08 грудня 2020 року м. Чернігів Справа № 620/5607/20
Суддя Чернігівського окружного адміністративного суду Бородавкіна С.В. перевіривши матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання дій протиправними та стягнення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань,
18.11.2020 (відповідно до відбитку штампу на конверті) ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області, у якому просить:
- визнати протиправними дії відповідача щодо ненарахування та невиплати їй матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань;
- стягнути з відповідача матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Ухвалою судді від 24.11.2020 поданий ОСОБА_1 позов залишено без руху та надано позивачу строк на усунення недоліків шляхом надання: обґрунтованої заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду, оригіналу документу про сплату судового збору в сумі 840,80 грн. або належним чином завірених копій документів, що надають пільги щодо його сплати.
На виконання вказаної ухвали суду, 24.11.2020 позивачем подано заяву про поновлення пропущеного процесуального строку мотивовану тим, що, подаючи позов, ОСОБА_1 керувалась позицією Верховного суду України, який 15.01.2016 зробив висновок, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є частиною заробітної плати. Крім того, зазначила, що нею пропущено строк звернення до суду з позовом, у зв'язку з тим, що позивач вживала дії для зібрання доказів на підтвердження своєї позиції, а саме: зверталась до Державної служби України з питань праці. При цьому, її повторне звернення було надіслане в Управління Держпраці у Чернігівській області, однак відповідь на нього ОСОБА_1 не отримала. У зв'язку з наведеним, вважає, що очікування відповіді на лист від 04.05.2020 може бути поважною причиною для поновлення строку звернення до суду з позовом відповідно до статті 121 Кодексу адміністративного судочинства України.
Однак, вказані доводи суд вважає необґрунтованими, враховуючи таке.
Згідно із частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Згідно частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Приписами частини п'ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Строк звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом - проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
При цьому, суд звертає увагу, що причина пропуску строку звернення до суду із адміністративним позовом може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
Необхідно зауважити на те, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Вказана правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 17.09.2020 (справа №640/12324/19).
Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів.
Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких особа мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.
При цьому, слід зазначити, що строк в один місяць визнано законодавцем достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що її права, свободи чи інтереси порушено, визначилася, чи буде вона звертатися до суду із позовом щодо оскарження рішення дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
У поданій заяві про поновлення строку звернення до суду позивач зазначає, що з метою досудового врегулювання спору ОСОБА_1 зверталась до Державної служби України з питань праці у м. Київ та чекала відповідь на своє повторне звернення.
Однак, вказані доводи суд вважає необґрунтованими, оскільки як вбачається зі змісту позовної заяви та долучених до неї доказів, ОСОБА_1 ще у вересні 2019 року зверталась до ГУПФУ в Чернігівській області із заявами про надання їй матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. Спірну допомогу позивач не отримала, однак у грудні 2019 року дізналась про її виплату більше 700 працівникам Управління за рахунок суми коштів з економії фонду оплати праці. Крім того, надалі, листом від 29.01.2020 за №2500-0506-9/706 ГУПФУ в Чернігівській області на запит позивача від 23.01.2020 повідомило, що «наказом від 04.11.2019 Ви звільнені із займаної посади в зв'язку з реорганізацією з виплатою Вам вихідної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати та грошової компенсації за частину щорічної основної оплачуваної відпустки тривалістю 8 календарних днів. Ці виплати проведені за рахунок коштів, які передбачалось спрямувати на виплату Вам матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, тобто економія фонду оплати праці, яка склалась на кінець року Вами була вичерпана».
Крім того, листами від 12.02.2020 за №2500-0506-8/2486, від 01.04.2020 №2500-0506-8/10603 ГУПФУ в Чернігівській області повідомляло позивачу, що вичерпна відповідь на заяву ОСОБА_1 щодо надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань надана листом від 29.01.2020.
