08 грудня 2020 року Справа № 160/10587/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Луніної О.С., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги, -
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду 04.09.2020 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області, в якій позивач просить суд визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 12 листопада 2019 року № Ф-4613-51У в сумі 26 539,26 грн.
В обґрунтування позову позивач посилається на протиправність прийняття оскарженої вимоги, оскільки вважає, що у неї відсутній обов'язок сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі з огляду на те, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.06.2005 року припинено фізичну особу - приватного підприємця ОСОБА_1 .
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.09.2020 року позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги - залишено без руху.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.10.2020 року, після усунення недоліків позовної заяви, відкрито провадження у справі № 160/10587/20 та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Головне управління ДПС у Дніпропетровській області подало до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначило про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки під час прийняття оскарженої вимоги відповідач діяв у спосіб, передбачений законодавством України з огляду на те, що позивач є платником ЄСВ у розумінні приписів «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне страхування» як фізична особа-підприємець. Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців платник податків позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець 17.06.2002 року, а припинена підприємницька діяльність ОСОБА_1 лише 31.07.2020 року. Протягом спірного періоду нарахування ЄСВ позивачем не було належним чином припинено підприємницьку діяльність, наявність рішення суду про припинення такої діяльності не є тотожним зняттю з обліку як платника ЄСВ. Пасивна бездіяльність позивача не може вважатись припиненням підприємницької діяльності. З підстав викладеного, просить у задоволенні позовних вимог відмовити.
Справа розглядається судом в порядку спрощеного провадження за приписами статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про таке.
Судом встановлено та не є спірним, що ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) зареєстрована як фізична особа-підприємець 17.06.2002 року.
Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 31.07.2020 року державну реєстрацію підприємницької діяльності позивача припинено за судовим рішенням. Судове рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця у зв'язку з неподанням протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону, 07.06.2005, 17.06.2005, 2/2132, Господарський суд Дніпропетровської області, про що здійснено запис № 22240100002145632.
У зв'язку із наявністю заборгованості у позивача зі сплати єдиного внеску у розмірі 26539,26 грн., 12.11.2019 року ГУ ДПС у Дніпропетровській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-4613-51У на суму 26539,26 грн., правомірність прийняття якої є предметом розгляду у вказаному спорі.
При вирішенні спору суд виходить із того, що спеціальним законом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку є Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 року №2464-VI (далі - Закон № 2464-VI).
Відповідно до статті 1 Закону № 2464-VI, єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці.
За приписами п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону №2464-VI, платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
Як передбачено нормою ч. 12 ст. 9 Закону №2464-VI, єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 2464-VI платник єдиного внеску зобов'язаний, серед іншого, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Враховуючи положення ч. 3 ст. 6 Закону № 2464-VI, вказані обов'язки поширюються на фізичних осіб-підприємців.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної вимоги) зняття з обліку платників єдиного внеску, зазначених в абзацах другому, п'ятому та сьомому пункту 1 та пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється податковими органами на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, платників єдиного внеску - фізичних осіб - підприємців, - на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, після проведення передбачених законодавством перевірок платників та проведення остаточного розрахунку, а платників єдиного внеску, зазначених в абзаці шостому пункту 1 та пункті 5 частини першої статті 4 цього Закону, на яких не поширюється дія Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", - за їхньою заявою після проведення передбачених законодавством перевірок платників, звірення розрахунків та проведення остаточного розрахунку, а платників єдиного внеску, зазначених в абзаці восьмому пункту 1 частини першої статті 4 цього Закону, - за їхньою заявою.
Приписами ч. 1 ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" (в редакції станом на 07.06.2005) встановлено, що державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця проводиться у разі постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.
Згідно з ч. 2 ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" підставами для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця є неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону.
Відповідно до ч. 3 ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.
Так, з наявних у справі доказів, судом встановлено, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 07.06.2005 року припинено фізичну особу - приватного підприємця ОСОБА_1 , ідент. Номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .
Отже, судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач припинив підприємницьку діяльність на підставі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 07.06.2005 року.
Таким чином, доводи відповідача про те, що позивач був знятий з реєстрації лише 31.07.2020 року є безпідставними та помилковими, оскільки підприємницька діяльність позивача припинена за рішенням суду від 07.06.2005 року.
При цьому, контролюючий орган був обізнаний про припинення підприємницької діяльності позивача, оскільки саме за позовом податкового органу Господарським судом було прийнято відповідне рішення від 07.06.2005 року по справі № 2/2132.
Доводи відповідача щодо того, що пасивна бездіяльність позивача не може вважатись припиненням підприємницької діяльності суд оцінює критично, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (в редакції, чинній на час прийняття рішення) суд, який постановив рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, в день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцем реєстрації фізичної особи - підприємця для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення щодо припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.
Отже, за приписами чинного на час прийняття рішення законодавства, не було передбачено обов'язку щодо вчинення підприємцем жодних дій стосовно припинення його підприємницької за рішенням суду.
Тобто, позивачем не допущено жодної пасивної бездіяльності, оскільки вчинення будь-яких дій на позивача покладено не було.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості у особи, яка набула статусу суб'єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах.
Аналогічне питання було предметом розгляду у справі №260/81/19, яку було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. За результатами розгляду справи, Велика Палата ухвалила постанову від 01.07.2020, у якій, здійснивши системне тлумачення норм права, сформулювала такий правовий висновок.
Статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас зміни у процедурі адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Велика Палата Верховного Суду також підкреслила, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Так, ОСОБА_1 набула стутсу ФОП 17.06.2002, тобто до 1 липня 2004 року, що виключає можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом, суд вважає за необхідне врахувати висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, викладений у постанові від 1 липня 2020 року у справі № 260/81/19.
Враховуючи вище наведені обставини, суд дійшов висновку, що оскаржувана вимога прийнята відповідачем протиправно, з порушенням вимог чинного законодавства України, що є підставою для її скасування.
Згідно з частиною 1 статті 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає, що згідно з ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України на користь позивача стягується судовий збір у розмірі 840,80 грн., сплачений ним за подання позову, за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області.
Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 139, 242-243, 245-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 12 листопада 2019 року № Ф-4613-51У в сумі 26 539,26 грн.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області (вул. Сімферопольська, 17А, м. Дніпро, 49600, код ЄДРПОУ 43145015) судовий збір у розмірі 840,80 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.С. Луніна