Номер провадження: 22-ц/813/5908/20
Номер справи місцевого суду: 523/6928/19
Головуючий у першій інстанції Сувертак І. В.
Доповідач Сегеда С. М.
25.11.2020 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Гірняк Л.А.,
Комлевої О.С.,
за участю секретаря: Ющак А.Ю.,
представника ТОВ «ЛДК Україна» - адвоката Тетері С.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» про зобов'язання видати наказ про звільнення працівника за порушення роботодавцем умов трудового договору,
встановив:
02 травня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Луї Дрейфус Компані Україна» (далі - «ЛДК Україна») про зобов'язання видати наказ про звільнення за рішенням працівника за порушення роботодавцем умов трудового договору.
Свої позовні вимоги мотивував тим, що 19.04.2019 року він надіслав поштою заяву про припинення трудових відносин з ТОВ «ЛДК Україна», датовану тим же днем, в якій просив відповідача звільнити його з 19.04.2019 року на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв'язку з порушенням відповідачем умов трудового договору, укладеного між ОСОБА_1 і ТОВ «ЛДК Україна» 01.02.2016 року, а саме п. п. 1.5, 3.1, 3.5, 4.1, 7.1 "в", 7.2 та 8.2 цього договору (далі - Трудовий договір).
Однак відповідач не розглянув цю заяву і не видав наказ про звільнення позивача на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України у визначений строк, чим порушив вказану норму КЗпП України та п. п. 7.1 "в" та 7.2 Трудового договору.
Враховуючи зазначене, позивач вважав, що його права, які гарантовані Конституцією та Законами України було порушено, оскільки законодавством надано працівнику право вільно розпоряджатися своїми правами, зокрема щодо розірвання трудового договору, тому просив його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року позов ОСОБА_1 до ТОВ «ЛДК Україна» про зобов'язання видати наказ про звільнення за рішенням працівника за порушення роботодавцем умов Трудового договору, на підставі п.7.1(в) трудового договору від 01.02.2016р. та ч.3 ст.38 КЗпП України, було залишити без задоволення.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставить питання про скасування рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року, та постановлення нового, про задоволення його позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 10.03.2020 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року було відкрито (т.2, а.с. 3).
Крім того, ухвалою Одеського апеляційного суду від 10.04.2020 року справу було призначено до розгляду у судовому засіданні, з повідомленням учасників справи, на 22.07.2020 року, на 15.00 год. (т.2, а.с.21).
В подальшому, ухвалою апеляційного суду Одеської області від 12.05.2020 року у задоволенні клопотання ТОВ «ЛДК Україна» про проведення судового засіданні в режимі відеоконференції було відмовлено (т.2, а.с.30-31).
Разом з тим, 22.07.2020 року, тобто в день розгляду справи, на адресу Одеського апеляційного суду від апелянта ОСОБА_1 надійшла заява про відкладення розгляду справи (т.2, а.с.37).
У зв'язку з цим, а також через спалах у світі пандемії коронавірусу, розгляд справи було відкладено на 25.11.2020 року, на 15.00 год., про що учасники справи були належним чином повідомленими завчасно (а.с.40,41-44).
Крім того, 28.09.2020 року Одеським апеляційним судом за клопотанням ТОВ «ЛДК Україна» була постановлена ухвала про проведення судового засідання 25.11.2020 року, в 15 год. 00 хв. в режимі відеоконференції, про що учасники справи знову булим належним чином повідомленими (т.2, а.с.51-52, 53-57).
Разом з тим, 25.11.2020 року, тобто в день розгляду справи, від апелянта ОСОБА_1 знову надійшла заява про відкладення розгляду справи (т.2, а.с.60).
Враховуючи викладені обставини та те, що дана справа виникла із трудових правовідносин, а також те, що справа перебуває на розгляді Одеського апеляційного суду більше 8 місяців, проте явка до суду апеляційної інстанції є необов'язковою, колегія суддів вирішила слухати справу в режимі відеоконференції, у відсутність апелянта ОСОБА_1 , за участю представника ТОВ «ЛДК Україна» адвоката Тетері С.І.
