м. Вінниця
01 грудня 2020 р. Справа № 120/5125/20-а
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області у якому просить визнати протиправним та скасувати наказ та зобов'язання вчинити дії.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що звернувшись з клопотанням до відповідача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, площею 2 га. Відповідач, за наслідками розгляду клопотання позивача, наказом від 17.12.2020 року № 2-24543/15-19-СГ відмовив у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, з мотивів того, бажана земельна ділянка розміщена на пасовищах.
Відповідачем надано відзив на позовну заяву, у якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Зокрема зазначає, що позивач бажає отримати у власність земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. Тобто, згідно статті 37 Закону України "Про охорону земель" використання земельних ділянок, що призводить до погіршення їх якості, забороняється. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про особисте селянське господарство", особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Тобто, передача вищезазначеної земельної ділянки у власність громадянам буде суперечити нормам чинного законодавства, що у свою чергу є підставою відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою в порядку ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України, а саме невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць.
Що стосується іншої позовної вимоги в частині зобов'язання надати дозвіл на виготовлення документації із землеустрою, то відповідач звертає увагу суду, що такі вимоги передбачають втручання у дискреційні повноваження останнього, у зв'язку з чим задоволенні бути не можуть.
Дослідивши матеріали справи судом встановлено, що в листопаді 2019 року позивач звернулась до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2 га, яка розташована на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області.
За наслідком розгляду вказаного клопотання, наказом головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 17.12.2019 року № 2-24543/15-19-СГ відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. Відмова мотивована тим, що зазначена на графічних матеріалах земельна ділянка розміщена на пасовищах.
Щодо суті позовних вимог.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд враховує, що суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним Кодексом України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.
Згідно з частиною другою статті 4 Земельного Кодексу України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Положеннями частини 3 статті 22 Земельного Кодексу України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Відповідно до статті 81 Земельного Кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
За змістом частин першої - третьої та п'ятої статті 116 Земельного Кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Пунктом "б" частини 1 статті 121 Земельного Кодексу України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в розмірі не більше 2,0 гектара для ведення особистого селянського господарства.
Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 Земельного Кодексу України.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами встановлений статтею 118 Земельного Кодексу України.
Так, частиною шостою статті 118 Земельного Кодексу України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
В той же час, за змістом частини 7 статті 118 Земельного Кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Системний аналіз наведених правових норм вказує на те, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного Кодексу України.
Аналогічна правова позиція із цього приводу неодноразово була висловлена Верховним Судом у своїх постановах від 25.02.2020 року в справі за № 723/1964/14-а, від 15.04.2020 року в справі за № 638/15764/17, від 15.04.2020 року в справі за № 638/15764/17, від 22.04.2020 року в справі за № 818/1707/16 та від 14.05.2020 року в справі за № 360/536/17-а, та інших.
Разом із тим судом встановлено, що відповідач наказом № 2-24543/15-19-СГ від 17.12.2019 року відмовляючи у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки виходив із того, що бажана для позивачки земельна ділянка розміщена на пасовищі, на якому не передбачається виробництво та переробка сільськогосподарської продукції.
Визначаючись з приводу правомірності такої відмови, суд першочергово звертає увагу на положення частини 7 статті 118 Земельного Кодексу України, якими визначено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу.
Проте, на переконання суду, наказом № 2-24543/15-19-СГ від 17.12.2019 року органом Держгеокадастру безпідставно відмовлено у наданні позивачці дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з посиланням на те, що бажана земельна ділянка розміщена на пасовищі, що за своїми природними особливостями і призначенням має використовуватися для сінокосіння та випасання худоби.
Так, відповідно до статті 1 Закону України "Про землеустрій" цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
Частиною 1 статті 19 Земельного Кодексу України встановлено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на дев'ять категорій, серед яких землі сільськогосподарського призначення.
В той же час земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі (ч. 2 статті 19 Земельного Кодексу України)
Відповідно до частин 1, 2 статті 22 Земельного Кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. До земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).
В даному разі, враховуючи, що з позиції відповідача бажана для позивача земельна ділянка розміщена на пасовищі, тому очевидно, що така земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення. Такі обставини відповідачем не заперечуються.
Відтак, цільове призначення бажаної земельної ділянки відповідає тому виду використання (для ведення особистого селянського господарства), для якого позивачка має намір отримати її у власність.
