Номер провадження 22-ц/821/1862/20Головуючий по 1 інстанції
Справа №708/739/20 Категорія: 308000000 Попельнюх А. О.
Доповідач в апеляційній інстанції
Нерушак Л. В.
25 листопада 2020 року Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ :
Головуючого Нерушак Л.В. ( суддя - доповідач )
Суддів Карпенко О.В., Бородійчука В.Г.
За участі секретаря Винник І.М.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 ;
особа, яка подає апеляційну скаргу - позивач ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 07 жовтня 2020 року, постановлене під головуванням судді Попельнюха А.О. у залі Чигиринського районного суду Черкаської області 07.10.2020 року о 11 год. 40 хв. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
02.07.2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування позовних вимог позивач ОСОБА_1 вказує, що він є власником будинку з надвірними спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою виконкому Сагунівської сільської ради Черкаського району № 89 від 21.01.2020 року та витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У позовній заяві ОСОБА_1 зазначається, що у вищевказаному будинку крім нього, також зареєстрована відповідач ОСОБА_2 , з якою він перебував у шлюбі та діти.
Рішенням Чигиринського районного суду Черкаської області від 12.01.2017 року даний шлюб між сторонами було розірвано.
Позивач посилається, що факт не проживання ОСОБА_2 в належному йому будинку, підтверджується довідкою сільської ради та актом, згідно якого відповідач не проживає в будинку з грудня 2016 року. З моменту розлучення і по даний час відповідач ОСОБА_2 в добровільному порядку відмовляється вирішувати питання юридичного оформлення фактичного стану, що порушує його права як власника вищевказаного будинковолодіння.
ОСОБА_1 вважає, що згідно до вимог ст. 150 ЖК України, ч.1 ст. 383 ЦК України, він як власник жила має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім?ї. Він зазначає, що житлове приміщення, яке мають займати члени сім?ї визначається власником. Тому позивач ОСОБА_1 вказує, що лише власник визначає коло осіб, які будуть користуватися житловим приміщенням, а право користування житловим приміщенням мають лише члени сім?ї власника, які проживають з ним, а відповідач не є членом його сім?ї після розірвання шлюбу.
ОСОБА_1 зазначає у позовній заяві, що не укладав договору найму із відповідачем ОСОБА_2 , вона не є членом його сім?ї, за місцем реєстрації не проживає більше трьох років, не здійснює оплату за користування будинком та комунальні послуги не сплачує, не несе інших витрат по утриманню будинку, не приймає участі у спільному побуті більше трьох років. За таких обставин, позивач вважає, що відповідач ОСОБА_2 втратила право користування житловими приміщеннями будинку.
Позивач ОСОБА_1 просить визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловими приміщеннями будинку АДРЕСА_1 , який належить позивачу на праві власності.
Зняти ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання, а саме : із житлового будинку АДРЕСА_1 без її згоди. Стягнути з відповідача судові витрати на користь позивача.
Рішенням Чигиринського районного суду Черкаської області від 07 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив рішення суду в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу 20.10. 2020 року через суд першої інстанції.
В обгрунтування доводів апеляційної скарги скаржник вказує, що рішення суду є необґрунтованим й незаконним, висновки суду не відповідають обставинам справи, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, відповідачем не доведені, судом було допущено порушення ряд норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставами для скасування рішення суду та прийняття нового рішення.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається, що суд безпідставно не відкрив провадження у справі та залишив без руху його позов, вимагаючи надання доказів у вигляду оригіналів письмових документів та доказів перейменування вулиць. Він вказує, що питання належності та допустимості доказів суд має вирішувати після відкриття провадження у справі, а загальновідомі обставини не потребують доказування, як і обставини, що визнаються сторонами.
