27 листопада 2020 р. Справа № 120/4207/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Слободонюка М.В., розглянувши в м. Вінниця в письмовому провадженні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
У серпні 2020 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області (далі - ТУ ДСА в Вінницькій області, відповідач), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області (далі - третя особа) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Заявлені позовні вимоги обґрунтовуються тим, що Указом Президента України "Про призначення суддів" № 735/2019 від 07.10.2019 року позивача призначено на посаду судді Погребищенського районного суду Вінницької області безстроково. Зазначає, що за період з 01.01.2020 року по 31.03.2020 року помісячно йому була нарахована суддівська винагорода, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад - 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (63060 грн.), доплата за науковий ступінь в розмірі 15% від посадового окладу (9459 грн.), доплата в розмірі 10% посадового окладу за зайняття адміністративної посади (6306 грн.) та надбавка за вислугу років 20% від посадового окладу (12612 грн.). Позивач вказує, що отримавши 30.04.2020 року суддівську винагороду за квітень 2020 року він дізнався про те, що розмір його виплати не відповідає розміру установленому Законом. Так, причиною зменшення розміру суддівської винагороди стало застосування відповідачем при її нарахуванні та виплаті норм Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, за змістом якої передбачено запровадження з квітня 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, обмеження в тому числі і суддівської винагороди 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Оскільки Закон від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ набрав чинності 18.04.2020 року, тобто, на думку позивача, саме з цього часу відбувається порушення його права на отримання суддівської винагороди у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". На переконання позивача, вказаний Закон України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" щодо зменшення розміру виплати суддівської винагороди не відповідає нормам Конституції України. Зокрема звернув увагу, що відповідно до статті 130 Конституції України розмір суддівської винагороди визначається Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Крім цього, на думку позивача, неправомірне обмеження розміру нарахованої та виплаченої йому суддівської винагороди суперечить національним та міжнародним стандартам гарантій незалежності суддів. Так, позивач вважає, що дії відповідача у вигляді нарахування і виплати йому суддівської винагороди із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" були протиправними, оскільки порушують конституційну гарантію незалежності, як судді, на належне матеріальне забезпечення в аспекті права на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому саме законом про судоустрій. Вищенаведені обставини стали підставою для звернення до суду з цим адміністративним позовом.
Ухвалою суду від 21.08.2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні). Крім того, встановлені сторонам строки для подання відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечення.
16.09.2020 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 27046/20), згідно якого останній не погоджується з позицією позивача та просить відмовити в задоволенні позовних вимог з таких підстав. Вказує, що обмеження суддівської винагороди було встановлене Законом № 553-ІХ, який набрав чинності 18.04.2020 року та підлягав застосуванню включно до 28.08.2020 року, коли Конституційний Суд України ухвалив рішення про визнання неконституційними його окремих норм. Тому в період з 18.04.2020 року до 28.08.2020 року виплата суддівської винагороди здійснювалася з урахуванням обмежень, передбачених вищезазначеним законом, а саме у розмірі 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Також відповідач просить врахувати, що Конституція України та жоден з законів України не надає суб'єктам владних повноважень (в тому числі й територіальному управлінню) права вибіркового застосування законів та права вирішувати, який закон є якісним, а який ні. Принагідно зауважує, що нарахування та виплата суддівської винагороди здійснювалось з дотриманням позиції Ради суддів України, викладеної у рішенні № 22 від 24.04.2020 року щодо виплати суддівської винагороди. Отож, нарахування позивачеві суддівської винагороди у спірний період здійснювалось у відповідності до положень ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а також враховуючи обмеження встановлених ст. 29 "Про Державний бюджет України па 2020 рік". На підставі викладеного, вважає, що не порушував прав позивача, а його дії ґрунтуються на законі і є цілком правомірними.
Правом на подачу письмових пояснень третя особа не скористалась, що не є перешкодою для розгляду даної справи.
В подальшому, ухвалою суду від 29.09.2020 року прийнято до розгляду заяву (клопотання) позивача ОСОБА_1 від 17.09.2020 року щодо зменшення розміру позовних вимог.
