ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
30 листопада 2020 року Справа № 924/633/20
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуюча суддя Коломис В.В., суддя Дужич С.П. , суддя Миханюк М.В.
секретар судового засідання Романець Х.В.
за участю представників сторін:
позивача - не з'явився;
відповідача - Григорук С.В. - адвокат (в режимі відеоконференції);
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу апеляційні скарги Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" та Комунального підприємства по експлуатації теплового господарства "Тепловик" Старокостянтинівської міської ради на рішення Господарського суду Хмельницької області від 18 вересня 2020 року (повний текст складено 22.09.2020) у справі № 924/633/20 (суддя Музика М.В.)
за позовом Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"
до Комунального підприємства по експлуатації теплового господарства "Тепловик" Старокостянтинівської міської ради
про стягнення заборгованості за договором №2591/1617-БО-34 постачання природного газу від 31.10.2016 в розмірі 6503150,17 грн, з яких 4213528,20 грн - основний борг, 572919,66 грн - пеня, 436373,18 грн - 3% річних та 1280329,13 грн інфляційних втрат
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 18 вересня 2020 року у справі №924/633/20 позов Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" до Комунального підприємства по експлуатації теплового господарства "Тепловик" Старокостянтинівської міської ради про стягнення заборгованості за договором № 2591/1617-БО-34 постачання природного газу від 31.10.2016 року в розмірі 650 3150,17 грн., з яких 4 213 528,20 грн. - основний борг, 572 919,66 грн. - пеня, 436 373,18 грн. - 3% річних та 1 280 329,13 грн. інфляційних втрат задоволено частково.
Присуджено до стягнення з Комунального підприємства по експлуатації теплового господарства "Тепловик" Старокостянтинівської міської ради на користь Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" 4 213 528,20 грн основного боргу, 286 459,83 грн пені, 436 373,18 грн 3% річних, 1 280 329,13 грн інфляційних втрат, 97 547,25 грн витрат по сплаті судового збору.
В стягненні 286 459,83 грн пені відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" звернулося до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення неустойки у сумі 286 459,83 грн скасувати і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги в цій частині задоволити.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.11.2020 у справі №924/633/20 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 18 вересня 2020 року у справі №924/633/20; розгляд справи призначено на 30.11.2020 об 11:00 год.
Також не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Комунальне підприємство по експлуатації теплового господарства "Тепловик" Старокостянтинівської міської ради звернулося до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог щодо стягнення пені, інфляційних втрат та 3% річних скасувати і прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовити.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.11.2020 у справі №924/633/20 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунального підприємства по експлуатації теплового господарства "Тепловик" Старокостянтинівської міської ради на рішення Господарського суду Хмельницької області від 18 вересня 2020 року у справі №924/633/20. Об'єднано апеляційні скарги Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" та Комунального підприємства по експлуатації теплового господарства "Тепловик" Старокостянтинівської міської ради в одне апеляційне провадження для спільного розгляду. Розгляд апеляційних скарг призначено на 30.11.2020 об 11:00 год.
Обгрунтовуючи свої вимоги апелянти посилаються на порушення господарським судом Хмельницької області норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого суду, обставинам справи.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу АТ "НАК "Нафтогаз України" вважає оскаржуване рішення місцевого господарського суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення неустойки у сумі 286 459,83 грн законним та обгрунтованим, а тому просить залишити апеляційну скаргу - без задоволення.
27.11.2020 на електронну адресу апеляційного суду від представника відповідача надійшло клопотання про приєднання до матеріалів справи копіїв договорів про організацію взаєморозрахунків.
В судове засідання представник позивача не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
Відповідно до ч.12 ст.270 ГПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника позивача, оскільки останній був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи. Крім того, ухвалами апеляційного суду від 02.11.2020 та від 09.11.2020 явка представників сторін обов'язковою не визнавалась.
Безпосередньо в судовому засіданні представник відповідача повністю підтримав вимоги та доводи, викладені в апеляційній скарзі.
Колегія суддів, заслухавши пояснення представника відповідача, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що у задоволенні вимог апеляційних скарг слід відмовити, рішення місцевого господарського суду - залишити без змін.
