30 листопада 2020 р. Справа № 440/3146/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Григорова А.М.,
Суддів: Подобайло З.Г. , Бартош Н.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 21.08.2020 року, головуючий суддя І інстанції: А.Б. Головко, м. Полтава, повний текст складено 21.08.20 року по справі №440/3146/20
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, в якому просив суд першої інстанції:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не виплати йому індексації грошового забезпечення та не проведення зі ним остаточного та повного розрахунку при звільненні;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити йому індексацію грошового забезпечення без зміни для обчислення індексації базового місяця в січні 2016 року за період з 01.01.2016 року до 01.03.2018 року, із встановленням для нарахування індексації базового місяця лютий 2013 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати індексації - за період з 07.05.2018 року по день фактичної виплати індексації шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 21.08.2020 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, що полягає у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016, з 01.09.2016 по 30.11.2016 та з 01.01.2017 по 01.03.2018.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 01 березня 2018 року.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив суд першої інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2020 року за справою № 440/3146/20 в частині відмови задоволення його позовних вимог та прийняти нове рішення в цій частині: Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому індексацію грошового забезпечення без зміни для нарахування індексації базового місяця в січні 2016 року за період з 01.01.2016 року до 01.03.2018 року із встановленням для нарахування індексації базового місяця лютий 2013 року. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати індексації - за період з 07.05.2018 року по день фактичної виплати індексації шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати. В решті рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2020 року за справою №440/3146/20 залишити без змін.
В обґрунтування вимог скарги посилається на те, що судом невірно враховані обставини справи та положення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Вважає, що має право на задоволення його позовних вимог в частині проведення відповідачем нарахування належної йому індексації саме на умовах Порядку № 1078 - без зміни для нарахування індексації базового місяця в січні 2016 року із встановленням для обчислення індексації місяця підвищення (базового місяця) лютий 2013 року. Зазначає, що позовні вимоги щодо виплати йому компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації судом взагалі не розглядались. Вказує, що такі позовні вимоги є похідними від вимоги задоволення його права на отримання індексації. Зазначає, що компенсація втрати частини доходів передбачена Законом України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати” від 19 жовтня 2000 року N 2050-ІІІ. Посилається, що в порушення ст.242 Кодексу адміністративного судочинства обставини справи в цій частині його позовних вимог судом повно і всебічно не з'ясовані, а тому рішення є не обґрунтованим та ухваленим з порушенням норм процесуального права. Вказує, що крім того, згідно абзацу 7 пункту 4 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян проводиться їх компенсація відповідно до законодавства. У даному випадку мало місце не виплата йому індексації грошового забезпечення (яка є грошовим доходом та не має разового характеру, отже підпадає під вимоги Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати” від 19 жовтня 2000 року N 2050-ІІІ) з вини військової частини НОМЕР_1 . Зазначає, що військова частина НОМЕР_1 зобов'язана нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації. Вважає, що відмовляючи йому у задоволенні цієї частини позовних вимог, суд прийняв незаконне рішення з порушенням вимог норм матеріального та процесуального права. Посилається на правові позиції Верховного Суду від 21.01.2020 р. по справі №826/15879/18; від 13.01.2020 р. по справі №803/203/17; від 20.12.2019 по справі №822/1731/16, від 04.04.2019 р. по справі №822/1110/16; від 11.06.2019 р. по справі №822/1715/16, від 19.11.2019 р. по справі №822/1542/16, в обґрунтування того, що Верховний Суд багаторазово розглядав питання щодо обов'язку роботодавця виплати компенсацію втрати частини доходів у зв'язку із затримкою виплати індексації. При цьому кожного разу Верховний Суд приходив до висновку, що у разі затримки виплати індексації роботодавець має відшкодувати компенсацію втрати частини доходу за весь час затримки такої виплати. Вважає, що військова частина НОМЕР_1 зобов'язана нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації. Зауважує, що відмовляючи у задоволенні вимог про виплату середнього заробітку судом не було враховано правові висновки, сформовані Верховним Судом. Зазначає, що позовні вимоги щодо виплати середнього заробітку є похідними від встановленого судом факту не проведення відповідачем повного розрахунку з ним при звільненні, а саме судом встановлено факт не виплати йому при звільненні індексації, отже відповідач не здійснив повний розрахунок з ним при звільненні. Вказує, що у статті 116 Кодексу законів про працю України зазначено, що в день звільнення проводиться виплата всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Використане законодавцем визначення "всіх сум, що належать працівнику", означає, що до таких сум відноситься і індексація, тому за її невиплату застосовуються наслідки передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України. Отже, судом встановлено факт не проведення зі ним повного розрахунку при звільненні, а саме факт не виплати йому індексації, а тому військова частина НОМЕР_1 зобов'язана виплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати індексації - за період з 07.05.2018 року по день фактичної виплати індексації шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати.