Так, подальший розгляд справи, враховуючи ст. 47 КАС України, проводиться з урахуванням зменшеного розміру позовних вимог, згідно яких позивач просить суд:
- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області щодо нарахування та виплати суддівської винагороди судді Погребищенського районного суду Вінницької області ОСОБА_1 за період часу з 18 квітня 2020 по 28 серпня 2020 року із застосуванням обмеження встановленого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік";
- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Погребищенського районного суду Вінницької області ОСОБА_1 на підставі частини 2 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", з утриманням з цих сум раніше сплачених розмірів суддівської винагороди судді Погребищенського районного суду Вінницької області ОСОБА_1 та передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті за період часу з 18 квітня по 28 серпня 2020 року, без застосування обмеження встановленого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік".
Цією ж ухвалою задоволено інше клопотання позивача та вирішено здійснювати розгляд даної справи за правилами загального позовного провадження, у зв'язку з чим по справі призначено підготовче засідання на 20.10.2020 року.
Ухвалою суду від 20.10.2020 року закрито підготовче провадження у справі з призначенням справи до розгляду по суті на 18.11.2020 року.
Представник позивача в судове засідання не з'явилась, однак 18.11.2020 року подала заяву про розгляд справи за її відсутності та відсутності самого позивача у порядку письмового провадження. Зауважила, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі, за обставин викладених в позові та просить їх задовольнити. Відповідач і третя особа на виклик суду також не з'явились, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду.
Відповідно до ч. 9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи факт неявки представників сторін у судове засідання та відсутність перешкод для розгляду справи, визначених статтею 205 КАС України, судом здійснюється розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.
Згідно ч. 5 ст. 250 КАС України, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Надавши оцінку аргументам сторін, що викладені у заявах по суті справи та поданим доказам, суд встановив таке.
Указом Президента України "Про призначення суддів" № 620/20013 від 07.11.2013 року ОСОБА_1 призначено на посаду судді Погребищенського районного суду Вінницької області строком на 5 років. Наступним Указом Президента України № 735/2019 від 07.10.2019 року позивача призначено на посаду судді Поребищенського районного суду Вінницької області безстроково.
Наразі ОСОБА_1 займає посаду судді Погребищенського районного суду Вінницької області, що підтверджується наказом Погребищенського районного суду Вінницької області від 07.10.2019 року № 14-к "Про виконання повноважень судді ОСОБА_1 " та має право на отримання суддівської винагороди, розмір якої визначається відповідно до ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII).
Так, 18.04.2020 року набрав чинності Закон № 553-ІХ, на підставі якого розмір суддівської винагороди було обмежено розміром, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Вказане обмеження припинене з 29.08.2020 року, у зв'язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020 року № 10-р/2020.
Таким чином, в період з 18.04.2020 року до 28.08.2020 року суддівська винагорода нараховувалась та виплачувалась позивачу з урахуванням обмеження, встановленого Законом № 553-ІХ, а не на підставі положень ст. 135 Закону № 1402-VIII.
Не погодившись з правомірністю дій відповідача щодо нарахування та виплати у вказаний період суддівської винагороди в обмеженому розмірі, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
Відповідно до ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Відповідно до ч. 1 ст. 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з ч. 2 ст. 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Пунктом 1 частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII встановлено базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а судді апеляційного суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до частин четвертої, п'ятої статті 135 Закону № 1402-VIII до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків; більше 5 років - 20 відсотків; більше 10 років - 30 відсотків; більше 15 років - 40 відсотків; більше 20 років - 50 відсотків; більше 25 років - 60 відсотків; більше 30 років - 70 відсотків; більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Згідно частин шостої та сьомої статті 135 Закону № 1402-VIII суддям, які обіймають посади заступника голови суду, секретаря, голови судової палати, секретаря Пленуму Верховного Суду, секретаря Великої Палати Верховного Суду, виплачується щомісячна доплата в розмірі 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду, голові суду - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду. Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.
Суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Цілком таємно", - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Таємно", - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду (ч. 8 ст. 135 Закону №1402-VIII).
Відповідно до ч. 9 ст. 135 Закону № 1402-VIII обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
У рішенні від 08.04.2016 № 4-рп/2016 у справі № 1-8/2016 Конституційний Суд України зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені.
Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 03.06.2013 № 3-рп/2013 у справі № 1-2/2013 будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
У рішенні від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.
Така позиція Конституційного Суду України узгоджується з положеннями Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
Враховуючи наведене, можна дійти однозначного висновку про те, що законодавче регулювання питання суддівської винагороди може здійснюватись виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів", що узгоджується з приписами частини другої статті 130 Конституції України, згідно з якою розмір суддівської винагороди встановлюється законом про судоустрій.
18.04.2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29.