При цьому колегія суддів виходила з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 31 жовтня 2016 року між публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (постачальник/позивач) та комунальним підприємством по експлуатації теплового господарства "Тепловик" Старокостянтинівської міської ради (споживач/відповідач) укладено договір постачання природного газу № 2591/1617-БО-34 (далі - договір), відповідно до п.1.1 якого постачальник зобов'язувався поставити споживачеві у 2016-2017 роках природний газ, а споживач в свою чергу зобов'язувався оплатити його на умовах цього договору.
Згідно із п.2.1. договору постачальник передає споживачу з 01.10.2016р. по 31.03.2017р. (включно) природний газ орієнтовним обсягом до 2130,0 тис. куб. метрів, у тому числі за місяцями: жовтень - 140,0 куб. м., листопад - 240,0 куб.м., грудень 420,0 куб.м., 4 квартал 2017р. - 800,0 куб.м., січень - 460,0 куб.м., лютий - 460,0 куб.м., березень - 380,0 куб.м., І квартал 2018р. - 1300,0 куб.м.
Як передбачено п.2.6 договору розподіл (транспортування) природного газу за цим договором здійснюється оператором газорозподільних мереж (газотранспортної системи), а саме: ПАТ "Хмельницькгаз", з яким споживач уклав відповідний договір.
Розділом 3 договору визначений порядок та умови передачі природного газу. Зокрема, в п.3.1. договору зазначено, що постачальник передає споживачеві природний газ у його загальному потоці імпортований газ - у пунктах приймання-передачі природного газу на газовимірювальних станціях, які знаходяться на кордоні України, та/або в пунктах приймання-передачі природного газу з підземних сховищ до газотранспортної системи. Право власності на природний газ переходить від постачальника до споживача після підписання актів приймання-передачі. Після переходу права власності на природний газ споживач несе всі ризики і бере на себе відповідальність, пов'язану з правом власності на природний газ.
Як передбачено п.3.4 договору, приймання-передача природного газу, переданого постачальником споживачеві у відповідному місяці постачання, оформлюється актом приймання-передачі. Обсяг використання природного газу споживачем у відповідному місяці постачання встановлюється шляхом складення добових обсягів, визначених на підставі показників комерційного вузла/вузлів обліку природного газу.
Відповідно до п.5.1. договору ціна на природний газ визначається відповідно до п.5.2. цього договору, В подальшому ціна на газ визначається шляхом підписання сторонами відповідних додаткових угод до договору на підставі ціни, що розміщується на офіційному веб-сайті постачальника. У разі зміни ціни постачальником така ціна є обов'язковою для сторін даного договору. Споживач підписанням цього договору підтверджує, що погоджується з даним порядком визначення та зміни ціни.
Згідно із п.5.2. договору ціна за 1000 куб. метрів газу за цим договором з 01.10.2016 року становить 5916,00 грн., податок на додану вартість - 1183,20 грн. До сплати за 1000 куб. м. природного газу з ПДВ - 7099,00 грн.
Як передбачено п.6.1. договору, оплата за природний газ здійснюється споживачем виключно коштами шляхом 100 відсоткової поточної оплати протягом місяця поставки природного газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий природний газ здійснюється до 25 числа (включно) місяця, наступного за місяцем поставки газу.
Сторони у п.6.2. договору погодили, що у будь-якому випадку споживач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі розраховуватись за поставлений природний газ відповідно до п. 6.1. договору - у разі, коли на поточний рахунок із спеціальним режимом використання споживача надходить недостатньо коштів для своєчасної оплати використаного природного газу.
Розділом 7 договору визначені права та обов'язки сторін, де в п.7.1. вказано, що споживач має право, зокрема, отримувати природний газ відповідно до умов цього договору.
В свою чергу, споживач зобов'язаний своєчасно оплачувати вартість поставленого природного газу в розмірі та порядку, що передбачені цим договором (п.7.2. договору).
Згідно із п.7.4. договору постачальник зобов'язаний, зокрема, забезпечувати постачання природного газу відповідно до вимог законодавства та умов договору.
У п. 8.1. договору вказано, що за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань сторони несуть відповідальність у випадках, передбачених законодавством і цим договором.
Як передбачено п.10.3. договору строк, у межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист своїх прав за цим договором (строк позовної давності), у тому числі щодо стягнення основної заборгованості, пені, штрафів, інфляційних нарахувань, відсотків річних, становить п'ять років.
