ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
30 листопада 2020 року м. Київ № 640/2688/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 (
АДРЕСА_1 )
до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської
міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01001, м. Київ, вул.
Хрещатик, 32)
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач) з адміністративним позовом до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (надалі по тексту - відповідач, Департамент), в якому просить суд: визнати протиправними дії відповідача щодо відмови присвоїти поштову адресу об'єкту нерухомого майна (нежитловій будівлі (літера Б) на АДРЕСА_2 ) (надалі по тексту - об'єкт нерухомості), який належить позивачу на праві приватної власності; зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача від 26 жовтня 2018 року відповідно до опису №72023-003339136-013-14 щодо присвоєння поштової адреси об'єкту нерухомості.
Заявлені вимоги позивач обґрунтовує тим, що через Центр надання адміністративних послуг (надалі по тексту - ЦНАП) позивач звернувся до відповідача з метою отримання адміністративної послуги щодо об'єкту нерухомості, який належить позивачу на праві приватної власності. Проте, відповідач 13 листопада 2018 року протиправно відмовив позивачу з посиланням на п. 4.17 Положення про реєстр адрес у місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22 травня 2013 року №337/9394 (надалі по тексту - Положення), відповідно до якого до заяви про присвоєння поштової адреси додаються такі документи: завірена в установленому порядку копія документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою (за необхідності). На думку позивача, у Положенні жодним чином не зазначається перелік випадків або інших чинників, на підставі яких Департамент при присвоєнні поштової адреси визначає необхідність надання документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою. Департамент, зловживаючи своїми владними делегованими повноваженнями, на власний розсуд, без будь яких пояснень може або відмовити у присвоєнні поштової адреси через відсутність документів на землю, або не витребувати такі документи взагалі. Відсутні будь-які належні аргументації щодо умов, за яких таке витребування вважається законним або ні. Тобто, на думку позивача, існує правова невизначеність, зазначене підтверджується відповіддю Департаменту від 04 грудня 2018 року №055-15925, наданою представнику позивача, відповідно до якої Департамент, якому делеговані повноваження щодо присвоєння поштових адрес, не надає жодної належної відповіді стосовно виключного переліку випадків, за яких надання відомостей (відповідних документів) про право власності чи право користування на земельну ділянку є необхідним у разі присвоєння поштової адреси об'єктам нерухомого майна.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 лютого 2019 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Відповідач процесуальним правом, наданим статтею 47 Кодексу адміністративного судочинства України, не скористався та не надав до суду відзив на адміністративний позов.
З огляду на викладене вище, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, на підставі наявних у справі матеріалів.
Розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
26 жовтня 2018 року позивач звернуся до ЦНАП з метою отримання адміністративної послуги щодо об'єкту нерухомості, який належить йому на праві приватної власності, а саме з метою присвоєння об'єкту нерухомості поштової адреси. До заяви позивачем додано відповідний пакет документів, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією опису документів, що надано до ЦНАП суб'єктом господарювання, громадянином для виконання адміністративної послуги.
Листом Департаменту від 13 листопада 2018 року №10468/0/06/27-18 позивачу повідомлено, що механізм надання поштових адрес в м. Києві визначено Положенням, керуючись пунктом 4.17 якого, для подальшого розгляду листа про присвоєння поштової адреси об'єкту нерухового майна позивачу запропоновано надати завірену в установленому порядку копію документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою. Враховуючи викладене, Департамент відмовив у погодженні поштової адреси об'єкту нерухомості та повернув надані документи.
Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся до суду із позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
22 травня 2013 року Київською міською радою було прийнято рішення №337/9394 «Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об'єктів у місті Києві», яке було опубліковано в газеті Хрещатик, у липні 2013 року №94, 95 (надалі по тексту - Рішення №337/9394).
Затверджене Рішенням № 337/9394 Положення розроблено на основі Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року №280/97-ВР та «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року №3038-VI, постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року №559 «Про містобудівний кадастр», рішення Київської міської ради від 24 травня 2012 року №588/7925 «Про Службу містобудівного кадастру», рішення Київської міської ради від 20 вересня 2012 року №70/8354 «Про затвердження Міської цільової програми створення та впровадження Містобудівного кадастру міста Києва на 2013 - 2015 роки». Положенням встановлено на території м. Києва єдиний порядок присвоєння, реєстрації адрес об'єктів нерухомості (надалі по тексту - адреса) та всіх змін у них, включаючи анулювання, а також порядок ведення реєстру адрес у місті Києві (надалі по тексту - Реєстр адрес) як одного із основних інформаційних ресурсів системи Містобудівного кадастру міста Києва.
