30 листопада 2020 року справа №200/7343/20-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів: Ястребової Л.В., Гайдара А.В., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Краматорської міської ради на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року у справі №200/7343/20-а (головуючий суддя І інстанції - Зінченко О.В., складене у повному обсязі 08 вересня 2020 року у м. Слов'янську Донецької області) за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Краматорської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження і рішення про відмову у призначенні допомоги при народженні дитини та зобов'язання вчинити певні дії,-
06 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Управління праці та соціального захисту населення Краматорської міської ради про:
- визнання протиправним та скасування розпорядження управління від 04 травня 2016 року про відмову у призначенні допомоги при народженні дитини - ОСОБА_2 ;
- визнання протиправним та скасування рішення управління від 07 листопада 2016 року про відмову у призначенні допомоги по народженню дитини - ОСОБА_2 ;
- зобов'язання відповідача призначити та виплатити допомогу при народженні дитини - ОСОБА_2 , в розмірі, що встановлений статтею 12 Закону України “Про державну допомогу сім'ям з дітьми”, тобто 41 280 грн. (а.с. 1-9).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано розпорядження Управління праці та соціального захисту населення Краматорської міської ради Донецької області від 04 травня 2016 року про відмову у призначенні допомоги при народженні дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано протиправним та скасовано рішення Управління праці та соціального захисту населення Краматорської міської ради Донецької області від 07 листопада 2016 року про відмову ОСОБА_1 у призначенні допомоги по народженню дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зобов'язано Управління праці та соціального захисту населення Краматорської міської ради Донецької області призначити та виплатити ОСОБА_1 допомогу при народженні дитини - ОСОБА_2 в розмірі, що встановлений статтею 12 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» (а.с. 44-46).
Не погодившись з судовим рішенням, Управління праці та соціального захисту населення Краматорської міської ради звернулось до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення суду, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилається на порушення встановленого строку на подання заяви про призначення допомоги при народженні дитини, яка призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.
Апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції, що при зверненні до управління довідка внутрішньо переміщеної особи не була дійсною у зв'язку з відсутність штампу міграційної служби на її зворотному боці.
Вважає, що пасивна поведінка позивача щодо реалізації своїх законних прав за наявності на те підстав та обставин не може ставитись у провину органу державної влади (а.с. 51-53).
Сторони в судове засідання не викликались, про дату та місце розгляду справи повідомлялись судом належним чином.
Суд апеляційної інстанції заслухав доповідь судді-доповідача, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін з наступних підстав.
Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є переміщеною особою з тимчасово окупованої території, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 20 травня 2019 року № 1421-5001274495. Місце фактичного перебування зазначено: АДРЕСА_1 (арк. справи 10).
Згідно довідки від 26 квітня 2016 року № 1426/67884 ОСОБА_1 , є тимчасово переміщеною особою разом із неповнолітньою дитиною: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_2 (арк. справи 18).
Як свідчать відомості зі свідоцтва про народження дитини, серія НОМЕР_1 виданим Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Краснолиманського міського управління юстиції у Донецькій області 20 січня 2016 року, позивач - ОСОБА_1 є матір'ю народженої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (арк. справи 15).
27 квітня 2016 року позивач звернулась до відповідача із заявою про призначення їй державної допомоги при народженні дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (арк. справи 38-39).
Розпорядженням відповідача від 04 травня 2016 року, позивачу відмовлено в призначенні допомоги на дитину на підставі пункту 1 та пункту 7 Постанови КМУ від 01 жовтня 2014 року № 509 (відсутність відмітки територіального підрозділу Державної міграційної служби на зворотному боці про реєстрацію місця проживання особи, зазначеної у довідці від 26 квітня 2016 року № 1426/67884 (арк. справи 37).
07 вересня 2016 року позивач повторно звернулась до відповідача із заявою про призначення їй державної допомоги при народженні дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (арк. справи 35-36).
Згідно Витягу із Протоколу № 50 комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 01 листопада 2016 року позивачу призначена допомога при народженні дитини відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», з урахуванням пунктів 12, 15 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого Постановою КМУ № 365 від 08 червня 2016 року (арк. справи 23).
Рішенням відповідача від 07 листопада 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у призначенні допомоги при народженні дитини на підставі пункту 12 Постанови КМУ від 27 грудня 2001 року № 1751 «Про затвердження порядку про призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми» (арк. справи 24).
Повідомленням управління соціального захисту населення від 01 липня 2020 року за вихідним № 29-01-14/5122 позивачу повідомлено про відмову у призначенні допомоги при народженні дитини по її заяві від 27 квітня 2016 року у зв'язку з недійсною довідкою. На друге звернення по заяві позивача від 07 вересня 2016 року про призначення допомоги при народженні дитини, - відмовлено на підставі статті 11 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» та пункту 12 Порядку про призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, затвердженою Постановою КМУ від 27 грудня 2001 р. № 1751.
Будь-яких інших підстав для відмови позивачу у призначенні допомоги при народженні дитини (крім пропущення 12 місячного строку звернення), відповідачем у рішенні не зазначено.