Той факт, що бажана земельна ділянка за своїми природними особливостями і призначенням має використовуватись для сінокосіння та випасання худоби не є підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, оскільки така ділянка відноситься до категорії земель сільськогосподарського призначення. Відповідачем не доведено, що така земельна ділянка відноситься до категорії земель, які неможливо передавати у приватну власність.
Безпідставними слід визнати посилання у наказі, що оскаржується, на заборону використання земельних ділянок способами, що призводять до погіршення їх якості, адже такі жодним чином не узгоджуються із приписами частини 7 статті 118 Земельного Кодексу України.
Так, суд зазначає, що норми ст. 37 Закону України "Про охорону земель", на які посилається відповідач, не містять заборон щодо передачі у власність для ведення особистого селянського господарства земельних ділянок, на яких розміщені пасовища, а наводить лише певні обмеження щодо діяльності на таких земельних ділянках.
Згідно з ч. 4, 5 ст. 111 Земельного Кодексу України обмеження у використанні земель (крім обмежень, безпосередньо встановлених законом та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами) підлягають державній реєстрації в Державному земельному кадастрі у порядку, встановленому законом, і є чинними з моменту державної реєстрації.
Обмеження у використанні земель, безпосередньо встановлені законами та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, є чинними з моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, якими вони були встановлені.
Відомості про обмеження у використанні земель зазначаються у схемах землеустрою і техніко-економічних обґрунтуваннях використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектах землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об'єктів, проектах землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічній документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відомості про такі обмеження вносяться до Державного земельного кадастру.
Водночас, ч. 1 ст. 1 Закону України "Про особисте селянське господарство" встановлено, що особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.
Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть використовуватися для ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства (абз. 4 статті 5 Закону України "Про особисте селянське господарство").
Крім того, ст. 33 Земельного Кодексу України передбачено, що земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства, можуть передаватися громадянами у користування юридичним особам України і використовуватися ними для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства без зміни цільового призначення цих земельних ділянок.
Враховуючи те, що земельна ділянка, призначена для ведення особистого селянського господарства, може використовуватися для будь-якої сільськогосподарської діяльності, у тому числі для сінокосіння й випасання худоби, садівництва, бджільництво тощо, тобто для цілей, які не передбачають розорювання таких земель, тому суд вважає необґрунтованими висновки відповідача щодо неможливості передачі цієї земельної ділянки позивачці з посиланням на приписи статті 37 Закону України "Про охорону земель".
У даному випадку відповідач своєю відмовою передчасно надає оцінку можливим видам діяльності позивачки у майбутньому.
З приводу тверджень щодо необхідності розроблення проекту землеустрою, що забезпечує еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, то такі є необґрунтованими, адже відповідно до частини 4 статті 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" відомості про угіддя земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру: на підставі відповідної документації із землеустрою, яка розробляється при формуванні земельних ділянок, - щодо земельних ділянок, які формуються; на підставі схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), проектів землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель.
Відтак, частиною 4 статті 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" не врегульовано особливостей отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою, а встановлено основні вимоги щодо внесення відомостей до Державного земельного кадастру.
Відповідно до положень статті 79-1 Земельного Кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
В той же час будь-яких доказів та інформації щодо рішень органу місцевого самоврядування про створення пасовища на такій земельній ділянці, прийняття в комунальну власність земельної ділянки громадського пасовища та відомостей про реєстрацію права на таке пасовище відповідачем не надало.
Тобто, перешкод у неможливості наданні цієї земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства судом не встановлено.
Таким чином, враховуючи наведені вище обставини, суд приходить до висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування наказу відповідача №2-24543/15-19-СГ від 17.12.2020 року.
Зважаючи на те, що відповідачем прийнято рішення про відмову позивачу надати дозвіл на розробку проекту землеустрою без наведення (встановлення) вичерпних підстав для відмови, передбачених статтею 118 Земельного кодексу України, суд вважає за необхідне зобов'язати головне управління Держгеокадастру повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від листопада 2019 року, про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області.
Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Разом з тим, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності прийнятого рішення про відмову у надані дозволу на розробку проекту землеустрою.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд зазначає, що згідно ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент.номер НОМЕР_1 ) до головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м. Вінниця, ЄДРПОУ 39767547) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-24543/15-19-СГ від 17.12.2020 року щодо надання відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.
Зобов'язати головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від листопада 2019 року, про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент.номер НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 420,40 грн., за рахунок бюджетних асигнувань головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м. Вінниця, ЄДРПОУ 39767547).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович