справа №755/17100/19 Головуючий у І інстанції - Гаврилова О.В.
апеляційне провадження №22-ц/824/7022/2020 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В.
11 листопада 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Судді-доповідача Гуля В.В.,
суддів Суханової Є.М., Сержанюка А.С.,
за участю секретаря Линок В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: ОСОБА_7 , Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в м.Києві державної адміністрації, про визнання правочину недійсним, зняття з реєстрації місця проживання та усунення перешкод у користуванні власністю,-
встановив:
ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом, в якому просив визнати недійсною реєстрацію місця проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 ; зняти з реєстрації місця проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 ; усунути перешкоди у користуванні позивачем власністю шляхом позбавлення ОСОБА_1 права користування житловим приміщенням, а саме - квартирою АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 18 липня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 було укладено договір позики, згідно з яким останній позичив у ОСОБА_2 296 512,20 грн, що в еквіваленті становило 37 200 доларів США, строком на три місяці (до 18 жовтня 2011 року). З метою забезпечення виконання грошового зобов'язання за договором позики 18 липня 2011 року, в якості застави, було оформлено договір іпотеки, предметом якого стала трикімнатна квартира АДРЕСА_1 , власником якої був ОСОБА_7 . На день підписання договору в квартирі було зареєстровано три особи: ОСОБА_7 , його мати ОСОБА_1 та колишній власник ОСОБА_9 . Оскільки борг у визначений договором строк не був сплачений, 01 квітня 2019 року ОСОБА_2 зареєстрував право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Разом з тим, будучи власником майна, позивач фактично позбавлений можливості нею користуватись, не може потрапити до квартири у зв'язку з тим, що в квартирі проживають стороні особи, які чинять перешкоди у доступі до житла. Позивачеві не відомо хто ці особи, на яких підставах вони мешкають в квартирі. Звільнити квартиру в добровільному порядку та знятися з реєстраційного обліку зазначені мешканці відмовляються. У липні 2019 року ОСОБА_7 знято з реєстрації місця проживання, проте в знятті з реєстрації місця проживання інших було відмовлено. Позивач вважає, що правочин щодо передачі предмета іпотеки в користування ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 без відома та дозволу позивача, як іпотекодержателя, є недійсним і, як наслідок, вказані особи мають бути зняті з реєстрації місця проживання. Відповідач ОСОБА_1 користувалась спірною квартирою, як член сім'ї колишнього власника - ОСОБА_7 і з припиненням права власності останнього припинилось право користування квартирою члена його сім'ї - ОСОБА_1 .
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року позов задоволено частково.
Усунуто перешкоди у користуванні ОСОБА_2 власністю шляхом позбавлення ОСОБА_1 права користування житловим приміщенням, а саме - квартирою АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір в сумі 768,40 грн.
У задоволені позовних вимог про визнання правочину недійсним, зняття з реєстрації місця проживання - відмовлено
Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_1 , подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування порушення судом норм матеріального права вказує, що відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Члени сім'ї власника будинку, квартири, які проживають разом з ним, користуються жилим приміщення на рівні із власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням (ч. 1, 3 ст. 156 ЖК України).
Відповідно до ч. 4 ст.. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку , передбачених законом.
Протягом всього часу починаючи з липня 2011 року по 2019 рік позивач не висловлював жодних претензій відповідачу щодо безпідставного проживання в спірній квартирі. Протягом всього часу ОСОБА_1 сумлінно сплачує всі комунальні платежі, бережно ставиться до майна та робить все від неї залежне для покращення житла.
ОСОБА_7 погашав борг позивачу частинами, що свідчить про часткове виконання зобов'язань. І протягом всього часу продовжуватиме сплачувати борг. Це можуть підтвердити свідки, в присутності яких відбувались такі розмови.
Вважає, що підстав для задоволення позову не має.
Крім того рішення постановлено з порушенням норм процесуального права, оскільки суд не розглянув заявлений відповідачами зустрічний позов до ОСОБА_11 про усунення перешкод у користуванні спірним житлом.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що 18 липня 2011 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_7 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, яким забезпечено належне виконання ОСОБА_7 вимог ОСОБА_2 , що випливають з договору позики грошей від 18 липня 2011 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , а також всіх додаткових угод, що будуть укладені до нього, в тому числі щодо суми зобов'язань, строків їх виконання та інших умов, у тому числі щодо повернення ОСОБА_7 ОСОБА_2 позики у сумі 296 521,20 грн, що за домовленістю сторін сторони вважають як еквівалент 37200,00 грн за курсом Національного банку України на момент укладання цього договору: 100,00 доларів США дорівнює 797,10 грн, в строк 18 жовтня 2011 року (а.с.11-12).
На забезпечення виконання ОСОБА_7 основного зобов'язання ОСОБА_7 передає в іпотеку ОСОБА_2 належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , що складається з трьох житлових кімнат загальною площею 59,60 кв.м., житлова площа - 39,80 кв.м., що належить
ОСОБА_7 на праві власності на підставі договору дарування квартири, посвідченого
16 вересня 2010 року Ніколенко В.М., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, за реєстровим №3586 (п. 2 договору іпотеки від 18 липня
2011 року).
