25 листопада 2020 р.Справа № 520/3799/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Григорова А.М. , Бартош Н.С. ,
за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.09.2019 року, головуючий суддя І інстанції: Білова О.В., м. Харків, повний текст складено 03.10.19 року по справі № 520/3799/19
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив:
- визнати протиправними і скасувати рішення Державної міграційної служби України № 109-19 від 28 березня 2019 р. про відмову у визнанні ОСОБА_1 , громадянина Російської Федерації, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву-анкету громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 166/27 від 28.08.2017.
Рішенням Харківський окружний адміністративний суд від 23.09.2019 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, вважає рішення незаконним, необґрунтованим, ухваленим за умов неправильного застосування норм матеріального права, таким, що прийняте без повного і всебічного з'ясування всіх обставин в справі, на підставі висновків, що суперечать дійсним обставинам справи. Вказує, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо правомірності відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач надав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити в її задоволенні, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Сторони по справі повідомлені належним чином про день, час та місце судового розгляду апеляційної скарги.
Позивач повідомлявся на адресу визначену в апеляційній скарзі, поштове відправлення повернулося з відміткою пошти : "адресат не з'явився".
Відповідно до ч. 11 ст. 126 КАС України у разі повернення поштового відправлення із повісткою, яка не вручена адресату з незалежних від суду причин, вважається, що така повістка вручена належним чином.
Тобто, відповідно до ч. 11 ст. 126 КАС України позивач вважаються повідомленим належним чином.
Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст. 229 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач - громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту до органів Державної міграційної служби України 23 серпня 2018 року (а.с.51-60)
Уповноваженою особою ГУ ДМС України у Харківській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 від 13.02.2019, затверджений першим заступником начальника ГУ ДМС України у Харківській області 13.02.2019 (а.с.106-124), в якому з аналізу зібраних матеріалів зроблено висновок про те, що заявнику, при поверненні до країни громадянської належності, не існує об'єктивних підстав побоюватися стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені пунктом 1 частини першої статті 1 Закону, відсутні. Також встановлено, що при поверненні до країни громадянської належності, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, тобто умови, передбачені пунктом 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні.(а.с.106-124)
На підставі зазначеного висновку Державною міграційною службою України встановлено, що стосовно позивача відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та прийнято рішення № 109-19 від 28 березня 2019 р. про відмову у визнанні ОСОБА_1 , громадянина Російської Федерації, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке було надіслано на адресу позивача разом із повідомленням від 08.04.2019 № 34 (а.с. 125, 126)
Вважаючи, що вказане рішення порушує права та законні інтереси, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з правомірності оскаржуваного рішення ДМС України, оскільки доводи позивача є необґрунтованими та не можуть слугувати належними підставами для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі по тексту - Закон № 3671-VI).
Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Частиною 1 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.2 ст.5 Закону № 3671-VI).
Положеннями ч. 5 ст. 5 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч.1 ст.9 Закону № 3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону (ч.2 ст.9 Закону № 3671-VI).
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.11 ст. 9 Закону № 3671-VI).
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI).
Колегія суддів зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:
1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;
3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;
4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 визначено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
При цьому колегія суддів зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, для особи, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні.
Разом з тим, звертаючись із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен принаймні навести усні твердження, які б свідчили про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань або зазнати неприйнятної шкоди в країні походження, та які б могли бути перевірені працівниками міграційної служби з використанням вищезазначених джерел.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторони. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
При цьому слід зазначити, що згідно з п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Колегія суддів вказує, що правовою підставою для прийняття спірного рішення стала відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI.
Так, як встановлено під час розгляду справи, позивач з серпня 2013 року по 25.04.2016 проходив військову службу у Військовому університеті Міністерства оборони Російської Федерації у м. Москві на посаді начальника курсу 6 факультету іноземних мов, виконуючи організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції у Збройних Силах Російської Федерації. Заявник повідомив, що займався набором курсантів, відповідав за дисципліну та навчання останніх.
