07 грудня 2020 року Справа № 280/2352/20 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Бойченко Ю.П., розглянувши за правилами спрощеного, у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до Управління Служби безпеки України в Запорізькій області (69002, м. Запоріжжя, вул. Олександрівська, 62)
про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Управління Служби безпеки України в Запорізькій області (далі - відповідач), в якій позивач просить суд стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.08.2019 по день фактичного розрахунку - 26.03.2020, у розмірі 106 100,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом в Управлінні Служби безпеки України в Запорізькій області та 21.08.2018 його звільнено з військової служби. Разом із тим, у день звільнення позивача відповідачем не здійснено із ним повного розрахунку, зокрема, не нараховано та не виплачено винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції та грошову компенсацію за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018 роки. Вказану бездіяльність оскаржено у судовому порядку, та рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 06.11.2019 у справі №280/3812/19 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено та, серед іншого, зобов'язано нарахувати та виплатити ОСОБА_1 винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції в період з 18 січня по 16 лютого 2018 року; зобов'язано нарахувати і виплатити зазначену грошову компенсацію за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій за 2017 та 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 21 серпня 2018 року; стягнуто з Управління Служби безпеки України в Запорізькій області середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з дня звільнення - 21.08.2018 по день подання вказаної позовної заяви - 01.08.2018 у розмірі 153 804 грн. 28 коп. На виконання вказаного рішення відповідач нарахував та виплатив позивачу належні йому грошові суми, що підтверджується видатковим ордером від 26.03.2020. Тобто, днем фактичного розрахунку із позивачем при звільненні є 26.03.2020. Отже, враховуючи вимоги ст. 117 КЗпП України, відповідач повинен виплатити позивачу його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 21.08.2018 по 26.03.2020. При цьому, відповідачем частково сплачено вказану суму за період з 21.08.2018 по 01.08.2019, а отже відповідач повинен виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.08.2019 по 26.03.2020, що становить 106 100,40 грн. (238 днів х 445,80 грн. - середньоденний заробіток). Із посиланням на норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) ОСОБА_1 просить задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою суду від 10.04.2020, у зв'язку з невідповідністю позову вимогам статті 160 КАС України, позовну заяву залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. В межах встановленого строку недоліки позовної заяви усунуто.
Ухвалою суду від 28.04.2020 відкрито провадження у справі №280/2352/20; ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Відповідач позов не визнав, надав відзив, в якому зазначив, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Крім того зазначає, що у своїх розрахунках позивачем невірно визначено кількість робочих днів за спірний період та суму середньоденного грошового забезпечення. Вказує, що позивач зловживає своїми процесуальними правами щодо строків звернення до суду. У задоволенні позовних вимог просить відмовити. Крім того, просить здійснити розгляд справи за участю представника відповідача.
Відповідно до ч. 6 ст. 262 КАС України суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін: 1) у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу; 2) якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Зважаючи на те, що відповідачем не обґрунтована необхідність розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання та дійшов висновку про можливість проведення судового засідання за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, оскільки дана справа є справою незначної складності і характер спірних правовідносин та предмет доказування в ній не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
23.07.2020 представником позивача подано відповідь на відзив (вх. №33712), в якій він спростовує аргументи відповідача.
Позивачем пред'явлено вимогу, яка згідно пункту 1 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) належить до справ незначної складності та підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
Враховуючи приписи ч. 5 ст. 262 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд звертає увагу на наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом в Управлінні Служби безпеки України, має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням від 02.10.2017 серії НОМЕР_1 .
Наказом відповідача від 20.08.2018 №477-ос по особовому складу ОСОБА_1 з 21.08.2018 звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 06.11.2019 у справі №280/3812/19, яке набрало законної сили 04.03.2020, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено та, серед іншого, зобов'язано нарахувати та виплатити ОСОБА_1 винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції в період з 18 січня по 16 лютого 2018 року; зобов'язано нарахувати і виплатити зазначену грошову компенсацію за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій за 2017 та 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 21 серпня 2018 року; стягнуто з Управління Служби безпеки України в Запорізькій області середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з дня звільнення - 21.08.2018 по день подання вказаної позовної заяви - 01.08.2018 у розмірі 153 804 грн. 28 коп.
Як вбачається із матеріалів справи, розрахунок за вищевказаним судовим рішенням здійснено із позивачем у березні 2020 року видатковим касовим ордером від 26.03.2020 №13848585 на суму 131 990,50 грн.
Вважаючи, що має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.08.2019 по 26.03.2020, ОСОБА_1 звернувся до суду з даною позовною заявою.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з того, що статтею 19 Конституції України передбачено обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За правилами частини 1 статті 20 Закону України «Про Службу безпеки України» від 25.03.1992 № 2229-XII умови і порядок виконання своїх обов'язків співробітниками-військовослужбовцями Служби безпеки України визначаються укладеним договором (контрактом). На них, а також на військовослужбовців строкової служби поширюється порядок проходження військової служби у Збройних Силах України, визначений законодавством. Військовослужбовці Служби безпеки України приймають Військову присягу на вірність народу України.
Закон «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону № 2232-XII).
