03 грудня 2020 року справа №200/6451/20-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 серпня 2020 (повне судове рішення складено 27 серпня 2020 року у м. Слов'янську) у справі № 200/6451/20-а (суддя в І інстанції Смагар С.В.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання дій незаконними, скасування наказу, поновлення на роботі,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Донецькій області (далі - ГУНП в Донецькій області) про визнання дій відповідача проти позивача при відібранні рапорту на звільнення за власним бажанням незаконними, скасування наказу про звільнення зі служби та поновлення на службі у поліції.
Позивачем в обґрунтування вимог зазначено, що відповідач 30 березня 2020 року шляхом фізичного довготривалого затримання позивача у відділі поліції і морального тиску з боку керівників, змусили написати рапорт на звільнення, хоча усім було відомо що позивач знаходиться на лікарняному.
31 березня 2020 року згідно наказу відповідача № 125 о/с - позивача було звільнено зі служби в поліції за пунктом 7 частини 1 статті 77 Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII) (за власним бажанням). Звільнення вважав незаконним, тому що рапорт, який витребували 30 березня 2020 року, був написаний під впливом морального тиску збоку керівників, словесних загрозах, довготривалому утриманні в відділі поліції і, вимогах закрити лікарняний.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 27 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В апеляційній скарзі наведені аналогічні доводи, якими було мотивовано позов. Апелянт наголошує, що місцевим судом неправильно застосовані норми п. 68 Положення «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ», затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114) та ст. 77 Закону № 580-VIII.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем висловлено згоду з висновками місцевого суду та прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Апеляційний розгляд здійснено в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено таке.
Наказом відповідача 21 січня 2020 року № 17 о/с по особовому складу відповідно до розділу VI Закону № 580-VIII позивача було прийнято на службу в поліції оперуповноваженим сектору кримінальної поліції Селидівського відділення поліції 1 Покровського відділу поліції, з 21 січня 2020 року, з посадовим окладом 2400 гривень, присвоєно спеціальне звання «сержант поліції» у порядку переатестування та закріплено спеціальний жетон з індивідуальним номером 0125996.
30 березня 2020 року позивач звернувся до відповідача із рапортом про звільнення зі служби в Національній поліції України за власним бажанням згідно пункту 7 частини 1 статті 77 Закону № 580-VIII. Також 30 березня 2020 року позивачем було надано рапорт про те, що він наполягає на своєму звільнені 31 березня 2020 року. На даних рапортах керівництвом управління були проставлені резолюції «Не заперечую».
Наказом відповідача від 31 березня 2020 року № 125 о/с по особовому складу відповідно до розділу VII Закону № 580-VIII звільнено зі служби в поліції за пунктом 7 частини 1 статті 77 (за власним бажанням) позивача - сержанта поліції оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Селидівського відділення поліції Покровського відділу поліції з 31 березня 2020 року, встановивши йому у березні 2020 року премію у розмірі 42,50%. Вислуга років на 31 березня 2020 року у календарному обчисленні складає - 11 років 01 місяць 20 днів, для виплати грошової допомоги 01 рік 01 місяць 20 днів, у пільговому обчисленні 13 років 02 місяці 06 днів. Вважати невикористану відпустку за 2020 рік у кількості 06 діб. Підстава: рапорти ОСОБА_1 від 30 березня 2020 року.
31 березня 2020 року Начальником СКЗ Покровського ВП ГУНП в Донецькій області на ім'я Начальника Покровського ВП ГУНП в Донецькій області була надана доповідна записка, в якій зазначено, що 30 березня 2020 року оперуповноважений сектору кримінальної поліції Селидівського відділення поліції Покровського відділу поліції ГУНП в Донецькій області сержант поліції ОСОБА_1 , який є слухачем Запорізького центру первинної професійної підготовки «Академія поліції» (м. Запоріжжя) Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, який був направлений до Покровського відділу поліції на період встановленого карантину на підставі листа Запорізького центру первинної професійної підготовки «Академія поліції» (м. Запоріжжя) Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 12 березня 2020 року № 12/123, написав рапорт про звільнення зі служби в Національній поліції України за власним бажанням та наполягав на своєму звільненні з 31 березня 2020 року. 31 березня 2020 року підполковник поліції Ващелін Є.М. , заступник начальника ВП - начальник ВКП Покровського відділу поліції ГУНП в Донецькій області повідомив про те, що на службу не вийшов сержант поліції ОСОБА_1 .