При цьому колегія суддів зазначає, що апелянтом ОСОБА_1 , будучи обізнаним 02.11.2020 року (т.2, а.с.54) про те, що справа буде розглядатись 25.11.2020 року в режимі відеоконференції, не було вказано,по якій причині він не може прийняти участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції в режимі відеоконференції за допомогою програмного забезпечення «ЕаsуСоп», поза межами суду.
У зв'язку з викладеними обставинами, колегія суддів не вбачає поважних причин для відкладення розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, 19.04.2019 року позивач ОСОБА_1 поштою надіслав заяву про припинення трудових відносин з ТОВ «ЛДК Україна», у зв'язку з його довгостроковою непрацездатністю та порушенням з боку керівництва ТОВ «ЛДК Україна» умов Трудового договору, укладеного між ОСОБА_1 і ТОВ «ЛДК Україна» 01.02.2016 року (т.1, а.с. 11-14).
В заяві позивач просив відповідача звільнити його з 19.04.2019 року на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв'язку з порушенням відповідачем умов Трудового договору.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що у вказаній заяві ОСОБА_1 повідомив про припинення виконання обов'язків за Трудовим договором у порядку, передбаченому підп. "в" п. 7.1 Трудового договору, однак без жодного посилання на норми ст. 38 КЗпП України, у тому числі частину третю цієї статті.
Разом з тим у вказаній нормі права Трудового договору передбачено, що цей договір вважається припиненим за рішенням працівника за порушення роботодавцем умов цього договору і з таких інших причин з дотриманням таких вимог про подання повідомлення та інших процедур, які передбачені КЗпП України та іншим законодавством України.
З огляду на викладені обставини, суд дійшов висновку про те, що зі змісту Трудового договору, на яке послався ОСОБА_1 у заяві, вбачається, що Трудовий договір може бути розірваний ним з будь-яких підстав, передбачених законодавством України. Більше того, у п. 1.3 Трудового договору чітко визначено, що він є укладеним на невизначений строк і регулюється КЗпП України.
При цьому суд правильно вказав, що порядок розірвання трудових договорів, укладених на невизначений строк, з ініціативи працівника врегульовано у ст. 38 КЗпП України. У цій статті визначено виключний перелік правових підстав для розірвання працівником трудового договору, укладеного на невизначений строк, а також встановлено порядок визначення строку, з якого такий трудовий договір вважатиметься припиненим, залежно від причин, які спонукають працівника до прийняття такого рішення.
Крім того, суд обгрунтовано вказав, що у відповідності до норм ст. 38 КЗпП України працівник як ініціатор припинення трудових відносин з роботодавцем самостійно визначає підставу свого звільнення за власним бажанням, що підтверджується правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 19.06.2018 року у справі № 741/1128/17, від 07.02.2018 року у справі № 757/25503/15-ц та від 23.01.2018 року у справі № 227/5686/14-ц, а також Верховного Суду України, викладеними у постанові від 22.05.2013 року у справі № 6-34цс13.
Тобто, роботодавець не має права самостійно визначати таку підставу замість працівника.
Більше того, у п. 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 року № 58, визначено, що записи про причини звільнення у трудовій книжці повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства із посиланням на відповідну статтю, пункт закону.
Однак, всупереч вимогам ст. 38 КЗпП України у своїй заяві позивач ОСОБА_1 не визначив ні правову підставу свого звільнення за власним бажанням, з посиланням на відповідну частину ст. 38 КЗпП України, ні бажану дату свого звільнення, що унеможливлює його звільнення відповідачем на підставі такої заяви.
Таким чином, суд дійшов обгрунтованих висновків про те, що звільнення відповідачем позивача ОСОБА_1 як на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України, так і на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України є неможливим, оскільки в такому випадку відповідач самостійно би визначив і правову підставу звільнення, і дату звільнення, що заборонено чинним законодавством України, оскільки суперечить приписам ст. 38 КЗпП України.
З підстав викладеного, суд обгрунтовано погодився з діями керівництва ТОВ «ЛДК Україна» про те, що воно 08.05.2019 року у відповідь на заяву направило ОСОБА_1 поштою лист з повідомленням про відсутність правових підстав для його звільнення за його заявою та про продовження дії Трудового договору (т.1, а.с. 71-72).
Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач ОСОБА_1 у своїй заяві не зазначив про порушення відповідачем конкретних норм законодавства про працю та умов Трудового договору, у тому числі тих, на які він послався у позовній заяві.
Разом з тим, у заяві позивач вказав, що припинення трудових відносин ним пов'язане з його тривалою непрацездатністю та необхідністю довготривалої реабілітації. Більше того, у назві самої заяви було вказано, що припинення трудових відносин зумовлене захворюванням. Таким чином, зі змісту заяви відповідач об'єктивно не міг визначити підставу звільнення позивача за власним бажанням.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд правильно виходив із того, що за змістом ч. 3 ст. 38 КЗпП України звільнення працівника на підставі цієї норми може бути проведене лише за умови невиконання роботодавцем законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору.
З цих підстав, позивач, заявляючи вимогу про зобов'язання відповідача видати наказ про його звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, має довести порушення відповідачем законодавства про працю та умов Трудового договору.
Крім того, у відповідності до ч. 2 ст. 83 та ч. 5 ст. 177 ЦПК України позивач зобов'язаний подати суду всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, разом з позовною заявою, а якщо певний доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, то він повинен про це письмово повідомити суд у порядку, визначеному у ч. 4 ст. 83 ЦПК України.
З підстав викладеного, доводи заявника апеляційної скарги про те, що ним в заяві зазначено про порушення відповідачем умов Трудового договору, що давало підстави для його звільнення по ч.3 ст. 38 КЗпП України, є необгрунтованими і не підтверджуються наявними у справі доказами.
Обмеження доступу ОСОБА_1 до його корпоративної пошти та чату працівників ТОВ «ЛДК Україна» у мобільному додатку «Viber» після 18.02.2019 року, на які позивач вказав у заяві про звільнення та у позовній заяві як на підставу звільнення згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України, не є порушенням законодавства про працю та умов Трудового договору.
Так, дійсно згідно п. 3.5. Трудового договору передбачено, що роботодавець має інші права і обов'язки, передбачені внутрішніми документами і процедурами роботодавця, КЗпП України та інших чинних нормативних актах України.
Разом з тим, позивач не повідомив у позовній заяві, які саме інші права і обов'язки в сфері трудових відносин по відношенню до нього були порушені відповідачем. Всі інші порушення, описані в позовній заяві та в апеляційній скарзі, зокрема, про порушення ТОВ «ЛДК Україна» Закону України «Про звернення громадян», Закону України «Про запобігання корупції», не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, не визнані відповідачем та не є порушеннями трудового законодавства.
Таким чином, суд дійшов правильного і обгрунтованого висновку про те, що порушення ТОВ «ЛДК Україна» законодавства про працю та умов Трудового договору не були підтверджені позивачем та заявником апеляційної скарги ОСОБА_1 , оскільки його звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України було і є неможливим, у зв'язку з чим суд дійшов правильного висновку про необхідність відмови ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.
Доводи заявника апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції незаконно розглянув дану справу в порядку спрощеного позовного провадження, в той час як справа є складною і мала розглядатись в порядку загального позовного провадження, є безпідставними, оскільки відповідно до п.2 ч. 4 ст. 19, а також п.2 ч. 1 ст. 274 ЦПК України справи, що виникають з трудових відносин, мають розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження.
Колегія судів також вважає за необхідне зазначити, що таким чином позивач ОСОБА_1 не був звільнений і продовжував виконувати свої трудові обов'язки на посаді менеджера по оптовій закупівлі в Одеському офісі ТОВ «ЛДК «Україна». Проте, на даний час позивач ОСОБА_1 звільнений наказом по ТОВ «ЛДК України від 09.09.2020 року за прогули, про що колегії суддів в судовому засіданні зазначив представник ТОВ «ЛДК Україна» адвокат Тетеря С.І.
Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.
Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 07.12.2020 року.
Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда
Л.А. Гірняк
О.С. Комлева