23.11.2020 року представник Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України звернувся до суду апеляційної інстанції з клопотанням про відкладення розгляду справи у зв'язку з провадженням карантину, в якому просив відкласти розгляд адміністративної справи №440/3146/20 за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії на інший час. В обґрунтування цього клопотання заявник посилається на запровадження карантину на всій території України, а також те, що метою цього клопотання є запобігання більш масштабного розповсюдження COVID-19, з посиланням на приписи ст.223 Цивільного процесуального кодексу України.
Колегія суддів зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” від 11 березня 2020 року №211 з 12 березня 2020 р. до 22 травня 2020 р. на всій території України установлено карантин.
На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392 “Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів” дія карантину була продовжена шляхом введення з 21 травня 2020 року адаптивного карантину, зокрема, у регіонах, в яких здійснюється послаблення протиепідемічних заходів, серед іншого, дозволяється: з 22 травня: регулярні та нерегулярні пасажирські перевезення автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському внутрішньообласному та міжнародному сполученні за умови перевезення пасажирів у межах кількості місць для сидіння, передбаченої технічною характеристикою транспортного засобу або визначеної в реєстраційних документах на цей транспортний засіб; з 25 травня: - перевезення пасажирів метрополітенами за умови забезпечення перевізником контролю за використанням засобів індивідуального захисту, зокрема, респіраторів або захисних масок, у тому числі виготовлених самостійно.
Колегія суддів звертає увагу, що станом на 15 червня 2020 року на території України запроваджено адаптивний карантин.
Робота державних органів та виконання їх функцій не припинена.
Постановами Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", від 16.03.2020 № 215 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211" та постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392 “Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів”, не припинено роботу органів державної влади, а лише переведено їх на особливий режим роботи, у зв'язку з чим відповідач як орган державної влади, зобов'язаний організувати свою роботу таким чином, щоб забезпечити виконання покладених на нього повноважень.
Колегія суддів зауважує, що явка представника відповідача в судове засідання судом обов'язковою не визнавалася, відповідач не був позбавлений права подати додатково письмові пояснення по суті справи або повідомити про наявність інших доказів правомірності своїх дій, які не були раніше подані до суду, якщо б вважав це за необхідне, та не був позбавлений права безпосередньо прибути в судове засідання через свого представника.
Окрім того, представник відповідача в поданому ним клопотанні посилається на факт встановлення на території України карантину, проте не зазначає конкретно, які саме карантинні обмеження та встановлені заходи на території України, позбавляють можливості особистої участі представника в судовому засіданні.
З урахуванням наведеного, а також з огляду на вимоги ч.1 ст.309 КАС України щодо необхідності дотримання судом строку розгляду справи, колегія суддів зазначає, що причини, викладені в письмовому клопотанні представника відповідача не є поважними для відкладення розгляду справи за клопотанням суб'єкта владних повноважень, та вважає за можливе розглянути справу без участі представника відповідача.
Сторони по даній справі про дату час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені заздалегідь та належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про вручення поштового відправлення.
У відповідності до ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи неприбуття учасників справи в судове засідання призначене на 24.11.2020 року, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, а також подання скаржником апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке було ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження (у порядку письмового провадження), на підставі положень ст.311 КАС України, колегія суддів ухвалила апеляційний розгляд справи по справі продовжити в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів зазначає, що з огляду на ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 на посаді заступника командира стрілецького взводу.
Наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 07.05.2018 №109 припинено (розірвано) контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення сержанта ОСОБА_1 , звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_2 Центрального оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України по особовому складу від 07.05.2018 № 14 о/с у запас за станом здоров'я відповідно до підпункту "б" пункту 1 частини восьмої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" за підпунктом "а", 07 травня 2018 року.
Позивач у січні 2019 року звернувся до Військової частини НОМЕР_2 із заявою про нарахування та виплату йому індексації грошового забезпечення за період із січня 2016 року по березень 2018 року.
Листом від 17.01.2020 № 6/59/32-54 відповідач повідомив позивачу, що виплата індексації грошового забезпечення проводитись не буде.
Позивач, вважаючи, що має право на виплату сум індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018, виплату компенсації втрати частини доходу, у зв'язку з порушенням строків виплати суми індексації грошового забезпечення, та середній заробіток за час затримки виплати індексації, звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з протиправності бездіяльності Військової частини НОМЕР_2 , що полягає у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 01 березня 2018 року та необхідності зобов'язання Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 30.06.2016, з 01.09.2016 по 30.11.2016 та з 01.01.2017 по 01.03.2018. Відмовляючи у задоволенні вимог щодо встановлення для виплати індексації грошового забезпечення базового місяця - січень 2016 року, суд першої інстанції виходив з передчасності цієї вимоги. Також, відмовляючи у задоволенні вимог позивача про нарахування та виплату йому компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати, а також вимог про нарахування та виплату йому середнього заробітку за весь час затримки виплати індексації, суд першої інстанції виходив з передчасності цих вимог.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову, що в апеляційному порядку оскаржується позивачем, з огляду на наступне.