Договір набирає чинності з дати підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів печатками сторін, за їх наявності, і діє в частині реалізації природного газу з 01.10.2016 р. до 31.03.2017р. (включно), а в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення (п.12.1. договору).
Договір підписаний сторонами та скріплений їхніми печатками.
До договору вносились зміни шляхом укладення додаткових угод №1 до договору постачання природного газу від 31.10.2016, №2 від 22.11.2016, №3 від 30.12.2016, якими збільшено ціну за газ, №4 від 23.01.2017, №5 від 31.03.2017, у якій погоджено передання газу постачальником споживачу в період з 01.04.2017 року по 30.09.2017 у погоджених в угоді обсягах, збільшено ціну за газ, а також продовжено дію договору в частині реалізації природного газу до 30.09.2017.
Як встановлено судами обох інстанцій, позивачем на виконання умов договору було передано відповідачу природний газ на загальну суму 9 099 556,34 грн, що в свою чергу підтверджується наявними в матеріалах справи актами приймання-передачі природного газу, підписаними обома сторонами без будь-яких зауважень чи (або) заперечень (а.с. 31-37).
Натомість, відповідач, в порушення умов договору та взятих на себе зобов'язань, оплату за отриманий товар здійснив частково, на загальну суму 4 886 028,14 грн.
Внаслідок таких неправильних дій відповідача, останнім створена заборгованість в розмірі 4 213 528,20 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідкою по операціях за договором та сальдо по підприємству (а.с. 39-42).
При цьому, ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду доказів на підтвердження добровільного погашення вказаної заборгованості відповідачем не подано; відсутні такі докази і в матеріалах справи.
Оскільки, як встановлено судами обох інстанцій, існує заборгованість відповідача перед позивачем, то позовні вимоги в частині стягнення з відповідача основного боргу в сумі 4 213 528,20 грн обгрунтовані, законні та, відповідно, правомірно задоволені судом першої інстанції на підставі ст.ст. 509, 525, 526, 655, 692, 712, 714 ЦК України.
Крім того, відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Оскільки прострочення виконання з боку відповідача має місце, апеляційний суд погоджується з місцевим господарським судом щодо правомірності стягнення з останнього 1280329,13 грн інфляційних нарахувань та 436373,18 грн відсотків річних.
Відповідно до п.8.2. договору, у разі прострочення споживачем оплати згідно пункту 6.1 цього договору він зобов'язується сплатити постачальнику пеню в розмірі 21% річних, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який нараховується пеня, розраховану від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.
Оскільки матеріалами справи підтверджено неналежне виконання відповідачем умов договору та зважаючи, що п. 8.2. договору передбачена майнова відповідальність, суд першої інстанції правомірно задоволив пеню в розмірі 286459,83 грн, зменшивши її розмір на 50%.
При цьому, посилання апелянта - АТ "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права в частині зменшення штрафних санкцій, колегія суддів вважає безпідставними з огляду на таке.
Згідно з ч.1 ст.129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
У рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. № 15-рп/2004 зазначено, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традицій, звичаїв, тощо, які легітимізовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
Відповідно до п.6 ч.1 ст.3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства справедливість, добросовісність та розумність.
Згідно із ч.ч. 2-4 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчинюються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу (ч.3 ст.15 ЦК України).
Відповідно до ч.3 ст.509 ЦК України, зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 р. № 7-рп/2013 слідує, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Відтак, інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов'язання.
Згідно із ч.3 статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Статтею 233 ГК України встановлено, що у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Таким чином, вирішуючи, в тому числі й з власної ініціативи, питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.
Тобто з системного аналізу вищевказаних норм слідує, що зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності переліку таких виняткових обставин, суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Отже, якщо порушення зобов'язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб'єкта, то суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Слід зазначити, що законодавчо не врегульований розмір можливого зменшення штрафних санкцій. При цьому, вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду.
Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції, приймаючи рішення про зменшення розміру пені вірно взяв до уваги наступні обставини:
- відповідно до умов Договору відповідач отримував природний газ від позивача виключно для виробництва теплової енергії, яка споживається бюджетними установами/організаціями. При цьому, у відповідача наявна непогашена перед ним заборгованість з державного та місцевого бюджетів по різниці в тарифах на суму 35 867 958,00 грн населення, 6 097 591,00 грн бюджетні організації та установи;
- ступінь виконання зобов'язання відповідачем та поведінка винної сторони: відповідач не ухилявся від виконання взятих на себе зобов'язань за договором, оскільки прострочення зумовлене невчасним поверненням державою різниці в тарифах на теплову енергію;
- предметом розгляду даного спору є, зокрема, стягнення пені та передбачених ст.625 ЦК України нарахувань, що, в свою чергу, не є основним доходом АТ "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" і не може впливати на його господарську діяльність;
- позивач застосував до відповідача також таку міру відповідальності, як стягнення 3% річних, які є платою за користування коштами, що не були своєчасно оплачені боржником, та інфляційних нарахувань, які за своєю правовою природою є компенсацією за понесені збитки, спричинені знеціненням грошових коштів, що не передбачено умовами договору, однак передбачено нормами чинного законодавства;
- відсутність понесення позивачем збитків пов'язаних з несвоєчасним виконанням відповідачем зобов'язання за договором. Іншого матеріали справи не місять;
- відповідно до фінансового звіту комунального підприємства по експлуатації теплового господарства «Тепловик» Старокостянтинівської міської ради на 31 березня 2020 рік підприємство є збитковим (збиток в сумі 43 042 тис. грн);
- пеня є лише санкцією за невиконання зобов'язання, а не основним боргом, а тому при зменшенні її розміру позивач не несе значного негативного наслідку в своєму фінансовому становищі з урахуванням задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат;
- соціальна значущість підприємства відповідача, яке є комунальним підприємством та здійснює виробництво теплової енергії, яка споживається бюджетними установами/організаціями.
Крім того, судом першої інстанції враховано самий правовий зміст інституту неустойки, основною метою якого є стимулювання боржника до виконання основного грошового зобов'язання; при цьому остання не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Матеріалами справи підтверджується, що при вирішенні клопотання про зменшення розміру пені, суд першої інстанції перевірив всі доводи сторін і врахував всі істотні обставини, а також інтереси сторін, які заслуговують на увагу, з огляду на що визнав за можливе реалізувати надане йому право та зменшити розмір пені, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача на 50%, що є співрозмірним в контексті інтересів обох сторін.
Аналогічної позиції стосовно застосування приписів ст.233 ГК України, ст.551 ЦК України дотримується Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постановах від 26.07.2018 у справі № 924/1089/17, від 12.12.2018 у справі № 921/110/18, від 14.01.2019 у справі № 925/287/18, від 22.01.2019 у справі № 908/868/18.
Також колегія суддів вважає безпідставними посилання апелянта - Комунального підприємства по експлуатації теплового господарства "Тепловик" Старокостянтинівської міської ради щодо безпідставності нарахування пені, втрат від інфляції та 3% річних у зв'язку з неможливістю останнього впливати на порядок, строки та розмір розрахунків по причині проведення розрахунку згідно порядку, визначеного Постановою КМУ №217, з огляду на таке.
Як слідує зі змісту п.1.2. договору, природний газ, що поставляється за цим договором, використовується споживачем виключно для виробництва теплової енергії яка споживається бюджетними установами/організаціями.
В п. 6.2. договору визначено порядок оплати за природний газ. Зокрема, п.п. 1 абз. 2 п. 6.2. договору передбачено, що споживач перераховує на поточний рахунок із спеціальним режимом використання постачальника кожного банківського дня розрахункового місяця кошти згідно з нормативами перерахування, затвердженими в установленому порядку, які зараховуються як оплата за природний газ, поставлений постачальником споживачеві в порядку, визначеному законодавством, - у разі коли на споживача поширюється дія ст. 19-1 Закону України „Про теплопостачання».
Враховуючи, що КП "Тепловик" придбавав природний газ для виробництва теплової енергії та її подальшого постачання споживачам (Бюджетним установам /організаціям), на відповідача, як споживача за договором №2591/1617-БО-34 від 31.10.2016 поширюється ст. 19-1 Закону України "Про теплопостачання" та застосовується порядок оплати, визначений в п.п. 1 абз. 2 п. 6.2. договору.
