Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"24" листопада 2020 р.м. ХарківСправа № 922/2645/20
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області
до 3 - я особа, яка не 1. Державної служби геології та надр України, м. Київ; , 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаздоб", м. Харків заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача - Антимонопольний комітет України, м. Київ
про визнання недійсним договору
за участю представників:
Прокурор - Зливки К.О. (посвідчення № 057328 від 09.10.2020);
1-го відповідача - не з'явився;
2-го відповідача - Алдошиної П.В. (ордер серія ХВ № 1818) від 01.09.2020 року;
3-ї особи - не з'явився
18 серпня 2020 року Керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до Державної служби геології та надр України (Держгеонадра) та до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укргаздоб", в якій просить суд:
- визнати недійсними результати проведеного 22.03.2016 р. Держгеонадрами аукціону з продажу спеціального дозволу на користування надрами Південно-Кисівської площі та скасувати протокол проведення вказаного аукціону від 22.03.2016 р. № 7;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу спеціального дозволу на користування надрами від 22.03.2016 р. № 7/1-16 з метою геологічного вивчення нафтогазоносних надр в т.ч. дослідно-промислова розробка, з подальшим видобуванням нафти, газу (промислова розробка родовища) Південно-Кисівської площі;
- визнати недійсним спеціальний дозвіл на користування надрами (нафти, газу природного) Південно-Кисівської площі від 12.04.2016 р. № 4761;
- визнати недійсною угоду про умови користування надрами, з метою геологічного вивчення нафтогазоносних надр, в т.ч. дослідно-промислова розробка з подальшим видобуванням нафти, газу (промислова розробка родовища) Південно-Кисівської площі від 12.04.2016 р. № 4761.
Ухвалою суду від 21.08.2020 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження з повідомлення сторін та призначенням її на 17.09.2020 р. о 10:30. Також було залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача - Антимонопольний комітет України.
Ухвалою суду від 17.09.2020 р. підготовче засідання відкладено на 06.10.2020 р. о 11:00. Ухвалою суду від 06.10.2020 р. продовжено строк проведення підготовчого провадження до 18.11.2020 р. та підготовче засідання відкладено на 22.10.2020 р. о 10:45.
Суд вважає за доцільне зазначити, що призначене на 22.10.2020 року проведення підготовчого засідання не відбулося з підстав знаходження судді Жигалкіна І.П. на лікарняному, що підтверджується листком тимчасової непрацездатності.
Ухвалою суду від 02.11.2020 р. судом повідомлено учасників справи про те, що підготовче засідання у справі відбудеться 12.11.2020 р. о(б) 10:45 год. Ухвалою суду від 12.11.2020 р. було закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 24.11.2020 р. о 10:30.
Прокурор в судовому засіданні з наданими доказами - відповіді на відзив першого та другого відповідачів (вх. № 22434 від 28.09.2020) підтримує свої позовні вимоги та просить їх задовольнити у повному обсязі, зазначає, що при проведенні аукціону та укладенні договору купівлі-продажу спеціального дозволу від 22.03.2016 №7/1-16 порушено приписи ЗУ "Про захист економічної конкуренції" та договір є таким, що суперечить інтересам держави та суспільства, що свідчить про порушення внаслідок укладення спірного договору приписів ч. 1 статті 203 та ч. 3 статті 228 ЦК України.
Представник 1-го Відповідача (Державна служба геології та надр України) в судове засідання не з'явився, 10.09.2020 р. через канцелярію суду надав відзив на позовну заяву (вх. № 20867), в якому просить в задоволенні позовних вимог відмовити.
Представник 2-го Відповідача (ТОВ "Укргаздоб") в судовому засіданні, а також у наданих відзиві (вх. №20399 від 04.09.2020 р.) та запереченні на відповідь на відзив (вх. № 24563 від 21.10.2020) заперечує проти поданого позову, посилаючись на недоведеність виключних підстав для представництва інтересів держави прокурором, про відсутність доказів порушення цивільного законодавства про недійсність такого договору та порядку його укладання.