Ним був здійснений телефонний дзвінок ОСОБА_1 на мобільний телефон за номером НОМЕР_1 . ОСОБА_1 відповів, що знаходиться на лікарняному. У якій лікарні перебуває на лікуванні, не уточнив. Відкриту довідку непрацездатності не надав. Інформацію було надано начальникові Покровського ВПГУНП в Донецькій області полковнику поліції Коломійцю О.В. (Доповідна записка від 31 березня 2020 року № 10440).
Оскільки в нормативно-правових актах відсутня заборона на звільнення працівника за власним бажанням у період його перебування на лікарняному, така заборона передбачена для випадків звільнення за ініціативою адміністрації (статті 40 КЗпП), працівник може бути звільнений у період тимчасової непрацездатності, якщо сам виявив бажання звільнитися в даний період.
Враховуючи те, що ОСОБА_1 наполягав на своєму звільненні за власним бажанням з 31 березня 2020 року, відповідно до статті 38 КЗпП власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник, були підготовлені відповідні матеріали та направленні до управління кадрового забезпечення ГУНП в Донецькій області на погодження.
31 березня 2020 року до сектору кадрового забезпечення Покровського відділу поліції ГУНП в Донецькій області надійшов витяг з наказу ГУНП в Донецькій області в частині звільнення зі служби в Національної поліції України ОСОБА_1 . З метою ознайомлення зазначеного працівника з наказом про звільнення з Національної поліції та необхідністю прибуття до сектору кадрового забезпечення Покровського ВП ГУНП в Донецькій області для отримання трудової книжки та інших документів при звільнення було здійснено телефонний дзвінок на номер НОМЕР_1 ОСОБА_1 . На телефонний дзвінок останній не відповів, про що складено відповідний акт (Акт про здійснення телефонного дзвінка від 31 березня 2020 року № 10524). Також працівниками СКЗ Покровського ВП, з метою ознайомлення позивача з наказом щодо звільнення з Національної поліції та видачі трудової книжки, був здійснений виїзд за адресою його мешкання ( АДРЕСА_1 ), однак за зазначеною адресою двері ніхто не відчинив.
Одночасно з цим, працівниками сектору кадрового забезпечення Покровського ВП ГУНП в Донецькій області було підготовлено лист, в якому повідомлялось про необхідність прибути до сектору кадрового забезпечення Покровського ВП для отримання вищевказаних документів (Лист Покровського ВП від 31 березня 2020 року № 10528).
Враховуючи викладене, працівниками сектору кадрового забезпечення Покровського ВП були здійснені вичерпні заходи щодо не порушення вимог статей 47, 116 КЗпП щодо ознайомлення ОСОБА_1 з наказом про звільнення, видачі трудової книжки та проведення з ним остаточного розрахунку при звільненні.
Доповідна записка від 31 березня 2020 року № 10440, Акт про здійснення телефонного дзвінка від 31 березня 2020 року № 10524, Лист Покровського ВП від 31 березня 2020 року № 10528 наявні в матеріалах справи.
Судами також встановлено, що 1 квітня 2020 року представник позивача до відповідача надав адвокатський запит, де зазначено, що позивач проходить по кримінальному провадженні № 12020050410000748 від 31 березня 2020 року, яке зареєстроване у Покровському відділу поліції, як свідок, і йому були заподіяні тілесні ушкодження. Знаходячись на лікарняному, позивач написав рапорт на звільнення з Національної поліції. Рапорт позивача від 30 березня 2020 року написаний під впливом останніх подій і не відповідає власним бажанням, тому просить вважати його не дійсним та анулювати. До запиту був наданий рапорт від 1 квітня 2020 року про анулювання попереднього рапорту на звільнення.
9 квітня 2020 року відповідач за наслідками розгляду адвокатського запиту та рапорту від 1 квітня 2020 року надав відповідь, де зазначив, що оскільки строки подачі рапортів поліцейських про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням та їх розгляду керівниками органів, підрозділів, закладів та установ поліції, яким дозволено видавати накази по особовому складу, цим Законом чи нормативно-правовими актами з питань проходження служби не врегульовані, то на підставі статті 60 Закону № 580-VIII, до вказаних правовідносин застосовується положення статті 38 КЗпП.