Так, статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" установлено, що в квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Як встановлено судом та не заперечується відповідачем, з дня набрання чинності Законом № 553-ІХ, тобто з 18.04.2020 року, суддівська винагорода позивача нараховувалась та виплачувалась з урахуванням обмеження, встановленого вищезазначеними нормами статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік".
Втім, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.
Водночас у вказаному рішенні зазначено, що при вирішенні питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону № 294-IX, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).
Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (далі - Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020 дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Ураховуючи викладене, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.
Крім того, в рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 констатовано, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи як чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п'ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року № 1-р/2020). Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 29 Закону № 294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права.
Згідно з частиною першою статті 113 Конституції України, частиною першою статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Тобто, оспорюваними положеннями статті 29 Закону № 294-IX заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.
Також у вищезазначеному рішенні Конституційний Суд України звернув увагу на те, що згідно з Конституцією України виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130). Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).
Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).
Окрім цього, Конституційний Суд України дійшов висновку, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв'язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України (пункт 4.3 рішення від 28.08.2020 № 10-р/2020).
Також суд наголосив, що в силу частини другої статті 130 Конституції України питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентується виключно статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що, в свою чергу, виключає можливість застосування до правовідносин стосовно суддівської винагороди норм інших законів.
Доводи відповідача про те, що територіальне управління може проводити нарахування і виплати суддівської винагороди лише в рамках бюджетного законодавства та в межах бюджетних асигнувань на поточний фінансовий рік не спростовують висновки суду про необхідність застосування при нарахуванні і виплаті суддівської винагороди норм Конституції України та спеціального закону, яким є Закон № 1402-VIII.
Суд вважає, що обмежуючи розмір суддівської винагороди позивача шляхом застосування Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними на підставі Закону України № 553-ІХ, відповідач, як розпорядник бюджетних коштів, вчинив дії, що порушують права та гарантії незалежності судді.
Таким чином, оскаржувані дії відповідача визнаються протиправними, оскільки вони суперечать вимогам частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII та порушують охоронювані права та інтереси позивача внаслідок істотного зменшення суддівської винагороди, яку позивач отримував до 18.04.2020.
Крім того, суд не бере до уваги посилання відповідача на рішення Ради суддів України № 22 від 24.04.2020 року, оскільки метою прийняття даного рішення була не "легітимізація" обмеження суддівської винагороди, встановленого Законом № 553-ІХ, а реагування на факт набрання чинності цього Закону, окремі положення якого, на думку органу суддівського самоврядування, є неконституційним (абзац 4 рішення), для того, аби надавши роз'яснення уникнути спірних питань у його застосуванні.
Також є безпідставними посилання відповідача на рішення Конституційного Суду України щодо збалансованості бюджету України та щодо того, що соціально-економічні права громадян не є абсолютними, оскільки ці рішення жодним чином не стосуються гарантій суддівської незалежності, однією з яких є суддівська винагорода.
Підсумовуючи, суд доходить висновку, що дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди в період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року, із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними Законом № 553-ІХ, є протиправними. Тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Оцінюючи позовні вимоги зобов'язального характеру, суд насамперед зауважує, що такі вимоги є похідними від основних, які стосуються визнання протиправними дій відповідача щодо виплати в спірний період суддівської винагороди у неналежному розмірі.
Крім того, суд зазначає, чинність норм Закону № 553-ІХ не може виправдовувати їх правомірність, адже, як вже зазначалося, при нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди відповідач повинен був керуватися нормами частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII, які не зазнали змін у зв'язку із прийняттям Закону № 553-ІХ від 13.04.2020.
Також суд враховує висновки Конституційного Суду України, наведені у пункті 4.3 рішення від 28.08.2020 № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20), згідно з якими обмеження виплат, в тому числі суддівської винагороди, є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак, навіть в таких випадках, обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Після закінчення терміну його дії втрачені у зв'язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.
Тобто, виходячи з правової позиції Конституційного Суду України, право позивача на компенсацію сум суддівської винагороди, втрачених у зв'язку із запровадженими обмеженнями, не може бути поставлене під сумнів.
З огляду на викладене суд доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу суддівську винагороду за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року включно на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", з урахуванням виплачених у цей період сум та з утриманням із сум, що підлягають виплаті, передбачених законом податків та обов'язкових платежів. При цьому відповідач повинен врахувати положення частини другої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", за змістом яких встановлене Законом № 553-ІХ обмеження максимального розміру суддівської винагороди не поширюється на суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплату щорічної відпустки.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 2 ст. 2 КАС України).