Третя особа в судове засідання не з'явилась, 22.09.2020 р. за вх. № 21959 надала письмові пояснення, в яких вказує на те, що 23.08.2018 р. ним було прийнято рішення № 414-р, який визнано, що ТОВ "Нафтогазенергопром" і ТОВ "Укргаздоб" вчинили порушення, передбачене п. 4 ч. 2 ст. 6, п. 1 ст. 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результату І аукціону 2016 р., проведеного Державною слежбою геології та надр України 22.03.2016 р., з продажу спеціального дозволу на користування ділянками надр з метою геологічного вивчення, в т.ч. дослідно-промислової розробки, з подальшим видобуванням нафти, газу (промислова розробка родовища) Південно-Кисівської площі, розташованої в Коломацькому районі Харківської області. За вказані порушення на ТОВ "Нафтогазенергопром" накладено два штрафи на суму 40333,00 грн. та на ТОВ "Укргаздоб" штраф в сумі 26583,00 грн. Рішенням господарського суду м. Києва від 13.05.2019 р., залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.07.2019 р. у справі № 910/14342/18 в задоволенні позову ТОВ "Укргаздоб" відмовлено повністю, постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.09.2019 р. залишено без змін. Отже, рішення Комітету є таким, що набрало законної сили.
Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.
Прокурор свої позовні вимоги обґрунтовує наступним.
Державною службою геології та надр України 22.03.2016 р. проведено аукціон з продажу спеціального дозволу за користування надрами (нафти, газу природного) Південно-Кисівської площі, що розташована на території Коломацького району Харківської області з метою геологічного вивчення нафтогазоносних надр, в т.ч. дослідно-промислова розробка з подальшим видобуванням нафти, газу (промислова розробка родовища). В даному аукціоні прийнято участь ТОВ "Нафтогазенергопром" та ТОВ "Укргаздоб" та ТОВ "Укргаздоб" запропонувало найбільшу ціну продажу - 3555000,00 грн. та його визнано переможцем.
За результатами аукціону Держгеонадрами складено протокол проведення аукціону з продажу спеціального дозволу на користування надрами № 7, який затверджено т.в.о. голови Держгеонадр Бояркіним М.О.
На підставі протоколу між Держгеонадрами та ТОВ "Укргаздоб" 22.03.2016 р. укладено договір № 7/1-16 купівлі-продажу спеціального дозволу на користування надрами (нафти, газу природного) Південно-Кисівської площі, що розташована на території Коломацького району Харківської області. Згідно протоколу № 7 від 22.03.2016 р. та договору купівлі-продажу №7/1-16 від 22.03.2016 р., Держгеонадрами 12.04.2016 р. видано ТОВ "Укргаздоб" спеціальний дозвіл № 4761 на користування надрами (нафти, газу природного) Південно-Кисівської площі з метою геологічного вивчення нафтогазоносних надр, в т.ч. дослідно-промислова розробка з подальшим видобуванням нафти, газу (промислова розробка родовища) строком на 20 років.
12.04.2016 р. між Держгеонадрами та ТОВ "Укргаздоб" укладено угоду № 4761 про умови користування надрами з метою геологічного вивчення нафтогазоносних надр, в т.ч. дослідно-промислова розробка, з подальшим видобуванням нафти, газу (промислова розробка родовища) Південно-Кисівської площі, яка є невід'ємною частиною спеціального дозволу на користування надрами від 12.04.2016 р. № 4761.
Прокурор зазначає, що рішенням Антимонопольного комітету № 414-р від 23.08.2018 р. визнано, що ТОВ "Укргаздоб" при проведенні аукціону вчинило порушення, передбачене п. 1 ст. 50 та п. 4 ч. 2 ст. 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді антиконкурентних узгоджених дій між ТОВ "Укргаздоб" та ТОВ "Нафтогазенергопром", які стосувались спотворення результатів аукціону з продажу спеціального дозволу на користування надрами.
Антимонопольним комітетом України за результатами розгляду справи встановлено, що ТОВ "Укргаздоб" та ТОВ "Нафтогазенергопром" узгоджували свою поведінку з метою усунення змагання під час підготовки та участі в аукціоні.
Так, не погодившись з рішенням Антимонопольного комітету України, ТОВ "Укргаздоб" оскаржило його в господарському суді м. Києва та рішенням суду від 13.05.2019 р. по справі № 910/14342/18, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.07.2019 р. відмовлено в задоволенні позову ТОВ "Укргаздоб" до Антимонопольного комітету України про скасування рішення Антимонопольного комітету України № 414-р від 23.08.2018 р. Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.09.2019 р. ці рішення залишено без змін.
