30 листопада 2020 року
Київ
справа №826/7001/17
адміністративне провадження №К/9901/14392/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 січня 2020 року (головуючий суддя - Федорчук А.Б.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2020 року (колегія суддів у складі: Губська Л.В., Епель О.В., Оксененко О.М.) у справі № 826/7001/17 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
У травні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:
- визнати протиправною бездіяльність Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України, відповідач) щодо невирішення питання його подальшого використання на службі;
- стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 листопада 2016 року по 08 вересня 2017 року;
- стягнути з МВС України матеріальну допомогу для оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення за час невикористаної відпуски за 2016 рік.
В обґрунтування позову зазначив, що після поновлення його на посаді заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління МВС України за рішенням суду відповідачем протиправно невирішено питання його подальшого використання на службі у новоствореному центральному органі виконавчої влади - Національній поліції України. Відтак, позивач стверджує, що після видання наказу про його поновлення, він фактично не приступив до роботи, оскільки всі посади, зокрема, і та яку він обіймав до звільнення скорочені, а відповідач протиправно ухиляється від обов'язку його подальшого працевлаштування як незаконно звільненого працівника. У зв'язку з викладеним, на думку позивача, він незаконно позбавлений права на працю, а тому просить стягнути заробіток за час вимушеного прогулу та матеріальну допомогу для оздоровлення за 2016 рік.
Відповідач позов не визнав та зазначив, що у повному обсязі виконав рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2016 року у справі № 826/26466/15 у частині поновлення ОСОБА_1 на службі. Вирішення питання про прийняття позивача в органи поліції, а саме - Національну поліцію України не входило до обов'язку відповідача.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2020 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач як суб'єкт владних повноважень довів перед судом правомірність своїх дій, у той же час, надані позивачем пояснення не доводять наявності ознак протиправної бездіяльності з боку відповідача. Суди зауважили, що судовим рішенням, яким позивача поновлено на займаній посаді, саме на Національну поліцію України покладено обов'язок розгляду питання щодо прийняття позивача на службу до поліції відповідно до пункту 9 Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію», а тому відповідачем не допущено бездіяльності відносно подальшого використання позивача на службі.
09 червня 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржник просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 січня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити його позовні вимоги.
В обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження позивач посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 826/27226/15; від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17; від 25 червня 2020 року у справі № 420/6852/18; від 10 жовтня 2019 року у справі № 826/4108/15; від 31 березня 2020 року у справі № 826/26222/15 та від 20 листопада 2019 року у справі № 200/1085/19-а.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 червня 2020 року для розгляду справи визначено склад колегії суддів: суддя-доповідач Соколов В.М, судді: Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.
Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою позивача.
Зі змісту ухвали про відкриття касаційного провадження у цій справі слідує, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Даною нормою передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
За правилами пункту 5 частини першої статті 339 КАС України (у редакції Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ, який набрав чинності 08 лютого 2020 року) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Оскільки, касаційна скарга позивача до суду касаційної інстанції надійшла 09 червня 2020 року, то її розгляд здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами КАС України в редакції Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду справ», що діє з 08 лютого 2020 року.
Верховний Суд констатує, що касаційне провадження у справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
За правилами частини першої статті 341 КАС України (у редакції Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ, який набрав чинності 08 лютого 2020 року) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.
В обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження позивач посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права через не врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, насамперед, у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 826/27226/15.
Варто зауважити, що у справі № 826/27226/15 спірні правовідносини стосуються звільнення позивача через скорочення штатів у процесі реформування органів внутрішніх справ у органи поліції у зв'язку із набранням чинності Законом України «Про Національну поліцію».
Норми Розділу ХІ Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про національну поліцію» та Положення № 114, містять три підстави для звільнення особи зі служби через скорочення штатів, а саме: при відмові працівника міліції від проходження служби в поліції; не прийнятті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення; при відсутності можливості подальшого використання на службі.
Отже, при вирішенні питання щодо звільнення за скороченням штату, керівник органу прямо зобов'язаний розглянути можливість подальшого використання на службі особи, що звільняється.
На обґрунтування такої правової позиції Верховний Суд у цьому рішенні вказує, що однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Приписами пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України обумовлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно з частинами першою та третьою статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 492 КЗпП України, Верховний Суд дійшов висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.
Разом з тим, Верховний Суд України в постановах від 4 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
З аналізу обставин справи № 826/27226/15 слідує, що предметом оскарження у цій справі був наказ ГУ МВС України в м.Києві № 82 о/с дск від 06 листопада 2015 року яким позивача звільнено 6 листопада 2015 року з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік) за пунктом 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (через скорочення штатів). При цьому позивач перебувала у відпустці без збереження заробітної плати по догляду за дитиною.
Верховний Суд наголошує, що вказана правова позиція у справі № 826/27226/15, на яку посилається позивач, була застосована у справі № 826/26466/15 ( за позовом ОСОБА_1 до МВС України, Національної поліції України про визнання протиправними дій, скасування наказу, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити певні дії), якою відновлено порушене право позивача, поновлено його на займаній посаді у органах МВС України, зобов'язано Національну поліцію України розглянути питання щодо прийняття ОСОБА_1 на службу до поліції.