Згідно зі статтею 38 КЗпП, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просип, працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладеній трудового договору. Отже, сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк. При розірванні трудового договору з ініціативи працівника, роботодавець може звільнити працівника у день подання останнім заяви, за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення. В нормативно-правових актах відсутня заборона на звільнення працівника за власним бажанням у період його перебування на лікарняному, така заборона передбачена для випадків звільнення за ініціативою адміністрації (ст.40 КЗпП).
Аналогічну думку висловило Міністерство соціальної політики України у листі від 27 квітня 2012 року № 70/06/186-12, а саме те, що чинним законодавством не заборонене звільнення працівників у період тимчасової непрацездатності за власним бажанням.
Збіжна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 815/6606/15.
З огляду на це, працівник може бути звільнений у період тимчасової непрацездатності, якщо сам виявив бажання звільнитися в даний період. На підставі власноручно написаного рапорту від 30 березня 2020 року, в якому позивач наполягає на своєму звільненні з 31 березня 2020 року, наказом ГУНП в Донецькій області від 31 березня 2020 року № 125 о/с позивача було звільнено з Національної поліції за пунктом 7 частини 1 статті 77 (за власним бажанням) відповідно до розділу VII Закону № 580-VIII.
Одночасно з цим позивача проінформовано, що відповідно до пункту 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву. Однак, у разі, коли в заяві працівника про звільнення з роботи за власним бажанням вказана дата звільнення, відкликати заяву можна тільки до цієї дати. Оскільки в своєму рапорті на звільнення за власним бажанням позивач вказав дату звільнення 31 березня 2020 року, а зустрічний рапорт про анулювання рапорту на звільнення датований 1 квітня 2020 року, задовольнити прохання позивача не є можливим. Отже, звільнення з лав Національної поліції відбулося через власне волевиявлення та з урахуванням конкретної дати звільнення, яку вказано у власноручно написаному рапорті.
Крім того, судами встановлено, що позивач у період з 30 березня 2020 року по 9 квітня 2020 року перебував на лікарняному, про що свідчить довідка непрацездатності № 21, видана на ім'я позивача.
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги позивача, апеляційний суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено Законом № 580-VIII.
Статтею 59 Закону № 580-VIII визначено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України. Видавати накази по особовому складу можуть керівники органів, підрозділів, закладів та установ поліції відповідно до повноважень, визначених законом та іншими нормативно-правовими актами, та номенклатурою посад, затвердженою Міністерством внутрішніх справ України.
Статтею 60 Закону № 580-VIII визначено, що проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини 1 статті 48 Закону № 580-VIII призначення та звільнення з посад поліцейських здійснюється наказами посадових осіб, зазначених у статті 47 цього Закону.
Згідно з пунктом 7 статті 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема за власним бажанням.
Частиною п'ятою статті 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2015 року зазначено, що відповідно до статті 3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Водночас, питання проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, звільненням із неї, права та обов'язки таких осіб визначені та врегульовані спеціальним законодавством.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Таким спеціальним нормативним актом є Положення № 114, яке підлягає застосуванню відповідно до пункту 4 Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 580-VIII в частині, що не суперечить цьому Закону.
Вказаний правовий висновок також наведений в постанові Верховного Суду від 24 січня 2019 року по справі № 817/981/17. Верховний Суд зазначив, що норми Положення № 114, зокрема, в частині звільнення за власним бажанням, не суперечать вимогам Закону № 580-VIII, а лише встановлюють певні гарантії осіб, що проходять службу у разі звільнення за власним бажанням.
Постанова № 114 регулює порядок проходження служби працівниками Національної поліції, оскільки відповідно до статті 1 Закону № 580-VIII національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, тобто по своїй суті є реорганізованими органами внутрішніх справ.
Постанова № 114 є чинною, інший нормативно-правовий акт, який регулює питання проходження служби в Національній поліції, не прийнято.
Відповідно до підпункту «ж» пункту 64 Положення № 114 особи рядового і молодшого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Згідно з пунктом 68 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
Така позиція, на відміну від загального правила про обов'язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ (поліції), що стосується, наприклад, виконання ним обов'язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку.
Згідно з частиною 2 статті 38 КЗпП, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Проте, у межах передбаченого пункту 68 Положення № 114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитись про звільнення у більш короткий строк.
Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої працівник поліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.
Вказана правова позиція узгоджується із судовою практикою Верховного Суду України, яка вказана у постанові від 24 червня 2014 року у справі № 21-241а14.
Як було зазначено вище, наказ про звільнення позивача було видано на підставі рапортів, підписаних позивачем 30 березня 2020, в яких позивач просив звільнити його з поліції за власним бажанням із зазначенням дати звільнення - з 31 березня 2020 року.