Прокурор зазначає, що Антимонопольний комітет України при прийняті рішення від 23.08.2018 № 414-р та суд, який залишив в силі вказане рішення (справа № 910/14342/18), прийшли до висновків, що ТОВ «Укргаздоб» вчинило порушення, передбачене п. 1 ст. 50 та п. 4 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції», у вигляді антиконкурентних узгоджених дій між ТОВ «Укргазбут» та ТОВ «Нафтогазенергопром», які стосувалися спотворення результатів аукціону з продажу спеціального дозволу на користування надрами (нафти, газу природного) Південно-Кисівської площі на території Коломацького району Харківської області.
Приймаючи таке рішення прокурор посилався на аналогічну правову позицію, яка міститься в постановах Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/8144/15-г, від 27.02.2018 у справі № 910/17389/16, від 28.02.2018 у справі № 910/28569/15, від 28.02.2018 у справі №910/28569/15.
З таких підстав вважає, що рішення (протокол від 22.03.2016 № 7) прийнятті Держгеонадрами за результатами вищезазначеному аукціону є незаконним та підлягає скасуванню, а наданий спеціальний дозвіл на користування надрами (нафти, газу природного) Південно-Кисівської площі від 12.04.2016 № 4761 та укладенні правочини (договір купівлі-продажу спеціального дозволу від 22.03.2016 №7/1-16 та угода про умови користування надрами від 12.06.2019 № 4761) - визнанню недійсними, посилаючись на ч. 2 ст. 16 КУ про надра, ч. 1 ст. 14 ЗУ "Про нафту і газ" (в редакціях на час проведення аукціону), пунктів 3, 25, 26, 33 Порядку проведення аукціону з продажу спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.05.2011 №594.
А отже на думку прокурора, виходячи з вищенаведеного, з підстав недодержання вимог щодо відповідності правочину інтересам держави та суспільства, звернувся до суду з вимогою про визнання такого правочину недійсним у розумінні ч. 3 ст. 228 ГЦК України.
Відповідачі надаючи відзиви стосовно вимог прокурора, посилаються на не обґрунтованість такого позову, на його безпідставність, відсутність правових підстав звернення до суду з позовом у зв'язку з недоведеністю нездійснення або неналежного здійснення органом державної влади захисту інтересів держави.
Заперечуючи проти позову, посилютсья на відсутність посилань з боку прокурора необхідності зазначення статей конкретного нормативно-правового акту, яким би суперечив Договір від 22.03.2016 № 7/1-16, а отже такий договір, у розумінні відповідачів, не суперечить вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам законодавства.
Вказаний договір не суперечить інтересам держави, оскільки Стороною договору є орган державної влади - Державна служба геології та надр України, який реалізує державну політику у сфері надрокористування та який відповідно до п. 2.1 отримав грошові кошти у розмірі 3 555 000,00 грн. за надання права на користування надрами.
Також зазначено, що Позивач (прокурор) не зазначає який саме інтерес держави та суспільства було конкретно порушено укладенням договору від 22.03.2016 № 7/1-16.
Але, як вважає відповідач, при укладанні Договору від 22.03.2016 № 7/1-16 між ТОВ «Укргаздоб» та Держгеонадрами вимоги ст. 203 ЦКУ дотримано в повному обсязі, в зв'язку з чим твердження прокурора про те, що він укладений всупереч вимогам чинного законодавства, є необґрунтованим.
Також, відповідач посилається безпідставне звернення,без належного на те права щодо звернення до суду з зазначеним позов оскільки прокурору було відомо про причини незвернення Держгеонадр до суду за захистом нібито порушених прав та інтересів, де зазначив: "В даному випадку, як ми вже зазначали вище, компетентний орган (Держгеонадра) на запит прокуратури про можливі порушення надав аргументоване повідомлення про відсутність такого порушення. Листом від 03.06.2020 № 8303/01/08-20 Держгеонадра повідомили прокуратуру Харківської області, що вони обізнані про наявну ситуацію з рішенням Антимонопольного комітету України, але такої підстави для припинення права користування надрами, як рішення Антимонопольного комітету, не передбачено, а отже відсутні підстави для звернення до суду із позовом. Підстави для визнання результатів аукціону, проведеного 22.03.2016 на продаж спеціального дозволу на користування надрами Південно-Кисівської площі, недійсним, анулювання виданого спеціального дозволу № 4761 від 12.04.2016 були детально вивчені у судовій справі № 820/3168/16, рішення по якій вступило в законну силу, а саме: рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 28.07.2016, залишеним без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.09.2016 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13.04.2017, було відмовлено ТОВ «Ютекснафтогаз» у повному обсязі про визнання аукціону недійсним та анулювання спеціального дозволу.
