., повідомлено про можливість розгляду справи в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
У судове засідання, призначене на 23.11.2020 року на 14.00 год., учасники справи не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином.
Заяв, клопотань від учасників справи з приводу її відкладення чи участі у судовому засіданні 23.11.2020 року о 14.00 год. в режимі відеоконференції не надходило.
Дослідивши у письмовому провадженні надані учасниками справи письмові докази, суд встановив наступні обставини.
Судом встановлено, що наказом Генерального прокурора України №48-к від 31.01.2008 року ОСОБА_1 з 31.01.2008 року призначено на посаду Одеського прокурора з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах Одеської області, що підтверджується записом № 27 у трудовій книжці позивача (а.с.27-29 т.1).
В період з 30.12.2011 року по 09.10.2013 року відповідно до наказу Генерального прокурора України №2165к від 30.12.2011 року ОСОБА_1 обіймав посаду заступника прокурора Одеської області, що підтверджується копіями наказів Генерального прокурора України №2165к від 30.12.2011 року та № 482к від 09.10.2013 року, а також записами № № 29, 30 у трудовій книжці позивача (а.с.27-29 т.1, а.с.61, 62 т.2).
В період з 10.10.2013 року по 07.05.2014 року відповідно до наказу прокурора Одеської області №2079к від 10.10.2013 року позивач обіймав посаду заступника начальника слідчого управління прокуратури Одеської області, що підтверджується записом № 31 у трудовій книжці позивача (а.с.27-29 т.1).
З 08.05.2014 року відповідно до наказу прокурора Одеської області №834к від 08.05.2014 року позивач призначений на посаду начальника слідчого управління прокуратури Одеської області, що підтверджується записом № 32 у трудовій книжці позивача (а.с.27-29 т.1).
Наказом прокурора Одеської області від 30 вересня 2014 року №2339к позивачеві на підставі ст. 4 Закону України «Про відпустки», ст. 76 Закону України «Про вибори народних депутатів України», реєстрації на офіційному сайті Центральної виборчої комісії України надано відпустку без збереження заробітної плати, як кандидату у народні депутати на період передвиборної агітації, тривалістю 27 календарних днів з 29 вересня по 25 жовтня 2014 року включно, що підтверджується копією вказаного наказу (а.с.30 т.1).
Наказом прокурора Одеської області від 23.10.2014 року № 2518к згідно з вимогою п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» позивача звільнено з посади начальника слідчого управління прокуратури Одеської області у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. Як підставу видання наказу вказано довідку про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 (а.с.31 т.1, а.с.60 т.2).
Відповідно до Довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 з урахуванням того, що ОСОБА_1 у період з 30 грудня 2011 року по 09 жовтня 2013 року (2 роки 9 місяців та 9 днів) обіймав посаду заступника прокурора Одеської області (заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року), тому до нього застосовується заборона, передбачена ч.3 ст.1 Закону України «Про очищення влади» (а.с.58-59).
Не погоджуючись з наказом від 23.10.2014 року № 2518к про звільнення, позивач 21.11.2014 року звернувся до суду з даним позовом.
Відповідно до ст.3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до ч.2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).
Відповідно до статті 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Згідно статті 43 Конституції України, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Частиною 2 статті 61 Конституції України передбачено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі за текстом - Конвенція), взявши на себе зобов'язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі за текстом - Віденська конвенція), закріплено принцип «pacta sunt servanda», відповідно до якого кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
Cтаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
Відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.
За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" встановлено: "Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами".
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначаються Законом України "Про очищення влади" № 1682-VII від 14.10.2014 року (далі за текстом - Закон № 1682-VII).
Згідно ч. 1, 2 ст. 1 Закону № 1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
У відповідності до ч. 3 ст.1 Закону України "Про очищення влади" протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № № 1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.
Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № № 1682-VII внесено зміни, зокрема, до ст.36 Кодексу законів про працю України, частина 1 якого щодо підстав припинення трудового договору доповнена пунктом 7-2, а саме: з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади".
Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року).
У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
2) прецедентного права національних конституційних судів;
3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
Відповідно до п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України підставою для припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади".
Згідно з ч.2 ст.235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Оцінюючи рішення суб'єкта владних повноважень щодо звільнення позивача, суд з урахуванням приписів ч.2 ст.2 КАС України, дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу про звільнення позивача, виходячи з наступного.
Аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1682-VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 цього Закону, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб'єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.
Водночас із аналізу цих норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов'язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв'язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.
Також суд зазначає, що на розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади", 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
На момент розгляду судом цієї справи рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.
Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17, дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв'язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов'язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.
У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов'язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за неналежне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об'єктивні вимоги до неї).
Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцією за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть бути сумісними з демократичною державою, засновані на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
Суди зобов'язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип «pacta sunt servanda» (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII.
У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон №1682-VII вплинув на заявників у трьох аспектах:
1) їх звільнили з державної служби;
2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;
3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII.
За оцінкою ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 209).
У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, підсумовуючи, що цілі Закону №1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися, чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи, розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони "необхідні у демократичному суспільстві" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.
В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією "демократії, здатної себе захистити", що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців ("демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована") та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.
За висновком ЄСПЛ, його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом №1682-VII заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов'язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов'язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.
Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ розглядав ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента ОСОБА_2 , який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент ОСОБА_2 , незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв'язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період.
Отже, стверджувана загроза, яку широке коло осіб, до якого застосовувалися передбачені Законом "Про очищення влади" заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці із спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 275).
ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв'язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі "Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства" [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі "Жданока проти Латвії" [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі "Жданока проти Латвії", пункт 115) (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 292-293).
Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України", ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом № 1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 294).
ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону № 1682-VII. Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено "презумпцію невинуватості" та "індивідуальну відповідальність". На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 72, 297).
У ситуації заявників у справі "Полях та інші проти України" ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом №1682-VII заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_2 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_2 .
Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом №1682-VII, є прихід до влади пана ОСОБА_2 , а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 299-300).
Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установленим Законом №1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону №1682-VII (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 301-302).
У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом № 1682-VII, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
У цій справі до позивача, який обіймав посаду, подібну до посади одного із заявників у справі "Полях та інші проти України" (заступника прокурора Чернігівської області), був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682-VII, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у вказаному рішенні. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України", оскільки за висновками Європейського суду сам Закон №1682-VII, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
Суд зазначає, що у відповідності до наданої суду копії Довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 , складеної кадровим органом прокуратури Одеської області, з урахуванням того, що ОСОБА_1 у період з 30 грудня 2011 року по 09 жовтня 2013 року (2 роки 9 місяців та 9 днів) обіймав посаду заступника прокурора Одеської області (заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року), до нього застосовується заборона, передбачена ч.3 ст.1 Закону України «Про очищення влади».
Звільнення позивача проведено на підставі вказаної Довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 . При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не здійснювалося. У свою чергу відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.
У питанні застосування заборони протягом 10 років обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), закон не передбачав жодних реальних процедурних гарантій, за якими особи мали б можливість довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи.
Така заборона автоматично застосовувалася рівною мірою як до політичних посад, перебуваючи на яких особи безпосередньо формували державну політику певного періоду, так і до посад керівників державних органів та їх структурних підрозділів, які не мали об'єктивної можливість впливати на формування державної політики цього періоду, незалежно від того, чи особи, які займали посаду/посади, наведені у статтях 2 та 3 Закону №1682-VII, своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їхньому здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон №1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.
Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
Без встановлення зв'язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону №1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
Тож заборона перебування на зазначених у Законі №1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону №1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
Довідка про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а наказ прокурора Одеської області від 23.10.2014 року № 2518к про звільнення ОСОБА_1 не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача, щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими у демократичному суспільстві.
У Постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03.06.2020 року по справі №817/3431/14, зазначено, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15.12.2017).
Цей обов'язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При цьому, суд не бере до уваги доводи позивача щодо перебування його у відпустці в період з 29 вересня до 25 жовтня 2014 року включно, що виключає можливість його звільнення з ініціативи власника підприємства, установи, організації як кандидата у народні депутати України згідно приписів ч.2 ст.76 Закону України «Про вибори народних депутатів України» та згідно приписів ч.3 ст.40 КЗпП України - оскільки вказані норми законів стосуються звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, підстави якого наведені у ст.40 КЗпП України, однак позивач був звільнений на підставі п.7-2 ст.36 КЗпП України.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
За таких обставин, наказ прокурора Одеської області від 23.10.2014 №2518к є протиправним та підлягає скасуванню.