Отже, сторони можуть домовитися про конкретну дату звільнення, позивач в своєму рапорті від 30 березня 2020 року зазначив конкретну дату звільнення - з 31 березня 2020 року, у зв'язку з чим, суд вважає, що позивач погодив з керівництвом дату свого звільнення.
При цьому, за змістом наведеного законодавчого припису, до закінчення тримісячного строку попередження особа має право відкликати поданий рапорт, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк. У разі якщо сторони домовилися про звільнення у більш короткий строк, особа має право відкликати поданий рапорт про звільнення до спливу цього строку.
Отже, оскільки рапорт позивача про звільнення було реалізовано шляхом прийняття наказу про звільнення працівника у погоджений сторонами строк - 31 березня 2020 року, подальша подача 1 квітня 2020 року рапорту про відкликання рапорту про звільнення не створює правових наслідків для сторін.
Крім того, слід зазначити, що Положення № 114 не містять жодних обмежень щодо звільнення тимчасово непрацездатних осіб, якщо звільнення відбувається з їх ініціативи.
Аналогічні вимоги містить і КЗпП, статтею 40 якого встановлено, що звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності не допускається лише з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що є необґрунтованим посилання позивача на заборону звільнення в період тимчасової непрацездатності працівника, з огляду на те, що така заборона розповсюджується на звільнення працівника з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з підстав, визначених частиною першої статті 40 КЗпП (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), в той час як позивача наказом № 125 о/с від 14 31 березня 2020 року було звільнено зі служби в поліції за власним бажанням згідно пункту 7 частини 1 статті 77 Закону № 580-VIII.
Така правова позиція узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 9 серпня 2019 року у справі № 815/1490/16, від 20 червня 2018 року у справі № 815/6606/15.
Також, апеляційний суд, як і суд першої інстанції, вважає необґрунтованим посилання позивача на те, що рапорт про звільнення позивачем було написано ним під тиском керівництва, оскільки, позивачем не було зазначено в чому виражався такий тиск, яким чином він здійснювався та не надано жодного доказу на підтвердження вказаних обставин. Крім того, діагноз, встановлений позивачу за наданою ним до суду копією лікарняного листа, не свідчить про знаходження останнього в безпорадному стані, а тому при написанні рапорту він міг усвідомлювати свої дії та керуватися своїми вчинками.
Надані позивачем матеріали кримінального провадження № 12020050410000748 від 31 березня 2020 року та фото картки нанесених тілесних пошкоджень позивачу жодним чином не відносяться до даних правовідносин та не несуть жодних правових наслідків для сторін саме у цій справі.
Отже, колегія суддів вважає правильним висновок місцевого суду, що під час перевірки правомірності винесення оскаржуваного наказу від 31 березня 2020 року «По особовому складу» № 125 о/с про звільнення за пунктом 7 частини 1 статті 77 Закону № 580-VIII (за власним бажанням) позивача, встановлено, що підстави винесення оскаржуваного наказу відповідають фактичним обставинам, що передували його прийняттю.
Позивач скористався правом на звільнення за власним бажанням з погодженим строком звільнення шляхом подачі рапортів від 30 березня 2020 року про звільнення з зазначенням бажаної дати звільнення, що є поважною причиною для скорочення тримісячного строку для подачі такого рапорту, аналізом процедури прийняття оскаржуваного наказу встановлено, що відповідачем не допущено порушень норм законодавства та прав позивача при його винесенні.
Отже, відповідачем було прийнято законне, правомірне рішення у вигляді звільнення зі служби в поліції позивача у встановлений законом спосіб згідно до поданих останнім рапортів про звільнення, а тому суд відсутні підстави для скасування наказу від 31 березня 2020 року «По особовому складу» № 125 о/с, та, як наслідок, поновлення позивача на службі.
Відповідно до статті 11, частини 1 статті 71 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, свою позицію довів та обґрунтував її належним чином, надав належні та допустимі докази правомірності своїх дій та рішень.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мірі досліджено обставини справи, на підставі яких місцевий суд дійшов правильного висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Проаналізувавши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно встановлено обставини справи та правильно застосовано норми матеріального і процесуального права.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 серпня 2020 року у справі № 200/6451/20-а - залишити без змін.
Повне судове рішення - 03 грудня 2020 року.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Сіваченко
Суддя А. А. Блохін
Т. Г. Гаврищук