Позивач вказує, що 21 квітня 2016 року звільнився з посади за власним бажанням у званні майору та перебуває у запасі. Причиною залишення ним посади стало непорозуміння, що виникли між ним та його військовим керівництвом щодо відносин між Російською Федерацією та Україною, а саме його незгода з діями Російської Федерації на Сході України та з анексією Криму: «Когда в 2013-2014 гг. началась ситуация между Россией и Украиной, я был не согласен с мнением моего командования, с высказыванием курсантов по поводу анексии Крыма и войны на Донбассе. Россия и Украина, Молдавия, это братские народы, поэтому идти войной на Украину я считал преступлением. Многие с моим мнением не соглашались» (протокол співбесіди від 29.08.2018).
При цьому, як повідомив заявник, незгода виявлялася наступним чином: «… это были мои слова в обычных разговорах с коллегами, курсантами. Это дошло до моего руководства» (протокол співбесіди від 29.08.2018).
Заявник також зазначив, що його незгода з політикою Російської Федерації з вищевказаних питань виявлялася у соціальних мережах: «В социальных сетях было такое, что я написал «Слава Украине» своєму товарищу, просто в дружеской форме, а где-то подписался под комментариями относительно Крыма и относительно «бендеровцев» - где-то «лайкнул», где-то написал «рано радуетесь» по поводу присоединения Крыма. Эта информация также дошла до моего руководства. Что «Слава Украине» нельзя произносить, даже в шуточной форме» (протокол співбесіди від 29.08.2018). При цьому заявник повідомив, що видалив свої сторінки у соціальних мережах «ВКонтакте» та «Одноклассники».
Вказує, що реакція військового керівництва була наступною: «В начале меня вызывало моё руководство и беседовало со мною - чему я учу своих курсантов, какой пример я им подаю. Со временем начались проверки - проверялось моё подразделение - проверялась учёба моих курсантов, их оценки. Были сделаны выводы, что моё подразделение показывает плохие результаты в учёбе. Были предупреждения со стороны командования, чтобы я повысил свой профессиональный уровень. Чувствовалось негативное отношение руководства по отношению ко мне. Последние полтора года не было никаких поощрений, премий. Обещанное мне повышение не произошло, я думаю потому, что я не шёл в ногу со своим командованием, не разделял их мнения» (протокол співбесіди від29.08.2018).
Також повідомив, що під час передбачених його посадою співбесід зі співробітниками контррозвідки Федеральної служби безпеки Російської Федерації, останні спілкувалися з ним щодо його висловлювань: «В течении всей моей службы проводились беседы сотрудниками контрразведки ФСБ РФ со мною. Это сотрудники, прикреплённые к университету. Эти беседы проводятся со всем руководящим составом университета, не только со мною. Но тема разговора у всех разная. Со мной беседовали на тему моих высказываний, а также предлагали мне сменить мою супругу ОСОБА_2 , которая является гражданкой Украины. Моя была позиция, что мне никто не должен навязывать, на ком я должен жениться, без разницы с какой она страны. В 2015-2016 гг. мне препятствовали с выездом в Украину к своей жене. Наверное, из-за этого я не выезжал к жене» (протокол співбесіди від 29.08.2018). Слід зазначити, що заявник суперечить своїм твердженням щодо перешкод виїзду у 2015-2016 рр. до дружини, так як під час зазначеної співбесіди він повідомив, що дружина проживала з ним у м. Москві та іноді їздила в Україну до своїх батьків у м.Харків.
Зі слів заявника, причиною та поштовхом до звільнення послужило наступне: «Когда вокруг меня нагнеталась обстановка в моральном плане, командование мне намекнуло, что мне лучше уволиться по собственному желанию, так как органы контрразведки недовольны мною, как командиром подразделения» (протокол співбесіди від 29.08.2018).