Скаржник зазначає, що суд першої інстанції порушив ст. 13, ч. 2 ст. 264 ЦПК України вийшов за межі позовних вимог, незаконно вирішив майновий спір подружжя, про який жодна зі сторін не заявляла і строк позовної давності якого вже минув. ОСОБА_1 вважає, що суд фактично своїм незаконним рішенням змінив статус майна, зареєстрованого на праві особистої приватної власності позивача, визнав його об'єктом спільної власності подружжя. ОСОБА_1 вказує, що суд безпідставно критично оцінив надані ним належні та допустимі докази права власності на будинок (витяг з реєстру, довідка сільської ради) та зайняв сторону відповідача, яка не надала ні єдиного доказу заперечень проти позову, в тому числі й письмового відзиву на позов суду не надала.
Скаржник не погоджується із висновком суду, що позивачем не доведено обставину належності йому на праві власності будинку, в якому прописана, але тривалий час не проживає відповідач, так як він вважає, що такі висновки суду не відповідають нормам матеріального та процесуального права і дійсним обставинам справи, порушують принцип змагальності сторін та диспозитивності.
В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що судом не було постановлено ухвалу про витребування від позивача чи від інших осіб будь-яких додаткових доказів, зокрема, договору купівлі-продажу будинку, який позивав повинен був би надати. Вказане він вважає обурливим для позивача.
Також скаржник посилається, що судом не було взято до уваги правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 24.01.2020 року у справі № 546/012/16-ц, де вказано, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя .
ОСОБА_1 вказує, що, якщо відповідач вважає, що має права на будинок, то повинна була б вказати це хоча би у відзиві на його позов, чого вона не зробила, або вирішити це питання мирним шляхом , або з у судовому порядку шляхом подання позову, чого нею не було зроблено. Відповідач покинула будинок, а він залишився проживати у будинку з неповнолітнім сином.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 07.10.2020 року по справі № 708/739/20 скасувати та постановити нове, яким позов задовольнити повністю, визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням житлового будинку АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на праві приватної власності. Зняти ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання, а саме: із житлового будинку АДРЕСА_1 без її згоди. Стягнути понесені судові витрати з відповідача на користь позивача. Апеляційну скаргу просить розглядати у відсутність позивача ОСОБА_1 .
Сторони повідомлені належним чином про дату, час, місце розгляду апеляційної скарги, що підтверджується даними судових повісток про вручення.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення відповідача, яка з?явилася в судове засідання апеляційного суду, позивач просив в апеляційній скарзі про розгляд справи у його відсутність, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши доводи скаржника, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам, оскільки ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності.
Вирішуючи спір, та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,суд першої інстанції виходив з недоведеності та необґрунтованості позовних вимог, дійшовши висновку, що на момент придбання вказаного об'єкта нерухомого майна сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, тому придбаний на підставі договору купівлі - продажу будинок з господарськими спорудами належить сторонам по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності. Факт не визнання позивачем належності майна до спільної сумісної власності подружжя не дає суду підстав для визнання його особистою приватною власністю позивача і не може змінювати правовий режим такого майна.
Суд вказав, що розірвання шлюбу має наслідком припинення прав та обов'язків подружжя, але не змінює і не скасовує набуті за час перебування у шлюбі майнові права.
За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до висновку, що співвласник домоволодіння має право бути там зареєстрованим та фактично не проживати, оскільки такі дії є законними та не порушують вимог чинного законодавства, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог позивача.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що відповідають обставинам справи та вимогам закону, оскільки судом першої інстанції встановлено дійсні обставини справи, дано належну оцінку зібраним доказам, правильно застосовано норми матеріального права, не допущено порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, та ухвалено у справі законне і обґрунтоване рішення, підстав для скасування якого, апеляційний суд не вбачає, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов'язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Однією з основних засад судочинства, визначених п.8 ч. 3 ст. 129 Конституції України є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 26.11.2005 року (а. с. 11).
У період перебування сторін у шлюбі, на підставі договору купівлі-продажу від 17.04.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Чигиринського районного нотаріального округу Черкаської області Костенко Н.В., придбаний жилий будинок з надвірними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований на ім?я
ОСОБА_1 .