В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши доводи сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити повністю, а саме визнати протиправними дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року, із застосуванням обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними згідно із Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020, та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу суддівську винагороду за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", з урахуванням виплачених у цей період сум та з утриманням із сум, що підлягають виплаті, передбачених законом податків та обов'язкових платежів, без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"
За результатами вирішення справи позивач також просить звернути до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць.
В цій частині суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи є підстави допустити негайне виконання рішення.
Водночас негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання рішенням суду законної сили, як це передбачено для більшості судових рішень, а негайно з часу його ухвалення, чим забезпечується швидкий та реальний захист життєвоважливих прав та інтересів позивача.
Перелік рішень суду, що підлягають негайному виконанню, визначається статтею 371 КАС України.
Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць. Отже, до негайного виконання допускається рішення суду про "стягнення" відповідних виплат, а не про зобов'язання відповідача до їх нарахування та виплати позивачеві. Тобто, саме у випадку постановлення судом рішення про стягнення на користь позивача недоплачених сум заробітної плати та іншого грошового утримання у відносинах публічної служби, суд повинен також визначити суму стягнення за один місяць та в цій частині допустити рішення до негайного виконання.
Разом з тим, обраний у цій справі спосіб захисту прав та інтересів позивача шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити суддівську винагороду на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" означає, що суму недоплаченої суддівської винагороди повинен визначити сам відповідач в процесі виконанні рішення суду після набрання ним законної сили.
Крім того, суд вважає за необхідне зауважити, що передбачивши певні категорії справ, рішення у яких підлягають негайному виконанню, законодавець переслідував мету створити гарантії для забезпечення швидкого і реального захисту життєвоважливих прав та інтересів позивача у виняткових ситуаціях, зокрема тоді, коли незаконно звільнена особа у відносинах публічної служби позбавлена джерел доходів, або ж в інших випадках, коли внаслідок порушення відповідачем закону про виплату грошового утримання у відносинах публічної служби, рівень доходів позивача істотно зменшився. Однак, як встановлено судом, у зв'язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020 № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) позивачу відновлено виплату суддівської винагороди у повному розмірі з 29.08.2020 року, що вказує на те, що порушення прав та законних інтересів позивача в спірних правовідносинах на цей час припинилося.
Враховуючи наведене, суд доходить висновку про відсутність достатніх правових підстав для звернення ухваленого рішення до негайного виконання.
Позивач також просить встановити судовий контроль за виконанням судового рішення.
В цьому контексті суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Таким чином, необхідність встановлення судового контролю за виконанням судового рішення вирішується судом залежно від обставин кожної адміністративної справи та є його розсудом, а не обов'язком.
Відповідно до ч. 1 ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Принцип обов'язковості судового рішення також закріплений у статті 14 КАС України, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відтак, оскільки судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим до виконання, а судом не встановлено обставин, які б ставили під сумнів добросовісність відповідача при виконанні рішення суду у цій справі, суд не вбачає підстав для покладення на відповідача обов'язку подати звіт про виконання судового рішення у відповідності до вимог ст. 382 КАС України.
При цьому, додатково враховуються положення ст. 383 КАС України, якими позивачу надано можливість ініціювати заходи судового контролю на стадії виконання прийнятого на його користь рішення, в разі допущення відповідачем-суб'єктом владних повноважень протиправної бездіяльності чи вчинення неправомірних дій у процесі виконання рішення.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", а інших витрат, що пов'язані з розглядом справи не встановлено, питання про розподіл судових витрат у цій справі не вирішується.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 263, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області щодо нарахування та виплати судді Погребищенського районного суду Вінницької області ОСОБА_1 у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року суддівської винагороди із застосуванням обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними згідно із Законом України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області нарахувати та виплатити судді Погребищенського районного суду Вінницької області ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", з урахуванням виплачених у цей період сум та з утриманням із сум, що підлягають виплаті, передбачених законом податків та обов'язкових платежів, без застосування обмеження, встановленого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік".
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне судове рішення складено 27.11.2020.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 );
Відповідач: Територіальне управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області (код ЄДРПОУ: 26286152, місцезнаходження: вул. Родіона Скалецького, буд. 17, м. Вінниця, 21018);
Третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області (код ЄДРПОУ: 37979858, місцезнаходження: вул. Пирогова, буд. 29, м. Вінниця, 21018).
Суддя Слободонюк Михайло Васильович