На окреме запитання в ході подальшої співбесіди розповів, що його викликали до Військової прокуратури за тиждень-два до звільнення: «Меня вызывали в Военную прокуратуру в Москве перед увольнением за неделю, за две. Я просто пришёл к следователю, он сказал мне, что курсанты написали на меня жалобу, что давали мне деньги и спиртное. Я ответил, что впервые об этом слышу. На этом беседа окончилась, ничего не было» (протокол співбесіди від 29.08.2018). Вищевказане суперечить твердженням заявника, які він надав пізніше на тій самій співбесіді, зазначивши, що вперше дізнався про скаргу курсантів та про інше лише після його затримання 22.04.2018 на українсько-молдавському кордоні та у судовому засіданні в м. Одесі: «До момента моего задержания на границе Украины-Молдавии - пропускной пункт Платоновка, я ничего не знал. Украинские пограничники задержали меня и сказали, что я в международном розыске. Причины моего розыска мне сказали. В Одесском суде огласили, что в отношении меня уголовное дело по превышению мною служебных полномочий, мелкое взяточничество путём вымогательства», «...я впервые услышал об этом в суде. В суде сказали, что якобы я с подчинённых вымогал спиртные напитки, золотую цепочку и планшет».
Слід зазначити, що відповідно до наданих Прокуратурами Харківської та Одеської областей копій матеріалів екстрадиційної перевірки, заявнику було повідомлено щодо прийнятих стосовно нього рішень про порушення кримінальних справ за ч. 1 ст. 286 КК РФ (дві постанови старшого слідчого 517 ВСВ ВСУ СК РФ по м. Москві від 27.05.2016) та за п. «б» ч. 5 ст. 290 КК РФ (постанова старшого слідчого 517 ВСВ ВСУ СК РФ по м. Москві від 03.06.2016), а зміст постанови старшого оперуповноваженого 1 відділення Відділу ФСБ Росії по військовим академіям і науково-дослідним інститутам м. Москви від 26.06.2017 № 1/7298 про оголошення заявника у міжнародний розшук, свідчить про те, що заявник прибував за викликом слідчого, але надалі відключив використовувані номери телефонів.
Інформація, яка публікується на сайтах організацій Amnesty International та Human Rights Watch вказує на існування у Російській Федерації переслідувань осіб, які не згодні з діями діючої влади і публічно це висловлюють, однак матеріали справи вказують, що заявник не відноситься до категорії таких осіб. Є підстави вважати, що заявник використовує загальновідому інформацію щодо переслідування владою опозиціонерів та публічно незгодних людей для обґрунтування своїх побоювань повернення до країни походження з політичних мотивів.
Заявник повідомив, що 27 квітня 2016 року, прямим автобусним рейсом «Москва-Харків» виїхав до України і того ж дня, перетнувши державний кордон останньої у пункті пропуску «Гоптівка», прибув до м. Харкова. Зі слів заявника, він ще двічі, у серпні та вересні 2016 року, на підставі закордонного паспорта, автобусом їздив до м. Москви з метою зібрати всі речі та відвідати молодшого брата Миколая, який працює в останній.
За матеріалами екстрадиційної перевірки, заявник прибув до України через Республіку Білорусь у - 01.09.2016 перетнув державний в сторону України в пункті пропуску «Нова Гута» Гомельської області Республіки Білорусь.
За обліками ЦП «Аркан» заявник 01.09.2016 перетнув державний кордон України у пункті пропуску «Нові Яроловичі» Ріпкинського району Чернігівської області, що знаходиться на кордоні з Гомельською областю Республіки Білорусь.
При цьому, за даними ЦП «Аркан» заявник у серпні-вересні 2016 року був у Російській Федерації один, а не два рази (27.08.2016 виїхав через пункт пропуску «Гоптівка», а 01.09.2016 повернувся через Республіку Білорусь). Також заявник нічого не повідомив, що він останнього разу в'їхав до України через Республіку Білорусь, а у травні 2016 року виїжджав до Російської Федерації (пункт пропуску «Гоптівка»).
В анкеті від 23.08.2018 (пп. 2.6, 2.7) позивач повідомив, що не звертався за наданням притулку або наданням статусу біженця в інших країнах, так як «в другие страны не въезжал», що не відповідає дійсності - заявник неодноразово у 2016-2017 рр. перебував у Республіці Молдова, а у вересні 2016 року в'їхав до України через Республіку Білорусь.
Заявник стверджує, що в Україні займався волонтерською діяльністю. Так, під час співбесіди 29.08.2018 заявник повідомив, що люди з оточення батька його колишньої дружини ОСОБА_3 , займаються волонтерською діяльністю стосовно українських військовослужбовців, а в 2014-2015 рр., під час активних дій на Донбасі, він їздив з волонтером організації «Південний пост» Олександром Юрченко у м. Бровари Київської області, де допомагав ремонтувати військову техніку. Заявник також стверджує, що закуповував та здавав їжу та одежу в пункт прийому допомоги організації «Станція Харків».
Однак, дані ЦП «Аркан» свідчать, що заявник жодного разу не перебував на території України у 2014-2015 рр.
Під час співбесіди 07.11.2018 заявник повідомив, що він є членом БО «БФ «Воїн» у м. Харкові, що займається благодійністю та підтримкою воїнів АТО. Зі слів заявника, він допомагав ремонтувати військові пошкоджені автомобілі, але на даний час вже не займається волонтерською діяльністю. В підтвердження волонтерської діяльності у зазначеній благодійній організації, заявник надав копію посвідчення волонтера, виданого 07.07.2016 строком дії до 07.07.2019, та копію характеристики від 18.09.2018 з останньої. Натомість, у посвідченні не заповнене місце, призначене для внесення номеру, тобто посвідчення не має номеру. При цьому, під час співбесіди 29.08.2018 заявник, на прохання розповісти про його волонтерську діяльність в Україні, не надав жодної інформації про його діяльність у вказаній благодійній організації, а в ході співбесіди 07.11.2018, на запитання, чому він раніше не надав документів щодо діяльності у БО «БФ «Воїн», повідомив: «На тот момент не было в этом необходимости, и никто мне не говорил об зтом». Крім того, БО «БФ «Воїн» не надала відповіді на запит щодо підтвердження видачі заявнику посвідчення та надання йому характеристики.
Крім того, 29.08.2018 на запитання, чим заявник займався після закінчення інституту, він повідомив: «Служил в вооруженных силах РФ. Я служил в г. Москве, военная часть № 201207 - это Фрунзенская набережная. После института у меня было звание лейтенанта. В 2007 году я перевелся на службу в военную часть №25776 по адресу ул. Большая Садовая, 14 - зто Военный университет Министерства обороньї РФ. Здесь я проработал до 21 апреля 2016 года».
Як зазначено у висновку, складеному ГУ ДМС у Харківській області, аудіозапис співбесіди (12 хв. 47 сек. - 13 хв. 15 сек.) підтверджує вищевказані слова заявника. Однак, під час співбесіди 07.11.2018, на прохання надати пояснення щодо військової частини № 201207, заявник відповів: «По окончании воєнного института в 2001 году я был направлен на службу в воинскую часть № 25776, я приложил к делу копию удостоверения, где указывается номер этой части. Я не знаю, что это за номер 201207».
Аналіз наданих заявником відомостей та екстрадиційних матеріалів свідчить про те, що він, ще перебуваючи на території Російської Федерації знав обставини, що послугували порушенню проти нього кримінальної справи, а саме про скаргу курсантів на його діяльність в якості начальника курсу 6 факультету Військового університету, а також зміст цієї скарги. Заявник, передбачаючи наслідки розпочатого слідства, ухилився від органів досудового слідства і залишив територію Російської Федерації. Заявник нічого не повідомив, що він останнього разу в'їхав до України через Республіку Білорусь, а у травні 2016 року виїжджав до Російської Федерації. Твердження заявника щодо волонтерської діяльності в Україні є неправдоподібними.
Вищевикладене вказує на те, що заявник, не бажаючи понести відповідальність за вчинені злочини, намагається надати своїм побоюванням повернення до країни громадянської належності політичний зміст.
За матеріалами справи судом встановлено, що заявник намагається обґрунтувати небажання повернення до країни походження через побоювання зазнати переслідування за свої політичні переконання, що є однією з конвенційних ознак. При цьому, в якості агента переслідувань, заявник визначає державні органи Російської Федерації.