Рішенням Чигиринського районного суду Черкаської області від 12.01.2017 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, вказане судове рішення вступило в законну силу 23.01.2018 року (справа № 708/1593/16-ц, провадження № 2/708/46/17) (а.с.11).
Під час розгляду справи про розірвання шлюбу судом було встановлено, що на момент її розгляду, між сторонами припинені подружні відносини, подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить їх інтересам.
У позовній заяві, поданій до суду ОСОБА_2 , зазначила, що шлюб є фактично припиненим з листопада 2014 року, проте під час розгляду вказаної справи ОСОБА_1 , визнаючи позов про розірвання шлюбу, надавав пояснення, що вони не проживають разом саме з кінця жовтня 2016 року і до цього часу не дійшли примирення.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві (див., серед інших джерел, рішення у справі «МакКанн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, від 13 травня 2008 року).
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У роз'ясненнях п. 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» вказано, що, застосовуючи положення статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити з того, що відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями (бездіяльністю) відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, згідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно ст. 157 ЖК України передбачено, що членів сім?ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Як вбачається із матеріалів справи згідно даних акту не проживання особи за місцем реєстрації від 17.02.2020 року вказано, що громадянка ОСОБА_2 фактично не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , починаючи з грудня 2016 року.
Судом першої інстанції достовірно встановлено, що будинок з надвірними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 був придбаний в період шлюбу сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Із наявних матеріалів справи вбачається та встановлено судом, що житловий будинок АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном, набутим подружжям під час перебування у шлюбі, а тому відповідач ОСОБА_2 є співвласником будинку, придбаного сторонами у 2015 році.
Даний факт підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17.04.2015 року, з якого вбачається, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 17.04.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Чигиринського районного нотаріального округу Черкаської області Костенко Н.В., став власником жилого будинку з надвірними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
У відповідності до ч. 2 ст. 104 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання.
Як вказувалось вище у постанові шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірваний рішенням Чигиринського районного суду Черкаської області від 12 січня 2017 року (а. с. 11).
Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Частиною 3 ст. 355 ЦК України передбачено, що право спільної сумісної власності виникає з підстав, не заборонених законом.
Згідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, що вказано у ч. 2 ст. 60 СК України.
На підставі ч. 1 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Частиною 1 ст. 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Частинами першою, другою статті 319 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 321 ЦК України вказано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Статтею 346 ЦК України, врегульовані підстави припинення права власності, а саме: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам?яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерті власника.
Оскільки судом першої інстанції достовірно встановлено, що квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі, з чим не погоджується скаржник, безпідставно вказуючи в апеляційній скарзі, що суд, як вважає позивач, вийшов за межі позовних вимог, так як вирішив майновий спір подружжя, про який жодна із сторін не заявляла, не відповідає обставинам справи.
Із рішення суду не вбачається, що судом вирішувався майновий спір сторін, оскільки суд, встановивши дійсні обставини справи, прийшов до висновку, що позивач не довів суду належними доказами, що лише він є власником будинку, тому як власник будинку просить визнати відповідача особою, яка втратила право користування житловим приміщенням будинку із зняттям з реєстрації місця проживання відповідача ОСОБА_2 .
Отже, доводи скаржника є необґрунтованими, безпідставними, спростовуються висновками суду та наявними в матеріалах справи доказами, тому не підлягають задоволенню апеляційним судом.
Вирішуючи вимоги скаржника щодо наявності підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову позивачу у задоволені його вимог, так як відповідач ОСОБА_2 не втратила права проживання та користування будинком, оскільки будинок придбаний в шлюбі, то вона також як і позивач є співвласником майна, тому як співвласник в силу вимог статей 319, 321 ЦК України не може бути визнана особою, що втратила право користування житловим приміщенням .
У відповідності до ч.1, 2 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування рішення суду і задоволення позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки положення частини другої статті 405 ЦК України не розповсюджуються на спірні правовідносини, а позивач не довів суду законності та обгрунтованості своїх вимог наданими ним доказами.