З урахуванням приписів ст.308 КАС України, дане рішення підлягає апеляційному перегляду в частині відмови у задоволенні вимог позивача щодо зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити йому індексацію грошового забезпечення без зміни для обчислення індексації базового місяця в січні 2016 року із встановленням для нарахування індексації базового місяця лютий 2013 року; зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації; зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати індексації - за період з 07.05.2018 року по день фактичної виплати індексації шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати.
Так, щодо вимог позивача в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити йому індексацію грошового забезпечення без зміни для обчислення індексації базового місяця в січні 2016 року із встановленням для нарахування індексації базового місяця лютий 2013 року, колегія суддів зазначає наступне.
Як вбачається з оскаржуваного рішення суду першої інстанції в частині, яка не оскаржена в апеляційному порядку, судом визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, що полягає у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016, з 01.09.2016 по 30.11.2016 та з 01.01.2017 по 01.03.2018 та зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 01 березня 2018 року.
Колегія суддів зауважує, що розрахунок індексації грошового забезпечення є компетенцією відповідача, як органу, в якому позивач проходив військову службу і який виплачував його грошове забезпечення. Саме на відповідача, за наявності законних підстав, покладається обов'язок нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення.
Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 28.07.2020 р. по справі №120/313/20-а.
Відповідно до ч.5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі “Педерсен і Бодсгор проти Данії” зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі “Волохи проти України” (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є “передбачуваною”, якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. “…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання”.
Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.
Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.
Окрім того, колегія суддів звертає увагу, що захисту в адміністративному судочинстві підлягає лише вже порушено право, а не те, яке може бути порушено в майбутньому.
Питання про те, який базовий місяць буде використаний відповідачем при нарахуванні індексації є передчасним, оскільки у цій частині права позивача ще не порушені.
Колегія суддів зауважує, що саме в процесі виконання рішення суду відповідачем буде визначено базовий місяць для проведення індексації грошового забезпечення позивача.
Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 02.04.2020 року по справі №240/12037/19.
Тобто, у даному випадку повноваження щодо обрахунку індексації, в тому числі, щодо визначення базового місяця для такого нарахування, у відповідності до положень Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 р. №1078 та Закону України "Про індексацію грошових коштів" від 03.07.1991 р. №1282-ХІІ, покладається на відповідача, а тому правові підстави для зобов'язання останнього здійснити нарахування та виплату позивачу індексації грошового забезпечення без зміни для обчислення індексації базового місяця в січні 2016 року із встановленням для нарахування індексації базового місяця лютий 2013 року на даний час відсутні.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимоги в цій частині позову є передчасними та такими, що не підлягають задоволенню.
Доводи скаржника про те, що він має право на задоволення вимог в частині проведення відповідачем нарахування належної йому індексації саме на умовах Порядку №1078 - без зміни для нарахування індексації базового місяця в січні 2016 року із встановленням для обчислення індексації місяця підвищення (базового місяця) лютий 2013 рок, колегія суддів, з урахуванням наведених вище висновків суду, вважає необґрунтованими.
Щодо вимог позивача в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати індексації - за період з 07.05.2018 року по день фактичної виплати індексації шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати, колегія суддів зазначає наступне.
Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 затверджене Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Відповідно до п. 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Колегія суддів зауважує, що в даному випадку мало місце виключення позивача зі списку особового складу без проведення остаточного розрахунку, а саме: не виплачено в повному обсязі індексацію грошового забезпечення.
Як вбачається з матеріалів справи, при звільненні з військової служби позивачу не було у повному обсязі виплачено індексацію грошового забезпечення.
Для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд має встановити розмір недоплаченої суми та визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника. Водночас, у матеріалах справи відсутні розрахунки суми недоплаченої індексації грошового забезпечення.
Також, суд апеляційної інстанції враховує рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 р. №4-рп/2012 справа №1-5/2012, в якому Суд зазначив, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Колегія суддів звертає увагу, що нарахування індексації грошового забезпечення належить до дискреційних повноважень відповідача, а тому з набранням рішенням суду першої інстанції законної сили та його виконання відповідачем, позивач вправі звернутись з окремим позовом до суду щодо виплати йому компенсації втрати частини доходів та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в разі якщо його права будуть порушені.
Гарантоване в статті 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була висловлена в постанові від 12.02.2020 р. по справі №160/7402/18.
При цьому, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.