Таким чином, суд вважає, що ОСОБА_1 , не погоджуючись із ненарахуванням та невиплатою відповідачем їй матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, мала можливість оскаржити відповідну бездіяльність у межах встановленого строку, однак вказаним правом не скористалась. При цьому, суд звертає увагу, що подання листів до Державної служби України з питань праці не перешкоджало ОСОБА_1 в одночасному зверненні до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивачем не наведено поважних підстав, які б унеможливили звернення її до суду в межах встановленого Кодексом адміністративного судочинства України строку. Обставини, на які посилається позивач, не свідчать про існування будь-яких об'єктивних перешкод у реалізації нею своїх прав на судовий захист з метою відновлення прав, свобод чи законних інтересів, тому суд приходить до висновку, що позивачем пропущено строк на звернення до суду із зазначеним позовом.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року №17-рп/2011). Такі обмеження направленні на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.
Крім того, у пункті 48 рішення Європейського суду з прав людини «Пономарьов проти України» (заява №3236/03) зазначено, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави.
Водночас, навіть наявність об'єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа «Олександр Шевченко проти України», заява №8371/02, пункт 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи, що може бути зумовлено скасуванням рішення або визнанням незаконної дії (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень, буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.
Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у пункті 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» (заява №11681/85) визначено, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; пункт 33).
Частиною другою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Відповідно до пункту 9 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
Таким чином, враховуючи, що позивачем пропущений встановлений законом строк звернення до суду та будь-яких переконливих обґрунтувань обставин та належних доказів, на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду із зазначеними позовними вимогами, ОСОБА_1 не наведено, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для повернення поданої нею позовної заяви.
При цьому, щодо посилань ОСОБА_1 на рішення Верховного суду України, у якому вказано, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань входить до системи оплати праці державного службовця, є частиною заробітної плати, а тому звернення до суду з вимогами про зобов'язання її виплатити не обмежується будь-яким строком, суд зазначає таке.
Дійсно, 13 жовтня 2015 року у справі №524/3517/14-а Верховний суд України висловив вищевказану правову позицію, яка була опублікована в інтернет-виданні «Закон і Бізнес» 15.01.2016. Однак, суд касаційної інстанції у вказаному рішенні надавав правову оцінку строку зверненню до суду з позовними вимогами про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань відповідно до положень чинного на той час Закону України від 16.12.93 №3723-XII «Про державну службу», статтею 33 якого було передбачено, що заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок.
Разом з тим, 01.05.2016 набрав чинності Закон України від 10.12.2015 №889-VIIІ «Про державну службу» (деякі його положення набрали чинності 31.12.2015), відповідно до частини другої статті 50 якої заробітна плата державного службовця складається з: 1) посадового окладу; 2) надбавки за вислугу років; 3) надбавки за ранг державного службовця; 6) премії (у разі встановлення).
Тобто, у Законі України від 10.12.2015 №889-VIIІ «Про державну службу» виключено положення про врахування до заробітної плати державних службовців, у тому числі інших надбавок, як було передбачено Законом України від 16.12.93 №3723-XII «Про державну службу».
При цьому, статтею 54 Закону України від 10.12.2015 №889-VIIІ «Про державну службу» передбачено соціально-побутове забезпечення державних службовців. Так, державним службовцям може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
Згідно із частиною другою вказаної статті, порядок надання та розмір такої допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.
Матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань виплачується за заявою працівника у разі скрутного матеріального становища, у зв'язку з тривалою хворобою та в інших випадках. Рішення про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань ухвалюється керівником, виходячи з обставин, викладених у заяві працівника, за наявністю коштів на це. Тобто, визначення та надання матеріальної допомоги не є тотожним визначенню та наданню заробітної плати.
Враховуючи наведені зміни у законодавстві України, та положення пунктів 3.4, 3.31 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року №5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за №114/8713, суд зазначає що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань не входить до структури заробітної плати, відповідно у даному випадку не можуть застосовуватись строки звернення до суду, передбачені КЗпП України. Керуватись слід приписами частини п'ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно із частиною восьмою статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
На підставі вищенаведеного, керуючись статтями 123, 169, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання дій протиправними та стягнення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань - повернути позивачу.
Ухвала набирає законної сили негайно після її підписання.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції, з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, протягом п'ятнадцяти днів з дня складення повного тексту.
Повний текст ухвали складено 08.12.2020.
Суддя С.В. Бородавкіна