Аналогічний правовий висновок, викладений у Постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року по справі № 647/1683/15-ц (провадження № 61-4509св18).
У відповідності до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.
Враховуючи викладені вище обставини справи, предмет позову, та норми матеріального права, колегія суддів апеляційного суду погоджується з судом першої інстанції, який прийшов до вірного, обґрунтованого та вмотивованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, вірно зазначивши, що на момент придбання вище вказаного об'єкта нерухомого майна, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, відповідно придбане на підставі договору домоволодіння з господарськими спорудами належить сторонам по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності.
Доводи апеляційної скарги, що суд вийшов за межі предмета спору є безпідставними, оскільки, вирішуючи спір, суд першої інстанції обґрунтовано надав оцінку всім обставинам справи, та доказам, а із наявних в матеріалах справи доказах вбачається, що будинок, з якого просить зняти з реєстрації позивач ОСОБА_1 відповідача ОСОБА_2 , та визнати її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, набутий сторонами під час шлюбу, а позивачем не надано належних доказів, що зазначений будинок є лише його особистою власністю, оскільки придбаний лише за його особисті кошти під час перебування у шлюбі.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції, досліджуючи матеріали справи, надавав оцінку обставинам справи, спростовував доводи позовних вимог в межах норм ЦПК України, а тому доводи скаржника не знайшли свого підтвердження, є безпідставними, тому не підлягають задоволенню колегією суддів.
Не підлягають задоволенню доводи апеляційної скарги стосовно того, що районним судом не було постановлено ухвалу про витребування від позивача чи від інших осіб додаткових доказів, оскільки у відповідності до ч. 7 ст. 81 ЦПК України, суд не може збирати докази, що стосується предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Як вбачається з матеріалів справи, заява про витребування доказів судом у зв'язку з неможливістю надання даного доказу позивачем до суду не подавалася, тому дані доводи не підлягають до задоволення і не дають підстав для задоволення вимог апеляційної скарги щодо скасування рішення суду.
Посилання скаржника в апеляційній скарзі, що відповідач не є співвласником будинку, не ґрунтуються на законі, оскільки судом встановлено, що у відповідності до ч.1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
З огляду на вище викладене, зазначені позивачем обставини, що відповідач ОСОБА_2 була відсутня за місцем реєстрації з грудня 2016 року, не свідчить про відмову ОСОБА_2 від права приватної власності на нерухоме майно, та не є підставами для припинення права власності на нього.
Колегія суддів апеляційного суду вважає також безпідставними доводи скаржника, що факт не звернення відповідача ОСОБА_2 до суду з позовом про розподіл майна подружжя не є підставою, з якою закон пов'язує (визначає) припинення права власності на спільну сумісну власність, і не дає суду підстав для задоволення позовних вимог позивача.
Недоліків та порушень, які призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального судочинства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та впливають на суть ухваленого рішення під час розгляду справи у суді, судом апеляційної інстанції не встановлено.
Доводи апеляційної скарги значною мірою зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, не свідчать про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права або порушення норм процесуального права, тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги щодо скасування рішення суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції ухвалив обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , тому відсутні підстави для зміни чи скасування рішення згідно доводів та вимог апеляційної скарги.
З вищевикладеного не вбачається, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення допущено порушення норм матеріального чи процесуального права, залишено не розглянутими обставини, що мають значення для справи, а тому відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Виходячи з вище викладеного, апеляційний суд дійшов висновку, що постановлене у справі рішення є законним та обґрунтованим, підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами не вбачається, оскільки доводи апеляційної скарги не є суттєвими, носять суб'єктивний характер, не відповідають обставинам справи, і правильності висновків суду не спростовують, тому рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383,384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 07 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції, Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови, в порядку та за умов, визначених цивільно - процесуальним законодавством.
Повний текст постанови складений 2 грудня 2020 року.
Головуючий Л.В. Нерушак
Судді В.Г. Бородійчук
О.В. Карпенко