Так, частиною першою статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання" визначено, що оплата теплової енергії, для виробництва якої повністю або частково постачається природний газ гарантованим постачальником, здійснюється споживачами теплової енергії та теплопостачальними організаціями, які купують теплову енергію для її подальшого постачання споживачам, шляхом перерахування коштів на рахунки із спеціальним режимом використання, які відкривають теплопостачальні та теплогенеруючі організації для зарахування коштів, у тому числі від теплопостачальних організацій, які отримують теплову енергію для її подальшого постачання споживачам, в уповноваженому банку.
Статтею 1 Закону України "Про теплопостачання" перебачено, що поточні рахунки із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків з гарантованим постачальником природного газу (далі - рахунки із спеціальним режимом використання) - рахунки теплопостачальної організації, відкриті в уповноваженому банку і призначені для зарахування коштів, що вносяться споживачами теплової енергії та теплопостачальними організаціями, які отримують теплову енергію для її подальшого постачання споживачам, для виробництва якої повністю або частково використовується природний газ, що постачається гарантованим постачальником.
Положеннями частини третьої статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання" визначено обов'язковою умовою договору на постачання теплової енергії, укладеного між теплопостачальною організацією та споживачем теплової енергії, зазначення про оплату споживачем теплової енергії шляхом перерахування коштів на рахунок із спеціальним режимом використання.
Отже, законодавцем передбачено спеціальну процедуру розрахунку за спожиту теплову енергію, вироблену із природного газу як ресурсу, поставленого гарантованим постачальником, шляхом зарахування коштів споживачів та теплопостачальних організацій, які купують теплову енергію у теплогенеруючих організацій для її подальшого постачання споживачам, на рахунки із спеціальним режимом використання, відкриті теплопостачальними організаціями (для зарахування коштів споживачів теплової енергії) та теплогенеруючими організаціями (для зарахування коштів теплопостачальних організацій за придбану теплову енергію як товар) в уповноваженому банку. Водночас, частиною першою статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання" імперативно визначено, що оплата теплової енергії шляхом перерахування коштів на інші рахунки забороняється. Зазначена норма поширюється на споживачів, які сплачують за поставлену їм теплову енергію теплопостачальними організаціями, а також на теплопостачальні організації під час розрахунків за придбану теплову енергію у теплогенеруючих організацій.
Частиною четвертою, п'ятою статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання" передбачено, що кошти, які надійшли на рахунки із спеціальним режимом використання, перераховуються банками згідно з порядком розподілу коштів, затвердженим Кабінетом Міністрів України, виключно на рахунок: гарантованого постачальника; теплогенеруючої організації; теплопостачальної організації; теплотранспортуючої організації. Цим порядком також визначається механізм перерахування коштів такими організаціями для проведення розрахунків з гарантованим постачальником за весь обсяг спожитого природного газу.
Отже, стаття 19-1 Закону України "Про теплопостачання" не визначає порядку здійснення розрахунків теплогенеруючих та теплопостачальних організацій з гарантованим постачальником за обсяг спожитого ними природного газу, не містить норм щодо обмеження принципу свободи договору при встановлені сторонами у договорі постачання порядку та умов проведення розрахунків за поставлений природний газ. Водночас, у частинах четвертій та п'ятій статті 19-1 цього Закону міститься відсильна норма до порядку розподілу коштів, які надійшли на рахунки із спеціальним режимом використання, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Так, на виконання вимог статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання" Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 18.06.2014 №217 "Про затвердження Порядку розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків з постачальником природного газу, на якого покладено спеціальні обов'язки" (далі - Порядок №217).
Пунктом 1 Порядку №217 передбачено, що цей Порядок визначає механізм розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків з постачальником природного газу, на якого покладено спеціальні обов'язки.