Приписами пунктів 4.1, 4.2 Положення визначено, що присвоєння поштових адрес об'єктам нерухомого майна здійснюється шляхом видання розпорядчих документів Департаментом містобудування та архітектури або районними в місті Києві державними адміністраціями з подальшим їх внесенням до Реєстру адрес.
Розгляд питань присвоєння поштових адрес здійснюється за клопотаннями фізичних та юридичних осіб (заявників) в установленому порядку.
Згідно пункту 4.16 Положення, присвоєння поштових адрес багатоквартирним житловим будинкам, домоволодінням, житловим будинкам садибного типу, індивідуальним дачним та садовим будинкам здійснюється розпорядженням відповідної районної в місті Києві державної адміністрації. Заявники подають заяву про присвоєння поштової адреси до дозвільного центру відповідної районної в місті Києві державної адміністрації.
Присвоєння поштових адрес іншим об'єктам нерухомого майна здійснюється наказом Департаменту містобудування та архітектури. Заявники подають заяву про присвоєння поштової адреси до Департаменту містобудування та архітектури через Міський дозвільний центр.
Відповідно до пункту 4.17 Положення до заяви про присвоєння поштової адреси додаються такі документи:
- завірена в установленому порядку копія документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою (за необхідності);
- для фізичної особи - копія паспорта, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, національний, дипломатичний чи службовий паспорт іноземця або документ, що його заміняє;
- для юридичної особи та фізичної особи - підприємця - копія виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;
- завірена в установленому порядку копія правовстановлюючого документа на об'єкт нерухомого майна, а для новозбудованих об'єктів - зареєстрована декларація про готовність об'єкта до експлуатації або сертифікат, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації;
- копія виконавчого (контрольно-геодезичного) знімання, зареєстрованого в містобудівному кадастрі міста Києва (для закінченого будівництвом об'єкта);
- довідка Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про сплату пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (при цьому показники загальної площі (площ) та функціонального призначення об'єкта в цій довідці мають відповідати фактичним показникам загальної площі (площ) та функціонального призначення) або рішенню Київської міської ради про звільнення від сплати пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (при цьому показники загальної площі (площ) та функціонального призначення об'єкта в такому рішенні мають відповідати фактичним показникам загальної площі (площ) та функціонального призначення);
- копія технічного паспорта об'єкта нерухомого майна, виготовленого відповідним суб'єктом господарювання згідно з наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року №127 «Про затвердження Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна».
У разі надання неповного комплекту документів, зазначених у цьому пункті, відсутності підстав для присвоєння об'єкта нерухомого майна поштової адреси заявнику протягом 10 робочих днів надається вмотивована письмова відмова.
Як встановлено у ході розгляду справи та вже зазначено вище, 26 жовтня 2018 року позивач звернувся до ЦНАП з метою присвоєння поштової адреси об'єкту нерухомості. Відповідно до опису, до заяви були додані наступні документи: копія паспорту; нотаріально завірена копія правовстановлюючого документа на об'єкт нерухомого майна; копія виконавчого (контрольно-геодезичного) знімання; довідка Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про сплату пайової участі; копія технічного паспорту об'єкту нерухомого майна; копія довіреності.
Листом від 13 листопада 2018 року №10468/0/06-27-18 Департамент відмовив позивачу у погодженні поштової адреси з посиланням на пункт 4.17 Положення.
У той же час, як зазначено позивачем, 26 вересня 2017 року відповідна особа, яка також є представником позивача, звернулася до відповідача через ЦНАП в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «ГБР» (надалі по тексту - ТОВ «ГБР») з метою отримання адміністративної послуги щодо присвоєння поштової адреси об'єкту нерухомого майна (комплексу виробничих будівель, що складаються з блоку виробничих приміщень «А», технічного центру «Б», будинку охорони «В») на АДРЕСА_3 ), який належить ТОВ «ГБР» на праві приватної власності.
До заяви було додано перелік документів, аналогічний поданому позивачем 26 жовтня 2018 року, і наказом від 20 лютого 2018 року №129 Департаментом було присвоєно поштову адресу, про що свідчить наявна у матеріалах справи копія витягу з вказаного наказу.