Відповідно до частини 4 статті 2 Закону №2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів (стаття 1-1 цього Закону).
За правилами статті 1-2 вказаного Закону військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Статтею 9 Закону №2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Порядок проходження військової служби за контрактом особами офіцерського складу, сержантського і старшинського складу, рядового складу Служби безпеки України (далі - військовослужбовці Служби безпеки України), виконання ними військового обов'язку в запасі та особливості проходження військової служби в особливий період визначає Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затверджене Указом Президента України від 27 грудня 2007 року № 1262/2007.
Днем звільнення військовослужбовців Служби безпеки України з військової служби в запас або у відставку вважається день, з якого їх наказом виключено зі списків особового складу Служби безпеки України. (абз. 2 п. 68 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України).
Суд зазначає, що ані вказаними нормативно-правовими актами, ані іншими нормами права, що регулюють правовідносини проходження військової служби, не врегульовано порядок здійснення компенсаційних виплат за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.
Зокрема, приписи Закону №2011-XII не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплата середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Між тим, згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Суд зазначає, що за загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум при звільненні з військової служби, керуючись метою забезпечення рівності прав у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Судом установлено, що на момент звільнення з військової служби із позивачем не проведено остаточного розрахунку, а саме не виплачено йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018 роки, а також винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції в період з 18 січня по 16 лютого 2018 року, що було предметом розгляду у справі № 280/3812/19.
Разом із тим, як вже зазначалося вище, розрахунок за вищевказаним судовим рішенням здійснено із позивачем 26.03.2020.
Тобто, перебіг тримісячного строку для звернення ОСОБА_1 із позовом до суду про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку почав спливати з 27.03.2020.
Із вказаною позовною заявою ОСОБА_1 звернувся до суду 03.04.2020 (дата направлення позову до суду засобами поштового зв'язку).
Відтак, суд відхиляє доводи відповідача про зловживання позивачем правом щодо строків звернення до суду.
У пункті 2.2. Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі № 4-рп/2012 визначено, що всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду в постанові у справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Таким чином, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов'язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).
Крім того Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відтак, суд вважає, що відповідачем вчинено триваюче правопорушення щодо не здійснення остаточного та повного розрахунку з ОСОБА_1 в частині невиплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2017, 2018 роки, а також винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції за період з 18 січня по 16 лютого 2018 року, а тому у позивача наявне право на застосування положень ст. 117 КЗпП України в частині отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку.
При цьому, суд зазначає, що період затримки в даному випадку складає з 02.08.2019 (період, неохоплений рішенням суду №280/3812/19) по 26.03.2020 (день фактичного розрахунку) - 238 днів. Розрахунок відповідача, відповідно до якого кількість днів затримки становить 237 днів, матеріалами справи не підтверджується.
Обчислення середнього заробітку слід проводити відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження порядку обчислення середнього заробітної плати» (надалі за текстом - Порядок № 100).
Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Згідно з п. 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно довідки про доходи від 09.07.2019 №59/4-67нт грошове забезпечення ОСОБА_1 за два останні календарні місяці проходження військової служби складає 18 724,00 грн.
Отже, середньоденний розмір грошового забезпечення складає 445,80 грн. (18 724,00 грн./42 робочі дні).
Вказана обставина також установлена рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 06.11.2019 у справі №280/3812/19, яке набрало законної сили 04.03.2020.
За правилами ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Звідси, суд не приймає твердження відповідача про те, що середньоденний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 складає 306,95 грн. Крім того, у довідці відповідача від 20.05.2020 №59/1/1872нт вказано, що середній заробіток ОСОБА_1 становить 445,81 грн.
Стосовно посилань відповідача на практику Верховного Суду та твердження, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми, слід зазначити наступне.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц викладені висновки, відповідно до яких з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Крім того в указаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, наполягаючи на такому зменшенні, відповідач не наводить власного контррозрахунку.
В той же час із відзиву на позов вбачається, що розмір недоплаченої позивачу суми складав 8 161,55 грн.; при цьому, у довідці відповідача від 20.05.2020 №59/1/1872нт вказано, що ОСОБА_1 грошове забезпечення виплачене по день звільнення з військової служби, а саме по 21.08.2018 включно у сумі 5 409,23 грн. Тобто, розмір недоплаченої суми є більшим, ніж розмір виплаченої при звільненні суми.
Звідси, суд не вбачає підстав для зменшення розміру належної до стягнення суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, який складає 106 100,40 грн. (238 днів х 445,80 грн. - середньоденний заробіток).
Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наведеного вище суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Позивача звільнено від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» як учасника бойових дій, а тому питання розподілу судових витрат судом не вирішується.
Керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
1. Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити.
2. Стягнути з Управління Служби безпеки України в Запорізькій області (69002, м. Запоріжжя, вул. Олександрівська, 62; код ЄДРПОУ 20001556) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.08.2019 по день фактичного розрахунку - 26.03.2020, у розмірі 106 100 (сто шість тисяч сто) гривень 40 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Управління Служби безпеки України в Запорізькій області.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення виготовлено та підписано 07.12.2020.
Суддя Ю.П. Бойченко