Отже, в силу частин четвертої, п'ятої статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання", Порядок №217, затверджений постановою Кабінету Міністрів України 18.06.2014 №217 є спеціальним підзаконним нормативно-правовим актом, що визначає правовідносини між уповноваженим банком, який обслуговує поточні рахунки із спеціальним режимом використання, які відкрито відповідно до цієї постанови, постачальником природного газу для цілей виробництва теплової енергії, теплогенеруючими і теплопостачальними організаціями та споживачами теплової енергії, а саме передбачає обов'язковим відкриття теплогенеруючими та теплопостачальними організаціями поточних рахунків із спеціальним режимом використання для зарахування коштів, що надходять за спожиту теплову енергію та/або надані комунальні послуги з централізованого опалення, послуги з постачання гарячої води, з подальшим інформуванням уповноваженим банком НКРЕКП про переліки спеціальних рахунків таких організацій для розрахунків із гарантованим постачальником природного газу (пункти 3, 4, 5, 6 Порядку №217); визначає порядок внесення споживачами, яким здійснюється продаж теплової енергії та/або надання комунальних послуг з централізованого опалення, послуг з постачання теплової енергії, послуг з централізованого постачання гарячої води, вартості спожитих послуг на спеціальні рахунки, відкриті теплопостачальними та теплогенеруючими організаціями та їх структурними підрозділами в уповноваженому банку для відповідної категорії споживачів, а також процедуру перерахування уповноваженим банком грошових коштів споживачів згідно з реєстром нормативів, затверджених НКРЕКП, у частині вартості природного газу на рахунок постачальника природного газу із спеціальними обов'язками (пункти 8, 9, 14 Порядку №217).
Отже, положеннями Порядку №217 визначено алгоритм розподілу коштів, які надходять на поточні рахунки теплогенеруючих та теплопостачальних організацій зі спеціальним режимом використання для проведення уповноваженим банком розрахунків відповідно до затверджених НКРЕКП нормативів з гарантованим постачальником природного газу як ресурсу для виробництва теплової енергії.
Разом з тим, Порядок №217 не стосується договірних зобов'язань гарантованого постачальника природного газу та теплопостачальної організації, як споживача, в частині порядку та строків розрахунків за договором постачання та не змінює строків розрахунків за поставку природного газу, які було погоджено сторонами у договорі.
Така правова позиція викладенау постановах Верховного Суду від 27.02.2020 у справі №921/12/19, від 21.02.2018 у справі №910/16072/16, а також у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі №903/918/19.
Аналіз приписів статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання" в сукупності з положеннями Порядку №217, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №217 від 18.06.2014 на виконання статті 19-1 цього Закону, дозволяє дійти висновку, що Порядком №217 визначено спеціальний механізм проведення розрахунків із гарантованим постачальником природного газу, який усуває теплопостачальні організації від розподілу коштів, сплачених споживачами за спожиту теплову енергію, вироблену із ресурсу (природного газу), поставленого гарантованим постачальником.
Водночас, положення Порядку №217 не обмежують теплопостачальні організації у можливості виконати свої договірні зобов'язання з оплати за отриманий природний газ за договорами постачання, укладеними з гарантованими постачальниками природного газу, шляхом перерахування на такий спеціальний рахунок власних коштів, отриманих від господарської діяльності.
Визначений Порядком №217 (пункти 8, 9, 13, 14) алгоритм розподілу уповноваженим банком коштів споживачів, які надходять на поточні рахунки зі спеціальним режимом використання як оплата вартості теплової енергії та/або наданих комунальних послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, не ставить повноту та своєчасність виконання теплопостачальними організаціями договірних обов'язків з оплати отриманого природного газу для виробництва теплової енергії для потреб населення на користь гарантованого постачальника у залежність від оплати теплової енергії безпосередніми споживачами; не скасовує та не обмежує відповідальність теплопостачальної організації перед постачальником природного газу за невиконання чи неналежне виконання обов'язків з оплати за спожитий газ та не змінює строків здійснення розрахунків за договорами, укладеними між теплопостачальними організаціями та гарантованими постачальниками природного газу.
Отже, положення Порядку №217 не змінюють порядку розрахунків теплопостачальної організації та гарантованого постачальника газу за договором постачання природного газу, не позбавляють теплопостачальну організацію, як споживача природного газу, можливості впливати на їх своєчасність і не виключають застосування до відповідача-споживача відповідальності, передбаченої умовами договору у вигляді пені за прострочення оплати вартості отриманого природного газу (пункт 8.2. договору), а також відповідальності за прострочення грошового зобов'язання у порядку частини другої статті 625 ЦК України у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат.
