Постанова
Іменем України
26 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 753/14134/19
провадження № 51-1767 км 20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
потерпілої ОСОБА_6
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 на ухвалу Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року у кримінальному провадженні № 12018100020003290 за обвинуваченням
ОСОБА_7 ,ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Яцини Полтавської області, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2019 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_7 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено на нього обов'язки, передбачені ст. 76 КК України.
Постановлено стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 40 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року апеляційну скаргу обвинуваченого залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.
За вироком суду ОСОБА_7 визнаний винуватим у тому, що він 07 квітня 2018 року приблизно о 15:00 год., керуючи автомобілем «ВАЗ 11174» з причепом «ПГМФ» та рухаючись по вул. Ревуцького у м. Києві, порушив п.п. 13.1, 13.3 Правил дорожнього руху України, не врахував габарити причепа, не обрав безпечний інтервал, внаслідок чого, з необережності, допустив наїзд на нерухомого пішохода ОСОБА_6 , в результаті чого остання отримала тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості.
Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зазначає, що суд апеляційної інстанції всупереч ст. 419 КПК України не дав відповідей на доводи його апеляційної скарги стосовно того, що:
- суд першої інстанції повинен був закрити кримінальне провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України, оскільки повідомлення про підозру йому було вручено поза межами строків досудового розслідування;
- суд поклав в основу обвинувачення докази, які стороні захисту не відкривалися, а саме, документи, на підставі яких проводилася судово-медична експертиза потерпілої;
- суд вирішив цивільний позов потерпілої без залучення страхової компанії в якості співвідповідача, розмір задоволеного цивільного позову не ґрунтується на матеріалах справи або медичній документації;
- при призначенні засудженому покарання не було належним чином враховано дані про його особу.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурор у судовому засіданні заперечував проти задоволення скарги та вважав її доводи безпідставними.
Потерпіла у суді касаційної інстанції погодилася із доводами прокурора.
Мотиви суду
Згідно ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. При перевірці доводів, наведених у касаційній скарзі, колегія суддів виходить із фактичних обставин, встановлених місцевим та апеляційним судами.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Із будь-яких інших підстав касаційний суд не вправі втручатися у рішення судів нижчих ланок. Аргументи засудженого щодо незгоди з даною судами оцінкою доказів стосуються по суті невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що виходячи з вимог ст. 438 КПК України не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Твердження скаржника про те, що суд не розглянув доводів апеляційної скарги та не дав на них відповідей в ухвалі суду, що свідчить про не дотримання судом апеляційної інстанції вимог ст. 419 КПК України, є неприйнятними.
Суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції.
Ухвала апеляційного суду - це рішення вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, що перевіряється в апеляційному порядку, та повинна відповідати тим же вимогам, що і вирок суду першої інстанції.
Згідно з приписами ст. 419 КПК України в ухвалі апеляційного суду повинні бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
Переглядаючи вирок щодо ОСОБА_7 в апеляційному порядку, вказаних вимог закону суд дотримався.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, в апеляційній скарзі обвинувачений вказував на порушення судом першої інстанції вимог кримінального процесуального закону, неправильне вирішення цивільного позову та невідповідність призначеного йому покарання тяжкості кримінального правопорушення та даним про його особу. Суд апеляційної інстанції, розглянувши кримінальне провадження у межах своїх повноважень, спростував наведені твердження.
Так, апеляційний суд зазначив, що доводи про те, що повідомлення про підозру ОСОБА_7 було вручено поза межами строків досудового розслідування, що має своїм наслідком закриття кримінального провадження, є безпідставними.
Суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення та стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України.
Також згідно ч. 9 ст. 284 цього Кодексу рішення про закриття кримінального провадження на підставі п. 10 ч. 1 зазначеної норми закону приймає слідчий суддя за клопотанням особи, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування. В свою чергу ст. 314 КПК України передбачає, що у підготовчому судовому засіданні суд має право прийняти рішення про закриття провадження у випадку встановлення підстав, передбачених п. 10 ч.1 ст. 284 цього Кодексу.
Матеріали кримінального провадження свідчать, що сторона захисту під час досудового розслідування та судового розгляду жодним чином не була обмежена у реалізації своїх процесуальних прав. Вважаючи свої права порушеними, ОСОБА_7 мав можливість відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України оскаржити повідомлення йому про підозру у передбаченому законом порядку, заявляти клопотання до слідчого судді про закриття кримінального провадження, або заявити відповідне клопотання під час підготовчого судового засідання, проте таке питання він не піднімав.
Крім того, посилаючись в апеляційній скарзі на вказані порушення вимог процесуального закону, засуджений належним чином не обґрунтував свої доводи з посиланням на конкретні докази, не долучив їх до скарги, що позбавило апеляційний суд можливості їх перевірки шляхом дослідження в судовому засіданні. У той же час із наявних матеріалів кримінального провадження, зокрема, реєстру матеріалів досудового розслідування, не вбачається порушень строків досудового розслідування та пред'явлення особі підозри.
Посилання у касаційній скарзі засудженого на те, що місцевий суд поклав в основу вироку документи, які не відкривалися стороні захисту, а саме, документи, на підставі яких проводилася судово-медична експертиза потерпілої, не ґрунтуються на законі.
Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 січня 2020 року (справа №754/14281/17), потерпіла сторона наділена правом безпосередньо надавати слідчому медичні документи на підтвердження фактів, які стосуються завданої злочином шкоди її здоров'ю, а слідчий зобов'язаний прийняти ці документи для виконання завдань кримінального провадження та з'ясування всіх обставин, що згідно зі ст. 91 КПК України належать до предмета доказування. У тому числі шляхом призначення судово-медичної експертизи за медичною карткою, отриманою від указаної сторони. У такому випадку разом із відповідною постановою слідчий скеровує до експертної установи медичну документацію, яка є об'єктом експертного дослідження.
Крім того, в силу ч. 2 ст. 242 цього Кодексу призначення експертизи для встановлення ступеня тяжкості та характеру тілесних ушкоджень є обов'язковим.
Якщо стороною обвинувачення використано висновок експерта на підтвердження винуватості особи, саме цей висновок з детальним аналізом медичної документації має бути відкритий стороні захисту для виконання вимог ст. 290 КПК України. Водночас захист не позбавлений процесуальної можливості за необхідності клопотати про надання доступу до матеріалів, які досліджував експерт. За відсутності такого клопотання, з урахуванням ст. 22 вказаного Кодексу слід розуміти, що сторона захисту, самостійно обстоюючи свою правову позицію, не вважала за доцільне скористатися на згаданій стадії провадження правом на відкриття їй також і медичної документації.
Тобто, відсутність у матеріалах кримінального провадження медичних документів, на підставі яких сформовано висновок експерта, невідкриття цих документів стороні захисту на стадії виконання ст. 290 КПК України не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в аспекті ст. 412 цього Кодексу, автоматично не тягне за собою визнання експертного дослідження недопустимим доказом.
Як убачається з матеріалів провадження, при ознайомленні в порядку ст. 290 КПК України з матеріалами досудового розслідування, в тому числі з даними проведеної судово-медичної експертизи від 04 квітня 2019 року, обвинувачений не порушував питання про надання йому доступу до медичної документації, за результатами дослідження якої експертом було сформовано свої висновки.
З урахуванням викладеного, суд погоджується із оцінкою судом вищезазначеного висновку експертизи як допустимого доказу.
Крім того, висновки про винуватість ОСОБА_7 суд першої інстанції зробив також на підставі сукупності інших доказів: показаннях потерпілої ОСОБА_6 , свідка ОСОБА_8 , даних протоколів огляду місця події, слідчого експерименту, висновку судової автотехнічної експертизи, які суд дослідив під час судового розгляду та оцінив відповідно до ст. 94 КПК України з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Суд касаційної інстанції погоджується із таким рішенням місцевого суду, оскільки воно є законним та обґрунтованим.
Покарання ОСОБА_7 призначено у відповідності до ст.ст. 50, 65 КК України, воно враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, його наслідки для потерпілої, дані про особу винного, який раніше не судимий, характеризується позитивно, проте вину не визнав, не розкаявся, заподіяну шкоду не відшкодував. При цьому місцевий суд обґрунтував свою позицію щодо неможливості призначення винному більш м'якого за видом покарання з огляду на його ставлення до скоєного та позицію потерпілої, яка наполягала на більш суворому покаранні.
Наведені судом мотиви є слушними, а тому колегія суддів не вбачає підстав для пом'якшення призначеного засудженому покарання.
Що стосується доводів ОСОБА_7 про неправильне, на його думку, вирішення судом позовних вимог потерпілої в частині відшкодування моральної шкоди, то суд касаційної інстанції дійшов такого висновку.
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 127 КПК України, шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.
Відповідно до ст. 128 цього Кодексу особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого.
Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносили, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Відповідно до ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Отже, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виник обов'язок із виплати страхового відшкодування чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
У даному кримінальному провадженні цивільний позов потерпіла ОСОБА_6 пред'явила до обвинуваченого ОСОБА_7 . Матеріали провадження не містять жодних документів, які б доводили, що у обвинуваченого було укладено договір про страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортів зі страховою компанією. Не надав таких документів обвинувачений і під час судового розгляду кримінального провадження.
Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає не тільки самостійне обстоювання сторонами своїх правових позицій, а й право на збирання та подання до суду відповідних документів, клопотань та скарг. Таким правом ОСОБА_7 не скористався.
Крім того, слід звернути увагу на те, що відповідно до положень ст. 26-1 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів » страховиком відшкодовується потерпілому - фізичній особі, яка зазнала ушкодження здоров'я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров'ю. За умови, що потерпіла пред'явила цивільний позов лише в частині відшкодування завданої їй моральної шкоди, то у даному конкретному випадку встановити граничний розмір, який могла б відшкодовувати страхова компанія, не є можливим. За таких умов суд прийняв вірне рішення про задоволення цього цивільного позову та стягнення його саме із засудженого.
Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав потерпілий, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Судами першої та апеляційної інстанцій розмір відшкодування потерпілій ОСОБА_6 моральної шкоди був належним чином обґрунтований, а тому колегія суддів, із урахування конкретних обставин кримінального провадження, вважає таке рішення судів співмірним характеру моральних страждань потерпілої.
Матеріали провадження не містять даних про порушення вимог кримінального процесуального чи неправильне застосування кримінального законів, які були б безумовними підставами для зміни або скасування оскаржуваного судового рішення, а тому підстав для задоволення скарги немає.
Урахувавши наведене, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. У зв'язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити судове рішення без зміни.
З цих підстав суд ухвалив:
Ухвалу Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого - без задоволення.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3