Таким чином, спірним питанням даної справи є правомірність рішення відповідача, щодо відмови в призначенні державної допомоги при народженні дитини у зв'язку з пропуском дванадцятимісячного строку, встановленого законодавством для звернення за відповідною державною допомогою.
Вважаючи вищезазначене рішення відповідача протиправним, позивач звернулась до суду із вказаним позовом.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов до висновку, що допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам, а позбавлення дитини відповідної допомоги, відповідач фактично порушив інтереси дитини, що є неприпустимим.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.
Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 22 листопада 1992 року № 2811-ХІІ (далі - Закон № 2811-ХІІ) та Порядком призначення та виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1751, Законом України «Про охорону дитинства», Сімейним Кодексом України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, що ратифікована постановою КМУ від 27 лютого 1991 року.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.
Згідно із статтею 8 Закону України “Про охорону дитинства” визначено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про охорону дитинства», з метою створення належних матеріальних умов для виховання дітей у сім'ях держава надає батькам або особам, які їх замінюють, соціальну допомогу, передбачену Законом України"Про державну допомогу сім'ям з дітьми" та іншими законами України встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім'ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім'ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.
Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 3 Закону № 2811-ХII, відповідно до цього Закону призначається, серед іншого, державна допомога при народженні дитини.
Частиною 1 ст. 10 Закону № 2811-ХІІ передбачено, що допомога при народженні дитини надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною.
Відповідно до п. 6 ст. 11 Закону № 2811-ХІІ допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.
Згідно з п. 12 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми» від 27 грудня 2001 року № 1751 допомога при народженні дитини призначається за умови, що звернення за її призначенням надійшло не пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини.
За змістом вищезазначених норм вбачається, що допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше 12 календарних місяців з дня народження дитини.
Матеріали справи свідчать, що позивачем пропущено строк звернення за призначенням допомоги при народженні дитини.
Втім, судом встановлено, що позивач з об'єктивних причин не мала змоги звернутися до відповідача з відповідною заявою, оскільки всупереч своїй волі змушена була змінювати місце проживання внаслідок проведення антитерористичної операції на території м. Макіївка, Донецької області.
Як вбачається з матеріалів справи, тільки у 2019 року позивач мала можливість звернутися до першого відповідача із заявою про призначення спірної допомоги.
Із заявою про призначення спірної допомоги позивач звернулась у 2020 році, що, на думку суду, не є пропущенням без поважних причин строку на реалізацію свого права на отримання допомоги при народженні дитини, оскільки, маючи малолітню дитину, позивач з поважних причини своєчасно не мала можливості покинути неконтрольовану територію України та звернутись до відповідача.
Відтак, суд апеляційної інстанції не бере до уваги посилання апелянта на пасивність поведінки позивача.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що позивачем заявлено позов фактично в інтересах дитини для її належного матеріального забезпечення.
Відповідно до частини 7 статті 7 Сімейного Кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам. Неможливість своєчасного звернення одним з батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року в справах №591/610/16 (провадження №К/9901/12622/18), № 242/5735/16-а (провадження № К/9901/33839/18), № 161/69/17 (провадження №К/9901/44306/18), які відповідно до ч.5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України мають бути враховані судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Таким чином, беручи до уваги необхідність захисту інтересів малолітньої дитини, враховуючи ту обставину, що позивач всупереч своїй волі змушена була змінити місце проживання внаслідок проведення антитерористичної операції, виходячи із завдань адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що рішення про відмову у призначені допомоги при народженні (у вигляді повідомлення), прийнято відповідачем без з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття відповідного рішення. Таким чином наявні підстави для зобов'язання відповідача призначити та виплатити позивачу допомогу при народженні дитини.
Посилання апелянта, на ту обставину, що довідка внутрішньо переміщеної особи адреса фактичного проживання є недійсною, суд апеляційної інстанції до уваги не приймає, оскільки, підставою для відмови у призначені спірної дороги послугував строк звернення з відповідною заявою, а не відсутність штампу міграційної служби на вказаній довідці.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції розглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Як зазначив Європейський суд з прав людини в справі «Золотас проти Греції» стаття 1 Протоколу № 1, яка має за головну мету захистити особу від будь-якого посягання держави на повагу до її майна, може також вимагати позитивних зобов'язань, відповідно до яких держава має вжити певних заходів, необхідних для захисту права власності, зокрема, якщо існує прямий зв'язок між заходом, якого заявник може правомірно очікувати від влади, і ефективним користуванням ним своїм майном (Zolotas v. Greece, заява № 66610/09). Подібний висновок викладений у рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Капітал Банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria, заява № 49429/99).
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що скаржникові надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду попередньої інстанції.
За змістом статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі зазначеного, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що рішення суду першої інстанції у даній справі прийнято без порушення норм процесуального та матеріального права, і тому його необхідно залишити без змін.
Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Краматорської міської ради - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року у справі № 200/7343/20-а - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 листопада 2020 року.
Головуючий суддя Л.В. Ястребова
Судді А.В. Гайдар
І.Д. Компанієць