4. П. 81 правової позиції ВС: якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові.".
Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму суд вирішив, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно ч. 1, 2 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
За ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Отже, такої підстави для визнання договору недійсним як підписання договору представником з відсутністю відповідних на це повноважень чинним законодавством України не передбачено.
На підставі ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків виникають з договорів та інші правочинів. Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.
У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" за змістом якої судам відповідно до ст. 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК тощо).
Нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.
Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Оскільки відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним, вкрай важливим є розмежування двох понять: "нікчемний правочин" та "оспорюваний правочин", бо кожен з видів недійсності правочинів передбачає різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів.
Відповідно до ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він визнаний судом недійсним (оспорюваний правочини).
Правочини поділяються за ступенем недійсності на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні, які можуть бути визнані судом недійсними за певних умов (оспорювані).
Згідно з вимогами ст. 215 ЦК нікчемним є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом, тобто коли є правова норма, яка безпосередньо визначає недійсність правочину без дотримання її вимог, а оспорюваним є той правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але який у разі, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, може бути судом визнаний недійсним.
Як свідчить практика, суди не завжди розрізняють нікчемні та оспорювані правочини.
У разі пред'явлення особою позову про визнання правочину недійсним суди не звертають уваги на підстави недійсності правочину, вказані позивачем, та належним чином не з'ясовують, до якого виду недійсних правочинів (нікчемний чи оспорюваний) відноситься правочин, що є предметом спору.
Вказане призводить до того, що інколи суди ухвалюють рішення про визнання недійсними правочинів, які є нікчемними в силу закону.
При цьому суди не враховують, що нікчемний правочин не потребує визнання його недійсним судом. У разі ж встановлення підстав вважати правочин нікчемним суд повинен вказати в резолютивній частині рішення про його нікчемність та застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину.
Так, суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК України правочин який порушує публічний порядок є нікчемним.
За позицією викладеною у Постанові ВСУ від 13 квітня 2016 року № 6-1528цс15 зазначено, що статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.
Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.
При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.
З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.
Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.
При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. ДОКАЗОМ ВИНИ МОЖЕ БУТИ ВИРОК СУДУ, ПОСТАНОВЛЕНИЙ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ, ЩОДО ЗНИЩЕННЯ, ПОШКОДЖЕННЯ МАЙНА ЧИ НЕЗАКОННОГО ЗАВОЛОДІННЯ НИМ ТОЩО.
Суд наголошує на тому, що відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину суд має встановити, зокрема, з яких підстав заявлені позовні вимоги та чи наявні правові підстави його недійсності.
У справі, яка розглядається, суди доходить висновку, про те що позиція Прокурора про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу та інших складових до нього знаходяться у нерозривному зв'язку із порушенням Відповідачем 2 вимог Закону України "Про захист економічної конкуренції" та ст. 228 ЦК України.
При цьому, Прокурор вимагає саме визнати недійсним такий договір, а не застосувати наслідки нікчемного правочину.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню».
02 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4932/19 (ЄДРСРУ № 90154816) досліджував питання щодо виділення правочину, що порушує публічний порядок.
Так, при кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі №6-1528цс15, Верховного Суду від 10.03.2020 у справі 910/24075/16.
02 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі № 910/4932/19 зазначив, що: «відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України і статті 4 Господарського процесуального кодексу України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу.
Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.
Правові наслідки недійсності правочину визначені статтею 216 Цивільного кодексу України.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.
Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
Відповідно до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.
При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.
З огляду на зазначене, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.
Отже, положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.
УСІ ІНШІ ПРАВОЧИНИ, СПРЯМОВАНІ НА ПОРУШЕННЯ ІНШИХ ОБ'ЄКТІВ ПРАВА, ПЕРЕДБАЧЕНІ ІНШИМИ НОРМАМИ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА, НЕ ВВАЖАЮТЬСЯ ТАКИМИ, ЩО ПОРУШУЮТЬ ПУБЛІЧНИЙ ПОРЯДОК.
При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Зазначене узгоджується з правовими позиціями, викладеними в постановах Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі №6-1528цс15, Верховного Суду від 10.03.2020 у справі 910/24075/16, справі № 910/12692/18 від 13 жовтня 2020 року (КГС), справі № 911/2574/18 від 07 жовтня 2020 року (КГС), справі № 335/5897/16-ц від 07 вжовтня 2020 року (КЦС), справі № 910/9817/19 від 20 серпня 2020 року (КГС), справі №3/322 від 07 липня 2020 року (КАС) та інших.