Окрім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що Верховний Суд України, розглядаючи справу № 21-438а12, у своїй постанові від 26 березня 2013 року прийшов до правового висновку про те, що відповідно до ч. 1 статті 2, п.п. 6, 8 ч. 1 статті 3, ч. 1 статті 6 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси позивачів.
З урахуванням зазначеного вище, а також фактичних обставин даної конкретної справи, колегія суддів, зазначаючи про наявність загального права позивача при затримці виплат сум та розрахунку при звільненні отримати суми компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати та середній заробіток за весь час затримки виплати, вважає вказані вимоги позивача передчасними (оскільки ще не почався перебіг строку строку звернення до суду з позовом та відповідно права позивача не є порушеними), а тому суд першої інстанції правомірно відмовив у їх задоволенні.
Щодо доводів скаржника про те, що вимоги позивача щодо виплати йому компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації судом взагалі не розглядалися, колегія суддів їх вважає необґрунтованими, оскільки зі змісту оскаржуваного рішення суду першої інстанції вбачається, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї частини вимог позивача з огляду на їх передчасність.
Доводи скаржника про те, що Військова частина НОМЕР_1 зобов'язана нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації, колегія суддів, з урахуванням наведених вище висновків, вважає необґрунтованими та передчасними такі вимоги позивача та зауважує, що останній після отримання індексації грошового забезпечення на виконання рішення суду не позбавлений права звернутися до суду з позовом щодо отримання вказаної компенсації.
Стосовно доводів скаржника про те, що оскільки судом встановлено факт не проведення з ним повного розрахунку при звільненні, а саме факт невиплати йому індексації, а тому відповідач зобов'язаний виплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати індексації за період з 07.05.2018 по день фактичної виплати індексації шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість днів затримки, то колегія суддів їх відхиляє з урахуванням вже викладених вище висновків суду.
Посилання скаржника на те, що позовні вимоги щодо виплати середнього заробітку є похідними від встановленого судом факту не проведення відповідачем повного розрахунку з ним при звільненні, а саме судом встановлено факт не виплати йому при звільненні індексації, а отже відповідач не здійснив повний розрахунок зі ним при звільненні, є необґрунтованими з огляду на факт передчасності таких вимог позивача.
Щодо посилання скаржника, в обґрунтування своїх вимог, на правові позиції Верховного Суду, які були викладені в постанові від 21.01.2020 по справі №826/15879/18; від 13.01.2020 по справі №803/203/17, від 22.06.2018 по справі №810/1092/17; від 20.12.2019 по справі №822/1731/16; від 04.04.2019 по справі №822/1110/16, від 11.06.2019 по справі №822/1715/16; від 19.11.2019 по справі №822/1542/16; від 24.04.2019 по справі №607/14495-ц; від 20.09.2018 по справі №810/1549/17; від 17.10.2018 №805/2948/17-а; від 08.11.2018 по справі №821/1333/16; від 18.04.2019 р. по справі №806/889/17; від 31.10.2019 по справі №825/598/17; від 31.03.2020 по справі №808/2122/18; від 04.05.2018 по справі №808/858/16; від 17.07.2019 по справі №823/615/16; від 10.04.2019 по справі №820/1363/17; від 06.03.2018 по справі №804/3722/17; від 06.08.2019 по справі №826/9793/18; від 24.04.2019 по справі №607/14495/16-ц; посилання на правові позиції Верховного Суду України від 11.07.2017 р. №21-2003а16; від 15.09.2015 р. по справі №21-1765а15; від 06.11.2013 р. по справі №21-352а13; від 17.02.2015 по справі №21-8а15; а також на рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 №8-рп/2013; №9-рп/2013; від 07.05.2002 р. №8-рп/2002, то колегія судів зауважує, що правові позиції вказаних судів не впливають на вирішення даної справи по суті, оскільки після набрання рішенням суду першої інстанції законної сили та його виконанням Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України (нарахування та виплати індексації грошового забезпечення), позивач вправі звернутися з окремим позовом до суду щодо виплати йому компенсації втрати частини доходів та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Враховуючи викладене вище, колегія суддів приходить до висновку щодо обґрунтованості рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову, а тому вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Частиною 1 ст.9 КАС визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Будь-яке рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апелянта не спростовують правильності прийнятого судом першої інстанції рішення про часткове задоволення адміністративного позову.
Таким чином, судова колегія вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Оскільки, відповідно до п.1 ч.6 ст.12 КАС України справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище, і позивач не був службовою особою, який у значенні вказаного вище Закону займав відповідальне або особливо відповідальне становище, дана справа відноситься до справ незначної складності і відповідно до ч.5 ст.328 КАС України не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 21.08.2020 по справі №440/3146/20 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)А.М. Григоров
Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло Н.С. Бартош