Так постановою Окружного адміністративного суду місті Києві від 23 листопада 2016 року у справі № 826/26466/15, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2017 року та постановою Верховного Суду від 20 вересня 2018 року, зокрема визнано протиправним та скасовано наказ МВС України від 06.11.2015 № 2338 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з займаної посади, заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління, згідно з пунктами 10 та 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) з 06 листопада 2015 року та поновлено позивача на цій посаді, а також визнано протиправною бездіяльність Національної поліції України щодо не вирішення питання про прийняття ОСОБА_1 в органи поліції та зобов'язано Національну поліцію України розглянути питання щодо прийняття позивача на службу до поліції у відповідності до пункту 9 Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію».
Рішення у справі № 826/26466/15 набрало законної сили та відповідно до норм статті 370 КАС України є обов'язковим до виконання.
Під час розгляду справи № 826/26466/15 судами встановлено факт того, що позивач виявив бажання проходити службу в органах Національної поліції та подавав відповідні рапорти.
У цій справі судами попередніх інстанцій обґрунтовано взято до уваги, що надання згоди працівником міліції на призначення на посаду в органі поліції, неможливе без його обізнаності із переліком усіх наявних вакантних посад в даному органі, а звільнення через скорочення штатів за підпунктом «г» пункту 64 наведеного Положення перебуває у нерозривному зв'язку із необхідністю дотримання другої вимоги - відсутність можливості подальшого використання на службі.
Суди попередніх інстанцій під час вирішення справи № 826/26466/15 врахували висновки сформовані Верховним Судом України, зокрема у постановах від 4 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14), та у подальшому підтримані Верховним Судом, зокрема у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 821/3755/15-а, від 23 травня 2018 року № 808/9013/15, згідно з якими вирішуючи питання про правомірність звільнення при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, варто мати на увазі, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Отже, повертаючись до обставин цієї справи № 826/7001/17, Верховний Суд зауважує, що предметом оскарження у цій справі є невирішення МВС України питання подальшого використання позивача на службі, за умови, що на виконання судового рішення у справі № 826/26466/15 в частині поновлення позивача на посаді, МВС України 21 грудня 2016 року винесено наказ № 1223 о/с «По особовому складу» апарату Міністерства, яким скасовано пункт наказу МВС України від 06 листопада 2015 року № 2338 о/с у частині звільнення та поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління МВС України з 06 листопада 2015 року.
Таким чином, з аналізу справ № 826/27226/15 та № 826/7001/17, колегією суддів Верховного Суду встановлено, що правовідносини, які вирішувалися у цих справах не є подібними.
Стосовно виплати середньої зарплати у випадку вимушеного прогулу, позивач вказує, що апеляційний суд в оскаржуваній постанові не дотримався правової позиції викладеної у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 та у постанові Верховного Суду від 25 червня 2020 року у справі № 420/6852/18.
Так у справі № 552/3404/17, Суд констатував, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить. Суд вказав, що позивачем не пропущено строк на подачу позовної заяви, оскільки його вимоги стосувались стягнення заробітної плати (за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі позивача), звернення з яким до суду не обмежене будь-яким строком.
У справі № 420/6852/18, виходячи з висновків суду про протиправність оскарженого позивачкою наказу та його скасування, поновлення позивача на посаді, колегія суддів погодилась із висновками судів попередніх інстанцій про стягнення з ГУ МВС України на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому судами встановлено, що жодних виплат грошового забезпечення позивачу не здійснювалося.
Верховний Суд зауважує на тому, що у справі № 826/7001/17 позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 листопада 2016 року по 08 вересня 2017 року. Водночас, судами встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази існування обставин, які обумовлюють вимушеність прогулу, про який стверджує позивач. Натомість, матеріалами справи підтверджується наявність у вказаний позивачем період (з 24 листопада 2016 року по 08 вересня 2017 року) трудових правовідносин між позивачем та відповідачем, а саме: наказ МВС України від 21 грудня 2016 року № 1223 о/с та наказ МВС України від 08 вересня 2017 року № 953 о/с. При цьому, факт не здійснення відповідачем оплати праці у вказаний період не підтверджується жодними доказами.
З указаного слідує, що правовідносини таких двох справ не є подібними до правовідносин, які вирішувалися у справі № 826/7001/17.
В оскаржуваних судових рішеннях у справі № 826/7001/17 стосовно стягнення з МВС України на користь позивача матеріальної допомоги для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення за час невідбутої відпуски за 2016 рік зазначено наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР, державні гарантії та відносини, пов'язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.
Пунктом 49 Положення 114 визначено, що особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються відпустки: а) чергові; б) короткострокові; в) через хворобу; г) канікулярні; д) у зв'язку із закінченням навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ; є) додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв'язку з навчанням.
Пунктом 2.16.1 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499, передбачено, що особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надається матеріальна допомога у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання, для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення на день виплати, та один раз на рік - допомога для оздоровлення в розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення.
