Постанова
Іменем України
18 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 753/16825/14-ц
провадження № 61-22042св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В. Фаловської І. М.,
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 березня 2017 року у складі судді Комаревцевої Л. В. та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та стягнення грошових коштів,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2014 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та стягнення заборгованості по квартирній платі та комунальним послугам.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 29 липня 2014 року він є власником квартири АДРЕСА_1 . Після придбання квартири, він дізнався про те, що в ній зареєстровані та проживають відповідачі.
Відповідно до довідки ЖБК «Шовковик-12» від 21 березня 2013 року за № 39 в квартирі зареєстровані та проживають: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Будь-яких усних чи письмових домовленостей між ним та відповідачами стосовно їх проживання у його квартирі не існує. Жоден з них не є членом його сім'ї чи його родичем. Відповідачі в добровільному порядку відмовляються зніматися з реєстраційного обліку. 28 липня 2017 року ним в повному обсязі було сплачено заборгованість за житлово-комунальні послуги в сумі 35 690, 13 грн, яку позивач просив стягнути з відповідачів в порядку регресу, на підставі статті 1191 ЦК України.
Уточнивши свої вимоги, позивач просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та солідарно стягнути з відповідачів на його користь 35 690,13 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06 березня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та стягнення заборгованості по квартирній платі та комунальним послугам в порядку регресу задоволені.
Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .
Солідарно стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму коштів 35 690,13 грн та витрати по сплаті судового збору у розмірі 600,50 грн.
Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого частково погодився апеляційний суд, виходив із того, що оскільки права членів сім'ї колишнього власника житла є похідними від прав власника, то з припиненням для власника права власності на житлове приміщення члени його сім'ї також втрачають право користування цим приміщенням. Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення сплаченої позивачем заборгованості за житлово-комунальні послуги, суд першої інстанції виходив із того, що така сума підлягає стягненню з відповідачів солідарно в порядку регресу на підставі статті 1191 ЦК України.
Постановою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 березня 2017 року - в частині солідарного стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 суми коштів в розмірі 35 690 грн та в частині судового збору в сумі 356,90 грн скасовано і в цій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено. Зменшено суму стягнутого судового збору з 600,50 грн до 243,60 грн. В іншій частині рішення залишене без змін.
Частково скасовуючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції вказував, що вартість житлово-комунальних послуг не є шкодою в розумінні статті 1166 ЦК України, а тому до спірних правовідносин не підлягає застосуванню положення статті 1191 ЦК України. Будь-яких домовленостей між позивачем та відповідачами щодо погашення позивачем заборгованості відповідачів за житлово-комунальні послуги не існувало. Крім того, до 28 липня 2014 року ЖБК «Шовковик-12» вимог до відповідачів щодо сплати заборгованості не пред'являв. Позивач до моменту набуття права власності на спірну квартиру здійснив оплату заборгованості за житлово- комунальні послуги і таким чином діяв на власний ризик, а тому підстави для стягнення з відповідачів сплаченої позивачем суми в рахунок погашення заборгованості відсутні.
В решті апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2019 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог та рішення місцевого суду скасувати, а справу направити для нового розгляду до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що заочне рішення ухвалене на підставі неналежних доказів, адже суддя місцевого суду не досліджував та не перевіряв у судовому засіданні документів, на підставі яких у позивача виникло право власності на спірну квартиру. Апеляційний суд перевірив лише договір купівлі-продажу, проте витребувати оригінал платіжного документу за яким здійснено оплату відмовився. Апеляційним судом також не було встановлено підстав переходу права власності на спірну квартиру від відповідачів до Кредитної спілки «Фінансова країна».
Заявник також вказувала, що судами попередніх інстанцій не було досліджено тієї обставини, що договір купівлі-продажу спірної квартири був вчинений за заниженою ціною, що призвело до порушення прав відповідачів.
Доводом касаційної скарги є також те, що судом апеляційної інстанції було неправильно встановлено факт обізнаності ОСОБА_3 про розгляд справи у суді першої інстанції. Висновки суду не відповідають дійсності, адже хоча в матеріалах справи і є дані про отримання нею повістки, проте на повідомленні стоїть не її підпис, так як особисто вона про розгляд справи повідомлена не була.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Дарницького районного суду м. Києва.
12 лютого 2020 року цивільна справа № 753/16825/14-ц надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 листопада 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 29 липня 2014 року за договором купівлі-продажу, укладеним між позивачем та Кредитною спілкою «Фінансова країна», позивач придбав квартиру АДРЕСА_1 , яку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Квартира АДРЕСА_1 належала Кредитній спілці «Фінансова країна» на підставі договору іпотеки, укладеного з ОСОБА_2 .
Право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру припинилося у зв'язку з переходом права власності до Кредитної спілки «Фінансова країна» на підставі договору іпотеки.
Відповідно до довідки ЖБК «Шовковик-12» в квартирі АДРЕСА_1 є зареєстрованими та проживають ОСОБА_2 , 1961 року народження, ОСОБА_2 , 1982 року народження, та ОСОБА_3 , 1989 року народження.
Між позивачем та відповідачами стосовно їх проживання в спірній квартирі не існує будь-яких письмових або усних домовленостей. Жоден із відповідачів не є членом сім'ї позивача чи його родичем.
Відповідачі під час проживання в спірній квартирі спожили комунальні послуги, які надавалися ЖБК «Шовковик - 12». Станом на липень 2014 року сума їх заборгованості склала 35 690,13 грн, яку позивач сплатив за рахунок власних коштів 28 липня 2014 року.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР.
Зокрема, частинами першою, другою статті 109 ЖК УРСР визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР.
Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Верховний Суд України у своїх постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
Установивши, що ОСОБА_1 , як новий власник, який набув права власності на спірну квартиру на підстав договору купівлі-продажу від Кредитної спілки «Фінансова Країна», якій ця квартира належала в установленому законом порядку на підставі договору іпотеки від 26 березня 2013 року, не може користуватися своєю власністю, оскільки відповідачі, які втратили право користування спірним майном у зв'язку зі зверненням стягнення на нього, відмовляються виселятися, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що порушене право позивача, як нового законного власника спірного житлового будинку, підлягає захисту в обраний ним спосіб, а саме -позбавленням відповідачів права користування належної їм квартири, яку відповідачі займають без законних на те підстав.
Такі висновки судів попередніх інстанцій є неправильними, відтак, оскаржувані судові рішення в цій частині підлягають скасуванню.
Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб'єктами права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі «Сколло проти Італії» («Skollo v Italy») дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою «розумні підстави» (пункт 28 Рішення).
Верховний Суд вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об'єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.
Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.
Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).
Матеріали справи містять копію договору іпотеки від 26 березня 2013 року з якого вбачається, що він укладений між Кредитною спілкою «Фінансова країна» (іпотекодержатель) та ОСОБА_2 (іпотекодавець), яка є одним із відповідачів у цій справі. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 та належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності виданого 24 грудня 2012 року серії НОМЕР_1 .
Як вбачається із договору купівлі-продажу від 29 липня 2014 року позивач набув спірну квартиру у власність шляхом її купівлі у Кредитної спілки «Фінансова країна», якій вона належала на підставі договору іпотеки від 26 березня 2013 року.
Відповідач ОСОБА_2 , є іпотекодавцем за договором іпотеки, відповідно до якого було звернено стягнення на спірне майно в рахунок погашення боргу у розмірі 360 000 грн, та набула право власності на спірне нерухоме майно до укладення договору іпотеки, тобто набула його не за кошти, отримані за договором позики від 26 березня 2013 року № 148 року, тому суди дійшли неправильного висновку про позбавленням відповідачів права користування спірною квартирою.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР.
Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними.
З огляду на зазначене, враховуючи набуття відповідачем ОСОБА_2 права власності на предмет іпотеки до укладення договору позики та договору іпотеки від 26 березня 2013 року та беручи до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) та постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 285/941/17 (провадження № 61-48502св18), підстав для задоволення позову в цій частині немає.
За таких обставин колегія суддів погоджується із доводами касаційної скарги, про те, що оскаржувані судові рішення в частині визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням були ухвалені з порушенням норм матеріального права.
Одночасно колегія суддів бере до уваги правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та зазначає, що у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідачів та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідачів, не з'ясував, чи відмовляються відповідачі від свого права користування жилим приміщенням.
Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції було неправильно встановлено факт обізнаності ОСОБА_3 про розгляд справи у суді першої інстанції, а його висновки суду не відповідають дійсності, адже хоча в матеріалах справи і є дані про отримання нею повістки, проте на повідомленні стоїть не її підпис, так як особисто вона про розгляд справи повідомлена не була колегія суддів відхиляє з таких підстав.
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).
Апеляційним судом було встановлено, що ОСОБА_3 була обізнана про розгляд справи в суді першої інстанції, про що в матеріалах справи містяться повідомлення про вручення поштового відправлення (а. с. 56, 62 том 1).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки обставини справи судами попередніх інстанцій були встановлені в достатньому для ухвалення рішення у справі обсязі, немає необхідності для встановлення нових обставин, збирання нових або здійснення переоцінки доказів, проте судами було ухвалено рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, то колегія суддів дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до відповідачів про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Щодо судових витрат
Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до положення підпункту в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За подання апеляційної скарги ОСОБА_3 було сплачено 900,75 грн судового збору, 365,40 грн з яких за вимогу немайнового характеру, що підтверджується наявною у матеріалах справи квитанцією від 22 березня 2019 року № 0.0.1305189775.1 (а. с. 21 том 2), та 487,20 грн за подачу касаційної скарги, що підтверджується наявною у справі квитанцією від 15 січня 2020 року.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відтак грошові кошти в сумі 426,30 грн підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 , оскільки колегія суддів частково задовольняє її касаційну скаргу.
Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 березня 2017 року у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням скасувати.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 426 гривень 30 копійок.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
І. М. Фаловська