Суд особливо звертає увагу на те, що у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок, що: «статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. ДОКАЗОМ ВИНИ МОЖЕ БУТИ ВИРОК СУДУ, ПОСТАНОВЛЕНИЙ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ, ЩОДО ЗНИЩЕННЯ, ПОШКОДЖЕННЯ МАЙНА ЧИ НЕЗАКОННОГО ЗАВОЛОДІННЯ НИМ ТОЩО».
Синергія порушень Закону України "Про захист економічної конкуренції" і ст. 228 ЦК України як підстава для визнання недійсним договору купівлі-продажу ті його складових застосована Прокурором, в цілому, заслуговує на увагу з боку суду, проте за відсутності надання Прокурором до матеріалів справи будь-яких доказів щодо винесення вироку відносно осіб, причетних до діяльності Відповідачів, не надання доказів та пояснень на підтвердження фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання між Відповідачами правочинів, Прокурором не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що спірний договір порушує публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямований на заволодіння майном держави, відповідна правова позиція не може бути покладена у підстави для задоволення поданого позову.
За таких обставин, суд вважає, що Прокурором не доведено наявність у Відповідачів умислу на укладення договору купівлі-продажу №7/1-16 від 22.03.2016 р. та його складових, саме з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Прокурором не доведено що договір який оспорюється є таким, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів за ЦК України який виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.
Стосовно обрання способу захисту порушеного права Прокурором, суд зазначає.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ГПК України).
При визначенні способу захисту відповідно до наведеної норми слід ураховувати положення ч. 1 ст. 14, п. 4 ч. 3 ст. 162 ГПК України, згідно з якими спосіб захисту, який може застосувати суд при вирішенні справи, обирає позивач, тому суд позбавлений можливості на власний розсуд обирати і захищати права позивача у спосіб, який ця особа не просить застосувати.
За загальним правилом (ч. 1 ст. 5 ГПК України) суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Викладене слід розуміти так, що суд захищає права, свободи та інтереси осіб у спосіб, який прямо передбачено нормою матеріального права або договором.
При цьому позивач, обираючи спосіб захисту, який він просить суд застосувати для захисту його прав, свобод чи інтересів, може обирати між кількома способами захисту (передбаченими законом або договором), якщо це не заборонено законом.
Якщо ж законом або договором не передбачено способу захисту, який би ефективно захищав права, свободи чи інтереси позивача, суд може захистити їх у спосіб, що не суперечить закону (ч. 2 ст. 5 ГПК України).
Наведене з урахуванням положень ч. 1 ст. 2 ГПК України означає, що спосіб захисту, який позивач може обрати, а суд застосувати при здійсненні судочинства, у будь-якому випадку має бути ефективним, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, і дає змогу забезпечити реальне поновлення у порушених правах.
Отже, обираючи спосіб захисту, позивач насамперед повинен перевірити, чи не передбачає закон або договір ефективного способу захисту.
Якщо такий спосіб захисту законом або договором передбачено, позивач повинен обрати саме цей спосіб.
Якщо у зазначеному випадку позивач обрав інший спосіб захисту, суд має відмовити у задоволенні позову, крім випадку, коли з урахуванням положень ч. 2 ст. 5 ГПК України дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту спроможний більш ефективно захистити порушені права, свободи чи інтереси особи, але за умови, що такий спосіб захисту є адекватним обставинам справи.
Якщо ефективного способу захисту законом або договором не передбачено і позивач обирає інший ефективний спосіб захисту його прав, свобод чи інтересів, у позовній заяві має бути наведено відповідне обґрунтування необхідності застосування такого способу захисту, інакше суд залишає позовну заяву без руху на підставі ч. 1 ст. 174 ГПК України.
Суд не має права виходити за межі позовних вимог для визначення ефективного способу захисту права замість позивача.
Таким чином, правильне застосування наведеної процесуальної норми не призведе до виходу за межі позовних вимог і порушення принципу диспозитивності. Для правильного визначення у рішенні суду іншого способу захисту необхідною є наявність одночасно трьох умов:
а) жоден визначений законом або договором спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу з огляду на обставини конкретної справи не забезпечує ефективного захисту або поновлення такого права, свободи, інтересу позивача;
б) позивач у позові просить суд застосувати інший конкретний спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу;
в) визначений позивачем інший спосіб захисту не суперечить закону («Огляд проблемних питань застосування судами окремих положень ГПК України за результатами проведених нарад, семінарів, круглих столів із місцевими та апеляційними судами» оприлюдненого Верховним судом у липні 2019 року).