Іпотекодавець свідчив, серед іншого, що відсутні малолітні та/чи неповнолітні діти, що мають право користуватись предметом іпотеки. В квартирі, що передається в іпотеку за цим Договором, зареєстровані іпотекодавець, його мати - ОСОБА_1 , та колишній власник - ОСОБА_9 , відповідно до довідки за формою №3, виданої Житловою ремонтно-експлуатаційною організацією №418 Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва 13 липня 2011 року за №798 (п. 3 договору іпотеки від 18 липня
2011 року) та зобов'язався не відчужувати предмет іпотеки, будь-яку його частину, не передавати його в оренду, найом, користування на будь-яких інших підставах іншим особам без попередньої письмової згоди іпотекодержателя (п.8.1. договору іпотеки
від 18 липня 2011 року).
За змістом підп. 11.3.1 п. 11 договору іпотеки від 18 липня 2011 року, за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: задоволення забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є вказане застереження в іпотечному договорі, яке за своїми правовими наслідками прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя і яке передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності вбачається, що з 01 квітня 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі дублікату договору іпотеки, серія та номер: №4187, виданий 08 серпня 2013 року, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гордієнко О.В. (а.с.14).
Згідно витягу з реєстру територіальної громади, станом на 11 липня 2019 року в житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано п'ять осіб (а.с.13).
За відомостями, отриманими судом з електронного реєстру територіальної громади м.Києва, що узгоджуються з витягом з реєстру територіальної громади, в спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
з 02 листопада 1995 року; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , - з 02 листопада 2013 року та ОСОБА_6 ,
ІНФОРМАЦІЯ_5 , з 03 грудня 2015 року (а.с.39-43).
Задовольняючи позов частково, суд виходив з того, що згідно з ст. 150 Житлового кодексу УРСР власники квартири користуються нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей, мають право на розпорядження квартирою, що знаходиться в приватній власності. Положення цієї статті кореспондуються з вимогами ст. 405 ЦК України, згідно частини першої якої члени сім'ї власника житла, які проживають з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже право члена сім'ї власника квартири чи інших зареєстрованих в ній за згодою власника осіб, щодо користування квартирою, є похідним від прав власника на це житло.
Відповідно до п.8 ч. 1 ст. 346 ЦК України, право власності припиняється у разі звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника.
Відмовляючи в задоволенні решти вимог, суд виходив з того, що за правилами недійсності правочинів не можна визнавати реєстрацію місця проживання, яка за своєю суттю не є правочином.
Отже відсутні визначені законом підстави для визнання недійсною реєстрації місця проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та відповідно зняття їх з реєстрації місця проживання.
Такий висновок суду в оскаржуваній частині відповідає обставинам справи та вимогам закону виходячи з наступного.
З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності вбачається, що з 01 квітня 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі дублікату договору іпотеки, серія та номер: №4187, виданий 08 серпня 2013 року, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гордієнко О.В. (а.с.14).
Згідно матеріалів справи ОСОБА_1 була зареєстрована в квартирі з 02 листопада 1995 року як мати попереднього власника - ОСОБА_7 .
Згідно із частиною 1 статті 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Таким чином, правильним є висновок суду про те, що право членів сім'ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; і з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї. Зазначена висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.
Згідно із частиною 4 статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належить особи, зазначені у частині 2 статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім'ї власника можуть бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно поживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Отже, права і обов'язки членів сім'ї власника будинку (квартири) регулюються статтями 156, 157 ЖК України, а права і обов'язки наймачів - статтями 158 - 170 ЖК України, а також главою 59 ЦК України.
Враховуючи вищевказані обставини, та те що між сторонами по справі договори найму на проживання у спірному житловому приміщенні не укладались, суд дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_1 , залишаючись зареєстрованою у квартирі, власником якого є позивач, є сторонньою для нього особою, яка перешкоджає позивачу належним чином користуватися і володіти вказаним житловим приміщенням, чим порушує його права, як власника.
Таким чином, суд дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 є для позивача сторонньою особою, яка перешкоджає позивачу належним чином користуватися і володіти вказаним житловим приміщенням, чим порушує його права, як власника, та обґрунтовано задовольнили позов і визнав відповідача такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Зазначені ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги про те, протягом всього часу починаючи з липня 2011 по 2019 рік позивач не висловлював жодних претензій відповідачу щодо безпідставного проживання в спірній квартирі. Протягом всього часу ОСОБА_1 сумлінно сплачує всі комунальні платежі, бережно ставиться до майна та робить все від неї залежне для покращення житла.
ОСОБА_7 погашав борг позивачу частинами, що свідчить про часткове виконання зобов'язань. І протягом всього часу продовжуватиме сплачувати борг, що можуть підтвердити свідки, в присутності яких відбувались такі розмови, не стосуються предмета судового розгляду, тому правового значення для вирішення справи не мають.
Крім того, безпідставними є посилання відповідача на те, що суд не розглянув її зустрічний позов, оскільки ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 10 січня 2020 року в прийнятті її зустрічного позову було відмовлено (а.с. 79-80).
В іншій частині рішення суду не оскаржувалось.
Доводи апеляційних скарг спростовуються матеріалами справи та не можуть слугувати підставою для скасування рішення, а отже враховуючи викладене апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року необхідно залишити без змін
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Суддя-доповідач В.В. Гуль
Судді А.С. Сержанюк
Є.М. Суханова