За даними Відділу міжнародного поліцейського співробітництва ГУ національної поліції в Харківській області, заявник з 03.11.2017 значиться на обліках Генерального секретаріату Інтерполу, як особа, яка перебуває в міжнародному розшуку з метою екстрадиції до Російської Федерації.
Прокуратура Харківської області надала аналогічну інформацію, зазначаючи, що заявник на міжнародному рівні розшукується правоохоронними органами Російської Федерації для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 286 (перевищення службових повноважень), ч. 5 ст. 290 (отримання хабара), ч. 1 ст. 291.2 (дрібне хабарництво) КК РФ.
Відповідно до запиту Генеральної прокуратури Російської Федерації від 24.05.2018 № 81/3-1501-17, проти заявника порушено кримінальну справу за обвинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 286 (вчинення посадовою особою дій, що явно виходять за межі його повноважень, що призвели до суттєвого порушення прав і законних інтересів громадян чи організацій або охоронюваних законом інтересів держави - два злочини), п. «б» ч. 5 ст. 290 (одержання посадовою особою особисто хабара у вигляді майна за загальне заступництво та потурання по службі, у значному розмірі, вчинене з вимаганням хабара, а також одержання посадовою особою особисто хабара у вигляді майна за бездіяльність на користь хабародавця, якщо така бездіяльність входить у службові повноваження посадової особи, а так само за загальне заступництво та потурання по службі, вчинене з вимаганням хабара - два злочини), ч. 1 ст. 291.2 (дрібне хабарництво, тобто одержання хабара особисто у розмірі, що не перевищує десять тисяч рублів - шість злочинів) КК РФ.
Слід зазначити, що вищевказаним листом Генеральна прокуратура Російської Федерації гарантує, що запит на видачу заявника не має мети переслідування його за політичним мотивами, а також у зв'язку з расовою приналежністю, віросповіданням, національністю або політичними поглядами. Заявнику будуть надані всі можливості для захисту, у тому числі допомога адвокатів, він не буде підданий тортурам, жорстоким, нелюдським, принижуючим гідність видам поводження або покарання (статті 3, 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 04.11.1950, а також відповідно до конвенції ООН, Ради Європи та протоколи до них), і буде притягнутий до кримінальної відповідальності тільки за ті злочини, в зв'язку з якими запитується його видача.
Відповідно до пункту 80 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН, наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, що розділяються владою, само по собі не є підставою для подання клопотання про надання статусу біженця, і шукач повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що надані заявником документи не підтверджують фактів переслідувань або загрози переслідувань стосовно нього. Заявник не надав документів або матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, заявник порушив порядок звернення за захистом в Україні, передбачений частиною першою статті 5 Закону № 3671-VI, згідно з яким, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так заявник, вперше з часу загострення відносин між Україною та Російською Федерацією, прибувши до Україні у квітні 2016 року, а останнього разу у вересні того ж року, звернувся першого разу за захистом до ГУ ДМС України в Одеській області лише у липні 2018 року.
Відповідно до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (редакція від 15.05.2014): «значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим... ».
Матеріали справи вказують на те, що заявник залишив територію країни громадянської належності через небажання понести відповідальність за вчинені кримінальні злочини, а бажання звернення за захистом в Україні з політичних мотивів виникло лише після оголошення його у міжнародний розшук з метою уникнення екстрадиції до країни-ініціатора розшуку. Тобто, заявник виїхав з країни постійного проживання не з метою отримання захисту в іншій країні через свої політичні переконання.
Таким чином, висновок відповідача, на якому ґрунтується спірне рішення, про те, що заявник не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та немає підстав для визнання його біженцем, відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 вищезазначеного Закону, є обґрунтованим.
Позивач намагається обґрунтувати своє небажання повернення до країни громадянської належності політичними мотивами, але аналіз наданих ним відомостей та матеріалів екстрадиційної перевірки не дозволяє вважати їх доведеними.
Таким чином, відсутні підстави вважати заявника особою, яка підпадає під перелік умов, викладених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
При цьому, заявник неодноразово (червень, вересень 2016 року, березень, серпень - вересень 2017 року) перебував у Республіці Молдова, де проживають його батьки. Однак, в анкеті від 23.08.2018 (пп. 2.6, 2.7) заявник повідомив, що не звертався за наданням притулку або наданням статусу біженця в інших країнах, так як «в другие страны не въезжал».