При цьому, вимогами пункту 2.16.2 Інструкції № 499 визначено, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань особам рядового і начальницького складу надається протягом року за мотивованим рапортом особи рядового чи начальницького складу у розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення, яке особа отримувала на день виплати.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 15 від 18 січня 2017 року «Питання оплати праці працівників державних органів» матеріальна допомога для оздоровлення надається працівнику під час надання щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника.
Тобто, основною умовою, за якої виплачується матеріальна допомога на оздоровлення, є факт надання працівникові щорічної відпустки (повністю або її частини), проте, в матеріалах справи відсутні відомості щодо надання позивачу щорічної відпустки (повністю або її частини) у 2016 році, а також подання відповідного рапорту, отже, правових підстав для зобов'язання відповідача виплатити таку допомогу у суду немає.
У той же час, позивач вказує, що судом апеляційної інстанції проігноровано правову позицію Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду викладену в постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 826/4108/15, згідно якої непоширення норм КЗпП України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/поліції стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані КЗпП України.
Вищевказана правова позиція Верховного Суду яка стосується компенсації за час невідбутої відпуски, що, як правило, виплачується при звільненні, не є тотожним поняттям із матеріальною допомогою на оздоровлення (виплата якої урегульована положеннями спеціального законодавства), яку просить стягнути позивач у справі № 826/7001/17.
Таким чином, вочевидь, правовідносини в обох справах не є тотожними.
Також, звертаючи увагу на аргумент ОСОБА_1 про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права щодо зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи, щодо застосування норм права стосовно необхідності виплати середньої зарплати у випадку вимушеного прогулу та стягнення матеріальної допомоги для оздоровлення за час не відбутої відпуски всупереч висновкам про застосування таких норм права не тільки у подібних, але й повністю ідентичних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 200/1085/19-а. ОСОБА_1 вказує, що у справі № 200/1085/19-а залишені без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, якими повністю задоволені позовні вимоги позивача, котрий опинився в обставинах, аналогічних його обставинам і чиї позовні вимоги до МВС України аналогічні його позовним вимогам.
З цього приводу Верховний Суд зазначає наступне.
Спір, що виник у справі № 200/1085/19-а, стосується скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та зобов'язання вчинити певні дії (зарахувати до вислуги років трудовий стаж, стягнути грошове забезпечення та середній заробіток за час затримки розрахунку). Спірні правовідносини виникли після поновлення останнього за рішенням суду яке набрало законної сили.
Натомість, Верховний Суд вкотре зауважує, що предметом оскарження у справі № 826/7001/17 є бездіяльність МВС щодо невирішення питання подальшого використання на службі ОСОБА_1 , стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, матеріальної допомоги для оздоровлення.
Отже, правовідносини в обох справах суттєво відрізняються.
Більше того, Верховний Суд звертає увагу, що у справі № 826/12793/17 предметом оскарження є наказ МВС України від 08 вересня 2017 року № 953 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил України, після поновлення останнього на посаді на виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2016 року у справі № 826/26466/15, залишеної без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2017 року та постановою Верховного Суду від 20 вересня 2018 року.
Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2020 року закрито касаційне провадження № К/9901/19517/20 за касаційною скаргою МВС України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2020 року у справі № 826/12793/17.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2020 року у справі № 826/12793/17 набрало законної сили та відповідно до норм статті 370 КАС України є обов'язковим до виконання.
Вказаним рішенням адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ МВС України від 08 вересня 2017 року № 953 о/с (по особовому складу) в частині звільнення в запас Збройних Сил України за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом полковника міліції ОСОБА_1 (М-086841), заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління з 08 вересня 2017 року. Стягнуто з МВС України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09 вересня 2017 року по 09 січня 2018 року у розмірі 182 296, 06 грн. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з МВС України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми за один місяць без урахування обов'язкових податків та зборів. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Такі обставини свідчать про відновлення порушеного права позивача після його повторного звільнення зі служби.
Що стосується посилань позивача на позицію викладену у постанові Верховного Суду від 31 березня 2020 року у справі № 826/26222/15 слід зазначити, що така позиція стосується загальних приписів щодо розгляду справ, а не конкретно обставин чи порушень у цьому рішенні в справі № 826/7001/17.
У контексті оцінки таких доводів Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
З аналізу справ № 826/27226/15; № 552/3404/17; № 420/6852/18; № 826/4108/15; №826/26222/15 та № 200/1085/19-а, колегією суддів Верховного Суду встановлено, що правовідносини, які вирішувалися у цих справах не є подібними, а відтак є підстави для закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 339 КАС України.
Відповідно до частини другої статті 339 КАС України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.
В силу вимог пункту 5 частини першої статті 339 КАС України, вказані обставини є підставою для закриття касаційного провадження № К/9901/14392/20 судом касаційної інстанції на підставі пункту 5 частини першої статті 339 КАС України.
Керуючись статтями 339, 355, 359 КАС України, Верховний Суд, -
Закрити касаційне провадження № К/9901/14392/20 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 січня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2020 року у справі № 826/7001/17.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не оскаржується.
...........................
...........................
...........................
В.М. Соколов
Л.О. Єресько
А.Г. Загороднюк ,
Судді Верховного Суду