Внаслідок викладеного, суд зазначає, що Прокурор повинен був обрати інший спосіб захисту ніж запропонований у позовній заяві, враховуючи юридичні конструкції нікчемності правочину за ст. 228 ЦК України з врахуванням особливостей викладених вище.
Проте, суд вважає за доцільне зазначити, що критично ставиться до пояснень відповідачів стосовно відсутності правової підстави звертатись до суду з зазначеним позовом у зв'язку з відомою інформацією "про причини незвернення Держгеонадр до суду за захистом нібито порушених прав та інтересів".
Хоча представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, проте у статті 131-1 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і у порядку, що визначені законом.
В судовій практиці сформульована правова позиція, відповідно до якої прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або НЕНАЛЕЖНИМ ЧИНОМ здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Прокурор під час звернення до суду з позовом, апеляційною чи касаційною скаргою зобов'язаний обґрунтувати та надати належні докази наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, що є обов'язковою умовою для виникнення у прокурора права на звернення до суду. При цьому, для встановлення наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в судах, у кожному конкретному випадку суди перевіряють доводи всіх сторін щодо наявності чи відсутності підстав для такого представництва.
Велика Палата Верховного Суду сформулювала ряд правових висновків стосовно застосування ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» під час визначення судами наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави у суді: 1) таке право виникає у разі наявності органу, уповноваженого здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах, за умови, якщо таким органом не вживаються заходи для належної реалізації своїх повноважень або вживаються не у повній мірі (такий орган не звертається до суду з відповідним позовом, не застосовує свої владні повноваження для самостійного вирішення спірної ситуації, ухиляється від сплати судового збору тощо); 2) прокурор у позовній заяві, апеляційній чи касаційній скарзі має обґрунтувати наявність підстав для звернення до суду, однак незгода суду з наведеним у позовній заяві обґрунтуванням прокурора, як і неподання прокурором доказів відсутності органів влади, які мають повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, не є підставою для залишення позову без розгляду; 3) якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу.
Законодавством встановлені певні обмеження, спрямовані на подачу прокуратурою безпідставних позовів, зокрема: 1) право суду повернути позовну заяву позивачеві, якщо відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави або для звернення до суду особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи; 2) право суду щодо постановлення окремої ухвали у випадку неналежного виконання професійних обов'язків (в тому числі якщо підписана прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства прокурором, яка надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора; 3) обов'язок органів прокуратури сплачують судовий збір на загальних підставах.
Поняття «державний інтерес» у сталій практиці Верховного Суду є оціночним поняттям, що охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються однозначній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом, апеляційною або касаційною скаргою; надмірна формалізація поняття «інтереси держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора щодо захисту суспільних (публічних) інтересів там, де це дійсно потрібно (питань охорони земель, безпеки довкілля, благоустрою населених пунктів, розпорядження комунальною та державною власністю, запобігання виникнення техногенних катастроф тощо).
Інтереси держави, за загальним правилом, охоплюють собою і суспільні (публічні) інтереси, оскільки основне покликання держави (стаття 3 Конституції України гарантує те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави) - це максимально забезпечувати інтереси всіх соціальних груп для досягнення в суспільстві справедливості як найвищого блага.
Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже не можливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.
У справах за позовами прокурора в інтересах держави надважливим є також врахування та застосування судом принципу пропорційності як універсального загальноправового принципу, спрямованого на забезпечення у правовому регулюванні розумного балансу приватних і суспільних (публічних) інтересів, відповідно до якого цілі обмежень прав мають бути істотними, а засоби їх досягнення - обґрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються; використання цього принципу дозволяє досягти розумного співвідношення між метою впливу з боку держави в особі органів прокуратури та засобами їх досягнення; принцип пропорційності вимагає виключно справедливого, раціонального та співрозмірного ініціювання прокурором судового процесу для захисту суспільних (публічних) інтересів (прав необмеженої кількості осіб).
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".
Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з'являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.
Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.
Обов'язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з'ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже, підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до положень ст. 129 ГПК України, судовий збір у разі відмови в позові покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 525, 526, 610, 612, 625, 629 ЦК України, ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Відмовити в позові повністю.
Повне рішення складено "04" грудня 2020 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
Суддя І.П. Жигалкін