Скасування наказу про звільнення позивача в силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді начальника слідчого управління прокуратури Одеської області з 24 жовтня 2014 року, оскільки день видання наказу про звільнення (23.10.2014) є останнім днем роботи позивача.
Поновлення на посаді, яку позивач обіймав до звільнення є достатнім ефективним засобом захисту порушеного права позивача, оскільки охоплює його поновлення на службі.
Згідно ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Позивач звернувся до адміністративного суду з даним позовом 21 листопада 2014 року, на теперішній час справа розглядається більше одного року не з вини позивача, а тому нарахуванню та виплаті позивачу підлягає середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Вирішуючи справу відповідно до приписів ч.2 ст.9 КАС України, в межах заявлених позовних вимог, суд враховує, що позивач не просив суд про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а просив зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 26.10.2014 року по день поновлення на роботі, суд задовольняє вказану вимогу позивача відповідно до заявленого у позові формулювання.
При цьому суд враховує, що в обгрунтуванні заяви про уточнення позовних вимог позивач зазначає про необхідність нарахування та виплати йому середнього заробітку з 23.10.2014 року, а у прохальній частині позову помилково зазначає - з 26.10.2014 року, а тому суд в цій частині виходить за межі позовних вимог відповідно до ч.2 ст.9 КАС України з метою ефективного захисту порушених прав позивача та зобов'язує відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 року по день поновлення на роботі, оскільки день звільнення 23.10.2014 року є останнім днем роботи позивача.
Стосовно позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання прокуратуру Одеської області проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" суд зазначає наступне.
Відповідно до частин 1 ст.7 Закону № 1682-VII відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.
Відповідно до п.5 розділу ІІ Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженого наказом Міністерства юстиції України 16.10.2014 № 1704/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 р. за № 1280/26057, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням одного з таких документів:
копії обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, що свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", від органу, який проводив перевірку, в паперовій формі за підписом уповноваженої особи органу, завіреним печаткою;
копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили;
копії документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, в паперовій формі та засвідчені належним чином.
Таким чином, суд погоджується з доводами третьої особи про відсутність підстав вважати, що у випадку набрання судовим рішенням законної сили така інформація не буде вилучена Міністерством юстиції України з Реєстру після надходження до Реєстратора відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, як то передбачено Положенням про Реєстр.
Суд зауважує, що згідно наведеного вище Положення про Реєстр підставою для вилучення відомостей з Реєстру є не лише звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, а й звернення від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням відповідного рішення суду, яке набрало законної сили.
Тому суд дійщов висновку, що у задоволенні вказаної вимоги позивача про зобов'язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади", слід відмовити.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 вказаної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
З огляду на вищевикладене, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 .
Відповідно до пунктів 2, 3 частини 1 ст.371 КАС України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць (п.2); поновлення на посаді у відносинах публічної служби (п.3).
Таким чином, також підлягає задоволенню вимога позивача про негайне виконання рішення суду в частині його поновлення на посаді начальника слідчого управління прокуратури Одеської області та в частині зобов'язання Одеську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.
Керуючись ст.ст. 2, 5-6, 9, 72, 77, 90, 241-246, 371, п.15.5 ч.1 розділу VII КАС України, суд,
Позовну заяву ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Одеської області від 23.10.2014 №2518к про звільнення старшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади начальника слідчого управління прокуратури Одеської області у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п.7-2 ст.36 КЗпП України.
Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника слідчого управління прокуратури Одеської області з 24.10.2014 року.
Зобов'язати Одеську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 року по день поновлення на роботі.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення старшого радника юстиції ОСОБА_1 на посаді начальника слідчого управління прокуратури Одеської області та в частині зобов'язання Одеську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.
У задоволенні решти позову - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд з одночасним поданням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ).
Відповідач: Одеська обласна прокуратура (адреса: вул.Пушкінська, буд.3, м.Одеса, 65026, код ЄДРПОУ 03528552).
Третя особа: Міністерство юстиції України (адреса: вул.Городецького, буд.13, м.Київ, 01001, код ЄДРПОУ 00015622).
Суддя: В.В. Андрухів
.