Відповідно до переліку країн-учасниць Конвенції 1951 року про статус біженців і Протоколу до неї 1967 року, викладених у додатку IV «Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців» УВКБ ООН, Республіка Молдова приєдналися до зазначених Конвенції та Протоколу 31 січня 2002 року.
Отже, перебуваючи на території Республіки Молдова, у заявника була можливість звернутися до відповідних державних органів за захистом, але він не зробив цього, що свідчить про відсутність у нього заявлених ним побоювань політичного характеру та бажання отримання міжнародного захисту з цього приводу.
За даними Відділу міжнародного поліцейського співробітництва ГУ національної поліції в Харківській області, заявник з 03.11.2017 значиться на обліках Генерального секретаріату Інтерполу, як особа, яка перебуває в міжнародному розшуку з метою екстрадиції до Російської Федерації для притягненим до кримінальної відповідальності за порушення законодавства РФ, що передбачає максимальне позбавлення волі до 12 років.
Стаття 1 Р Конвенції 1951 року вказує, що «Положення цієї Конвенції не поширюються на осіб, стосовно яких є серйозні підстави вважати, що вони: Ь) вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру поза країною, яка надала їм притулок, і до того як вони були допущені в країну в якості біженців».
Відповідно до абзацу третього частини першої статті 6 Закону № 3671-VI, особа, яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до КК України належить о тяжких або особливо тяжких злочинів, не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до листа Прокуратури Харківської області, злочини, вчинення яких інкримінуються заявнику на території Російської Федерації, відповідають злочинам, передбаченим ч. 1 ст. 364 КК України (зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, - карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, із штрафом від двохсот п'ятдесяти до семисот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.), ч. 1 ст.368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання службовою особою неправомірної вигоди, а так само прохання надати таку вигоду для себе чи третьої особи за вчинення чи невчинення такою службовою особою в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища - карається штрафом від однієї тисячі до тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк від трьох до шести місяців, або позбавленням волі на строк від двох до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років).
Отже, суд погоджується з твердженням відповідача про те, що позивач не підпадає під дію положення про виключення, а саме пункту «Ь» розділу Р статті 1 Конвенції 1951 року.
Отже, причини, які позивач зазначає щоб залишитись в Україні, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України № 3671-VI.
Згідно з пунктом 37 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Враховуючи вищезазначені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані відповідачем факти про країну походження позивача, суд погоджується з доводами відповідача щодо не встановлення фактів, які б свідчили про можливість позивача стати жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не можуть чи не бажають повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Доводи позивача про те, що ненадання документальних доказів усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті позитивного рішення щодо статусу біженця, колегія суддів відхиляє, оскільки навіть ті пояснення, які надавались позивачем усно, вказують лише на небажання повернутися до країни походження, та не доводять обґрунтованості побоювань позивача за своє життя та здоров'я.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення відповідача про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені діючим законодавством, а тому підстави для його скасування відсутні.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
В даному випадку, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, довів правомірність свого рішення, яке оскаржується.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги є безпідставними, не впливають на правомірність висновків суду, оскільки в апеляційній скарзі зазначено лише те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, підлягає скасуванню у зв'язку із ненаданням судом належної правової оцінки обставинам справи, зміст апеляційної скарги містить виключно суб'єктивне бачення апелянта обставин справи, які розглянуто судом першої інстанції та надано належну правову оцінку, апелянтом у скарзі абсолютно не зазначено, в чому ж конкретно виявилося ненадання судом першої інстанції належної правової оцінки обставинам справи, тобто які з них випали з поля зору суду, а які було досліджено невірно, а також не зазначено того, які ж висновки, натомість, повинні були б бути зроблені судом, а відповідно і підстави для скасування рішення суду першої інстанції відсутні.
Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.09.2019 року по справі № 520/3799/19 залишити без змін.
.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло
Судді(підпис) (підпис) А.М. Григоров Н.С. Бартош
Повний текст постанови складено 30.11.2020 року