17 липня 2020 року Справа № 160/2751/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Врони О.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників (у письмовому провадженні) в місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до виконавчого комітету Криворізької міської ради про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
11.03.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до виконавчого комітету Криворізької міської ради, в якому позивач, з урахуванням уточнень від 21.04.2020 року, просить:
- визнати бездіяльність виконавчого комітету Криворізької міської ради з видачі йому посвідчення реабілітованого відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» протиправною;
- визнати бездіяльність виконавчого комітету Криворізької міської ради з нарахування та виплати йому компенсації як реабілітованому протиправною;
- зобов'язати виконавчий комітет Криворізької міської ради здійснити нарахування та виплатити йому компенсацію як реабілітованому відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»;
- стягнути з відповідача моральну шкоду у сумі 50 000 гривень.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач є реабілітованою особою, що підтверджується рішенням Національної комісії з реабілітації від 27.08.2019 року. Позивач звертався до Криворізького міського голови та до Департаменту соціальної політики виконавчого комітету Криворізької міської ради із заявами про видачу посвідчення реабілітованого та виплату грошової компенсації. Проте, позивачу було відмовлено у видачі посвідчення реабілітованого та у виплаті грошової компенсації. Позивач вважає дії відповідача протиправними та такими, що спричинили позивачу відчуття занепокоєності та розчарування, а тому позивач просить стягнути на його користь моральну шкоду.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.03.2020 позовну заяву залишено без руху, надано позивачу строк, протягом п'яти днів з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.04.2020 року відкрито провадження у справі, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Представником відповідача 06.07.2020 року надано суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог, зазначаючи, що в останнє посвідчення управління праці та соціального захисту населення виконкомів районних у місті рад отримували в Дніпропетровській обласній державній адміністрації понад 10 років тому. На час звернення позивача не було можливості забезпечити його посвідченням, тому що в місті їх у наявності не було. Монастирською райдержадміністрацією Тернопільської облдержадміністрації у березні 2020 року надіслано посвідчення, після чого позивача було забезпечено посвідченням реабілітованого, відомості про нього занесено до Єдиного державного реєстру пільговиків. Питання виплати грошової компенсації ОСОБА_1 вирішуватиметься після набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», та у разі звернення позивача з відповідною заявою до управління праці та соціального захисту населення виконкому Центрально-Міської районної у місті ради. З огляду на відсутність протиправною бездіяльності відповідача не підлягають задоволенню вимоги про стягнення з міської ради моральної шкоди в сумі 50000 грн.
Розгляд даної адміністративної справи мав відбутись до 26.06.2020 року за правилами ст. 262 КАС України.
Проте, 2 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічний гарантій з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) №540-ІХ від 30 березня 2020 року», яким внесено зміни до Господарського процесуального кодексу, Цивільного процесуального кодексу, Кримінального процесуального кодексу, Кодексу адміністративного судочинства України, Господарського кодексу України, Цивільного Кодексу України, Кодекс законів про працю тощо.
Суд звертає увагу на те, що вказаним законом доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України пунктом 3 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред'явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину. Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов'язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)».
Враховуючи наведене, судом продовжено розгляд справи до 17.07.2020 року з метою недопущення порушення права відповідача на подачу відзиву до суду, який було подано 06.07.2020 року та права сторін на подачу додаткових доказів та пояснень.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступного висновку.
Як встановлено судом, підтверджено матеріалами справи, позивач - ОСОБА_1 є реабілітованою особою та має право на пільги та компенсації, встановлені Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
Посвідчення реабілітованого серії НОМЕР_1 видано управлінням праці та соціального захисту населення виконкому Центрально-Міської районної у місті Кривому Розі ради 19.03.2020 року.
Вказане посвідчення видано на підставі рішення Національної комісії з реабілітації від 27.08.2019 року.
З метою отримання посвідчення реабілітованого позивач 17.10.2019 року звертався до голови виконкому Криворізької міської ради та до директора департаменту управління праці та соціального захисту населення міськвиконкому м. Кривий Ріг з відповідними заявами.
З метою надання роз'яснень стосовно наступних питань:
- чи мають органи місцевого самоврядування використовувати в роботі постанову Кабінету Міністрів України від 24.06.1991 року №48 «Про заходи щодо реалізації Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»;
- де можна отримати бланки посвідчень, форма яких затверджена вказаною постановою;
- чи планується затвердження нових зразків посвідчень для реабілітованих та потерпілих від репресій;
- чи мають право органи місцевого самоврядування до врегулювання на законодавчому рівні вказаного питання самостійно затверджувати форми посвідчень і виготовляти їх;
- чи можлива видача органами місцевого самоврядування тимчасових довідок на період відсутності нових посвідчень,
відповідач звернувся з листами до Міністерства соціальної політики від 29.10.2019 року №3/14/7460, від 22.01.2020 року №3/14/541, до Міністерства юстиції України від 29.10.2019 року №3/14/7459, до Українського інституту національної пам'яті від 10.01.2020 року №13/14/217, від 22.01.2020 року №3/14/541, до Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 24.01.2020 року №5/14/625, від 18.02.2020 року №20/14/1265.
На вказані звернення відповідними органами надані роз'яснення, що видача і виготовлення посвідчень реабілітованої особи покладається на виконавчі органи сільських, селищних, міських рад та об'єднаних територіальних громад. Форма і опис такого посвідчення затверджена чинною постановою Кабінету Міністрів України від 24.06.1991 року №48 «Про заходи щодо реалізації Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
Після отриманих відповідей з роз'ясненнями, управлінням праці та соціального захисту населення виконкому Центрально-Міської районної у місті Кривому Розі ради 19.03.2020 року видано посвідчення реабілітованого ОСОБА_1 .
Судом, також, встановлено, що позивач 24.01.2020 року звернувся до голови виконкому Криворізької міської ради із заявою на одержання грошової компенсації згідно Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Листом від 07.02.2020 року за вих. №06-01-04-07-М-31-П Департаментом соціальної політики виконкому Криворізької міської ради повідомлено позивачу, що виплата цієї грошової компенсації проводиться за рахунок коштів місцевого бюджету. Враховуючи те, що місцевий бюджет на 2020 рік сформовано у 2019 році, а позивач порушив питання тільки зараз, кошти на виплату вказаної компенсації місцевим бюджетом на 2020 рік не передбачені.
Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо невидачі посвідчення реабілітованого та невиплати відповідної компенсації, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом України від 17 квітня 1991 року № 962-XII «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» визначено категорії осіб, які визнаються реабілітованими та осіб, які визнаються потерпілими від репресій, а саме: у п. 2 ст. 1-2 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» визначено - реабілітованими визнаються особи, стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів.
Статтею 7 вказаного Закону визначено, що прийняття рішень з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій здійснюється Національною комісією з реабілітації за поданням регіональних комісій.
Відповідно до ст.6 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», реабілітованим, які мають право на передбачені цим Законом пільги, видається посвідчення єдиного зразка, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Під час судового розгляду з'ясовано, підтверджено матеріалами справи та не заперечується позивачем, що 19 березня 2020 року ОСОБА_1 на підставі його заяви було видано посвідчення реабілітованого серія НОМЕР_1 . Підтвердженням отримання посвідчення є надання копії цього посвідчення самим позивачем разом з позовною заявою.
Суд вважає за необхідне зауважити, що термін «бездіяльність» являє собою пасивний спосіб поведінки, коли суб'єкт утримується від вчинення будь-яких дій, спрямованих на виконання обов'язку, який на нього покладений.
Суд не вважає поведінку відповідача підчас розгляду заяви позивача від 17.10.2019 року пасивною, оскільки відповідачем здійснювалися активні дії, спрямовані на розгляд заяви та вирішення порушеного в ній питання, що підтверджується вище дослідженими направленими зверненнями з метою надання роз'яснень щодо процедури видачі відповідного посвідчення позивачу.
Крім того, відповідачем вчинено активні дії, результатом яких була видача посвідчення реабілітованого позивачу.
Отже, суд не вбачає в поведінці відповідача протиправною бездіяльності, під час видачі йому посвідчення реабілітованого відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», а тому вимоги в цій частині не підлягають задоволенню судом.
Стосовно позовної вимоги про визнання бездіяльності виконавчого комітету Криворізької міської ради з нарахування та виплати йому компенсації як реабілітованому протиправною, суд зазначає, що відповідно до Преамбули Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", цим Законом ліквідуються наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян України, поновлюються їх права, встановлюються компенсація за незаконні репресії та пільги реабілітованим.
Відповідно до стаття 3 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" реабілітовано всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім'ями.
Відповідно до статті 4 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" встановлено поновити реабілітованих в усіх громадянських правах, у тому числі в праві проживання в населених пунктах і місцевостях, в яких вони постійно проживали до репресій, поширивши це право на членів їх сімей.
Визнати недійсними пов'язані з застосуванням репресій рішення про позбавлення державних нагород, учених ступенів, військових, спеціальних і почесних звань, пенсій та інших прав.
За бажанням реабілітованого або його родичів у разі смерті реабілітованого повідомлення про реабілітацію має бути безкоштовно опубліковано в пресі чи іншим способом доведено до відома громадськості за місцем роботи або проживання реабілітованого.
Відповідно до статті 5 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" встановлено для осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення у лікувальні заклади і згодом реабілітовані відповідно до статті 1 цього Закону, грошову компенсацію у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, але не більш як 75 мінімальних заробітних плат. Одноразово як грошова компенсація реабілітованій особі виплачується до 15 мінімальних заробітних плат, а решта належних грошей - протягом наступних п'яти років. У разі можливості, на вимогу реабілітованого, вся нарахована грошова компенсація може бути виплачена одноразово. Виплата компенсації спадкоємцям не проводиться, крім випадків, коли компенсація була нарахована, але не отримана реабілітованим.
Порядок виплати компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим регулюється постановою Кабінету Міністрів України № 112 від 18.02.1993 року «Положення про порядок виплати грошової компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим громадянам або їхнім спадкоємцям».
Відповідно до п. 4 Положення №112 заява про виплату грошової компенсації реабілітованим громадянам, які були піддані репресіям в Україні і постійно проживають на її території, подається заявниками до комісії за місцем їхнього проживання, а про повернення будівель та іншого майна або відшкодування їх вартості - до комісії за місцем вилучення чи залишення будівель та іншого майна.
Згідно п. 6 Положення №112 заяви про компенсацію та повернення майна подаються не пізніше трьох років з моменту набуття чинності Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» або з дня одержання громадянином довідки про реабілітацію згідно з указаним Законом.
Пунктом 8 Положення №112 встановлено, що заяви про виплату грошової компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості розглядаються комісіями, які надсилають прийняте рішення для виконання відповідним фінансовим органам, юридичним або фізичним особам.
Заява підлягає розглядові не пізніше 6-місячного строку з дня надходження її до комісії.
Судом встановлено, що позивачем не було пропущено строк для звернення з відповідною заявою на отримання компенсації, оскільки на момент звернення із заявою позивачем ще не було отримано посвідчення реабілітованого.
Вказане посвідчення реабілітованого позивачем отримано 19.03.2020 року, а тому саме з цієї дати починається відлік трьох років для звернення із заявою про отримання компенсації.
Відповідачем в порушення пункту 8 Положення №112 не було прийнято відповідне рішення, яке мало бути надіслано відповідним фінансовим установам, а було надано лише лист від 07.02.2020 року за вих. №06-01-04-07-М-31-П , яким повідомлено позивачу, що виплата грошової компенсації проводиться за рахунок коштів місцевого бюджету, враховуючи те, що місцевий бюджет на 2020 рік сформовано у 2019 році, а позивач порушив питання тільки зараз, кошти на виплату вказаної компенсації місцевим бюджетом на 2020 рік не передбачені.
Суд не погоджується з такою позицією відповідача, зазначаючи, що відповідно до ст. 90 Бюджетного кодексу України до видатків, що здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів, належать, зокрема, видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, а саме державні програми соціального захисту та соціального забезпечення: виплати компенсації реабілітованим.
Доказів звернення до Дніпропетровської обласної адміністрації з питання виплати компенсації реабілітованим особам відповідачем суду не надано.
Відповідно до Положення про Департамент соціальної політики виконкому Криворізької міської ради, затвердженого рішенням Криворізької міської ради від 30.08.2017 року №1955, Департамент соціальної політики виконкому Криворізької міської ради (надалі - Департамент) є самостійним структурним підрозділом виконкому Криворізької міської ради, що утворюється та ліквідується відповідно до статті 54 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» міською радою та реєструється в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» й іншими нормативно правовими актами, що регулюють діяльність неприбуткової організації, підзвітне й підконтрольне Криворізькій міській раді, підпорядковане її виконавчому комітету та міському голові, а з питань здійснення делегованих повноважень підконтрольне департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації.
Згідно з пунктом 2.1 Положення про Департамент соціальної політики виконкому Криворізької міської ради у межах компетенції організовує виконання й здійснює контроль за реалізацією в місті державної соціальної політики у сфері соціального захисту населення, а саме: соціально-трудових відносин, охорони та умов праці, безпечної життєдіяльності, зайнятості, пенсійного забезпечення, соціального захисту й обслуговування населення, у тому числі громадян, які потребують допомоги та соціальної підтримки.
На підставі пункту 2.9 Положення про Департамент соціальної політики виконкому Криворізької міської ради бере участь у реалізації законів України, указів Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, рішень міської ради, її виконкому, розпоряджень міського голови щодо соціального захисту: громадян, реабілітованих як жертви політичних репресій.
З аналізу наведених норм, судом встановлено, що механізм виплати компенсації реабілітованим особам існує, проте він не реалізовується відповідачем, реалізація якого покладена на Департамент соціальної політики виконкому Криворізької міської ради.
За правилами частин першої-другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Принцип верховенства права охоплює не лише змістовний аспект (правового відношення між людиною і державою на засадах визнання людини вищою соціальною цінністю), але й процедурний аспект, який базується на вимогах відповідності правотворчої та правозастосовної практики певним стандартам, як: заборона зворотної дії закону, вимога ясності та несуперечності закону; вимога щодо однакового застосування закону; застосування покарання виключно на підставі закону та інше.
Так, що стосується принципу верховенства права, який вимагає дотримання вимог «якості» закону, то Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.12.2009 у справі «Михайлюк та Петров проти України» зазначив: «Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (див., серед багатьох інших, рішення у справі «Полторацький проти України» (Poltoratskiy v. Ukraine) від 29 квітня 2003 року, заява № 38812/97, п. 155)».
Про те, що закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам "доступності" та "передбачуваності" зазначено також у рішеннях Європейський суд з прав людини у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства», «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки», «Беєлер проти Італії».
Також згідно практики Європейського суду з прав людини, суд повинен керуватись принципом юридичної визначеності. Цей принцип означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.
В даному конкретному випадку така концепція схвалена у Законі України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років" №962-XII від 17.04.1991.
Таким чином, відмова у виплаті законодавчо встановленої компенсації реабілітованим особам з підстав відсутності коштів в місцевому бюджеті не може бути визнана судом належною та правомірною.
Крім того, суд зазначає, що відповідачем не було прийнято обґрунтованого рішення за результатами розгляду заяви позивача, з огляду на що суд погоджується з позицією позивача про те, що в даному випадку мала місце протиправна бездіяльність.
З огляду на викладене, суд визнає бездіяльність виконавчого комітету Криворізької міської ради з нарахування та виплати йому компенсації як реабілітованому протиправною.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання виконавчий комітет Криворізької міської ради здійснити нарахування та виплатити йому компенсацію як реабілітованому відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», то суд зазначає, що не наділений відповідними повноваженнями безумовного зобов'язання здійснити нарахування та виплатити компенсацію, оскільки це є дискреційні повноваження Департаменту соціальної політики виконкому Криворізької міської ради.
Дискреційні повноваження - це комплекс прав і зобов'язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення.
Тобто дискреційні повноваження це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Відповідно до Рекомендацій Ради Європи № R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятих Кабінетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він уважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право.
Водночас, адміністративний суд під час розгляду та вирішення публічно-правових спорів перевіряє, чи рішення суб'єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції.
При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб'єкта владних повноважень.
Відповідно до ч.4 ст.245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Оскільки відповідачем не здійснено дій щодо належного розгляду заяви позивача про виплату законодавчо встановленої компенсації реабілітованим особам, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовної вимоги про зобов'язання здійснити нарахування та виплатити компенсацію, проте вважає за потрібне зобов'язати виконавчий комітет Криворізької міської ради повторно розглянути заяву позивача про виплату компенсації реабілітованим особам, з урахуванням правової позиції, викладеної в цьому рішенні суду.
З приводу позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 50000,00 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. ч. 1 - 2 ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з положеннями ст. 9 Конституції України та ст. 17, ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (Stankov v. Bulgaria, § 62, ЄСПЛ від 12.07.2007 року).
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18.07.2006 року).
Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 року № 4, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Крім того, відповідно до вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України, обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.
У п. 2 вказаної постанови передбачено, що можливість відшкодування моральної шкоди має бути прямо передбачена законом.
У свою чергу, в ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України встановлено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно з ч. 4 ст. 23 Цивільного кодексу України, моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
За загальним правилом, особа несе відповідальність за завдання моральної шкоди, згідно зі ст.1167 Цивільного кодексу України, тільки в разі наявності вини такої особи.
Однак, суд звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які свідчать про спричинення відповідачем позивачу моральної шкоди, та які підтверджують наявність будь-яких наслідків такої шкоди.
Також позивачем не обґрунтований розмір моральної шкоди та із заяви позивача не вбачається, чому ця шкода становить саме 50 000 грн. та як вона розрахована, а у суду відсутні будь-які докази, які б давали можливість визначити розмір моральної шкоди, спричиненої позивачу. Більше того, у суду відсутні будь-які докази щодо існування причинного зв'язку між діяннями відповідача та моральними стражданнями позивача.
З урахуванням викладеного, проаналізувавши норми чинного законодавства, суд зазначає, що позивач жодним чином не довів суду спричинення йому моральної шкоди у розумінні чинного законодавства, яку він оцінив у 50000,00 грн.
Тому, суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 50000,00 грн.
Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з частинами першої та четвертої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись, ст.ст. 139, 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до виконавчого комітету Криворізької міської ради (50101, м. Кривий Ріг, пл. Молодіжна, 1, код ЄДРПОУ 04052169) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність виконавчого комітету Криворізької міської ради щодо неналежного розгляду заяви ОСОБА_1 про нарахування та виплату компенсації як реабілітованій особі.
Зобов'язати виконавчий комітет Криворізької міської ради повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про виплату компенсації реабілітованій особі, з урахуванням правової позиції, викладеної в цьому рішенні суду, та прийняти обґрунтоване рішення за результатами розгляду.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Врона