Такий порядок застосування відповідальності за порушення договірних зобов'язань до теплопостачальної організації, як суб'єкта господарювання у сфері теплопостачання, узгоджується з положеннями статей 78, 265 ГК України щодо здійснення відповідачем, як комунальним унітарним підприємством, господарської діяльності з виробництва теплової енергії із залученням на підставі договору поставки, укладеного з позивачем, як гарантованим постачальником, природного газу як енергоресурсу, з якого виготовляється теплова енергія, із зобов'язаннями щодо оплати вартості поставленого товару (газу), яке має бути виконано у строки, погоджені сторонами у договорі поставки природного газу, незалежно від обставин несвоєчасного виконання кінцевими споживачами зобов'язань щодо оплати вартості спожитої теплової енергії, поставленої відповідачем на підставі договорів постачання теплової енергії. Відповідач у силу статті 42 ГК України під час здійснення господарської діяльності несе підприємницький ризик, у тому числі щодо несвоєчасності розрахунків із ним його контрагентами (споживачами теплової енергії, виробленої з ресурсу позивача).
Також не приймаються до уваги судом апеляційної інстанції надані відповідачем під час апеляційного розгляду укладені між сторонами договори про організацію взаєморозрахунків №10/332 від 09.06.2017 та №87/110 від 23.10.2018 з огляду на наступне.
Згідно вимог ГПК Украни кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Судовий розгляд справи базується на принципах рівності та змагальності.
Згідно із приписами частини третьої статті 80 ГПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 178 ГПК України, у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, відповідач має право надіслати суду - відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову;
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Системний аналіз статей 80, 178, 269 ГПК України свідчить про те, що докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом, і саме на відповідача покладено обов'язок подання таких доказів одночасно з відзивом на позовну заяву. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи (у даному випадку - відповідача).
Суд враховує, що одним із елементів права на суд (окрім права на доступ) є принцип процесуальної рівноправності сторін, або так званий принцип "рівної зброї" ("equality of arms"), згідно з яким кожній стороні має бути надано розумну можливість подати обґрунтування своєї позиції за умов, які б не ставили цю сторону у становище істотно невигідне по відношенню до опонента.
Цей принцип вимагає насамперед рівності сторін спору в їхніх процесуальних можливостях щодо подання доказів і пояснень у судовому провадженні (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands" від 27.10.1993 та "Ankerl v. Switzerland" від 23.10.1996).
З матеріалів господарської справи вбачається, що позивач до суду першої інстанції договорів про організацію взаєморозрахунків №10/332 від 09.06.2017 та №87/110 від 23.10.2018 не надавав, як і не надавав суду апеляційної інстанції при подачі апеляційної скарги.
Такі докази були подані до суду апеляційної інстанції лише 27.11.2020 (перед судовим засіданням). При цьому, представником відповідача в клопотанні про долучення до матеріалів справи копій договорів про організацію взаєморозрахунків №10/332 від 09.06.2017 та №87/110 від 23.10.2018 щодо обставин неможливості надання таких доказів до суду першої інстанції зазначено, що про дані договори йому стало відомо лише 25.11.2020.
Однак дані обставини неможливості подання договорів про організацію взаєморозрахунків суду першої інстанції, не є винятковими та такими, що об'єктивно не залежали від нього, а відтак вказані докази не можуть бути прийняті та оцінені судом апеляційної інстанції в силу ст. 269 ГПК України, оскільки такі докази приймаються судом у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Натомість, скаржниками не подано судовій колегії належних та достатніх доказів, які стали б підставою для скасування рішення місцевого господарського суду. Посилання скаржників, викладені в апеляційних скаргах, колегія суддів вважає безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору.
Враховуючи все вищевикладене в сукупності, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Хмельницької області ґрунтується на матеріалах і обставинах справи, відповідає нормам матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для його скасування.
Керуючись ст.ст. 275, 276, 281-284 ГПК України, суд -
1. Апеляційні скарги Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" та Комунального підприємства по експлуатації теплового господарства "Тепловик" Старокостянтинівської міської ради залишити без задоволенняю
2. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 18 вересня 2020 року у справі № 924/633/20 залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.
4. Справу №924/633/20 повернути Господарському суду Хмельницької області.
Повний текст постанови складений "01" грудня 2020 р.
Головуюча суддя Коломис В.В.
Суддя Дужич С.П.
Суддя Миханюк М.В.