Отже, як зазначив позивач, з невідомих причин норма пункту 4.17 Положення по різному застосовується Департаментом до різних суб'єктів звернення, що не відповідає критеріям соціальної справедливості та передбачуваності.
З урахуванням викладеного суд звертає увагу, що абзац 2 пункту 4.17 Положення при визначенні необхідності надання разом із заявою про присвоєння поштової адреси завіреної в установленому порядку копії документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою, містить застереження «за необхідності». Водночас, а ні у вказаному Положенні, а ні в інших законодавчих актах не міститься чітких критеріїв, коли саме вимагається надання документу, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою, а коли не вимагається.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а статтею 8 Конституції України закріплено що в Україні визнається і діє принцип верховенство права.
Так, згідно статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.
Одним із елементів принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який Європейський суд з прав людини (надалі по тексту - ЄСПЛ) відносить до загальних принципів європейського права.
Як зазначено у доповіді Європейської Комісії за демократію через право (Венеціанська комісія) щодо верховенства права, правова визначеність вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій та правовідносин, що виникають; держава зобов'язана застосовувати закони прогнозованим і послідовним чином; прогнозованість означає, що закон за можливості має бути оголошений заздалегідь і бути передбачуваним щодо його наслідків.
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання принципу правової визначеності. Зокрема, наприклад, у рішенні по справі «Ольссон проти Швеції» ЕСПЛ вказує, що норма національного закону не може розглядатися як «право», якщо її не сформульовано з достатньою точністю так, щоб громадянин мав змогу, якщо потрібно, з відповідними рекомендаціями, до певної міри передбачити наслідки, що її може потягнути за собою вчинена дія» [10, пункт 61].
Крім іншого, у справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ наголосив, що вимога Конвенції пункту 2 статті 10 про те, що обмеження здійснення свободи вираження поглядів, яке має бути встановлене законом, є рівнозначною вимозі, передбаченій у пункті 1 статті 5 про те, що будь-яке позбавлення свободи має бути законним. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба з належною порадою, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити певна дія. Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом», у пункті 1 статті 5 зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, а й те, що будь-яке позбавлення свободи відповідає меті статті 5 і не є свавільним.
Будь-яка дія органів державної влади має будуватися на цьому принципі, а відтак чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (пункт 147 рішення ЄСПЛ у справі «Броньовський проти Польщі» від 22 червня 2004 року). Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. У національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито (Рішення ЄСПЛ у справі «Гавенда проти Польщі» від 14 березня 2002 року, пункт 56 рішення ЄСПЛ у справі «Аманн проти Швейцаріїї» від 16 лютого 2000 року).
Також ЄСПЛ у пункті 30 рішення у справі «Справа Круслена» від 24 квітня 1990 року зазначив, що закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі чи судді нічим не обмеженого дискреційного права суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання.
У своїх інших рішеннях ЄСПЛ також неодноразово звертав увагу на недосконалість чинного законодавства України і необхідність дотримуватися принципу правової визначеності, зокрема у пункті 31 у справі «Ракевич проти Росії», у пункті 109 у справі «Церква Бесарабської Митрополії та інші проти Молдови», у пункті 53 у справі «Єлоєв проти України» та у пункті 19 у справі «Новік проти України».
Крім того, значущість принципу правової визначеності підтверджується практикою Конституційного Суду України. Так, у рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 цей суд наголосив на тому, що «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до свавілля» (абзац 2 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини). Тобто невизначеність, нечіткість правової норми призводить до її неоднакового розуміння та тлумачення, що у практичній площині призводить до різного застосування. Така неврегульованість чи відсутність визначеності в діяльності органів державної влади щодо особи, зокрема забезпечення, додержання чи реалізації прав і свобод людини і громадянина, може мати негативні наслідки і призвести до свавілля.
Також у рішенні від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права: «Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто, обмеження будь-якого права повинно базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки» (абзац 3 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Так, Конституційний Суд України наголосив на тому, що правовій визначеності відповідатиме встановлення обмежень основних прав людини і громадянина лише за умови забезпечення зрозумілих і передбачуваних для особи наслідків застосування правових норм.
Отже, принцип правової визначеності висуває певні вимоги не тільки до нормативно - правових актів, але й до практики їх застосування. Відповідно до нього суди при здійсненні правосуддя повинні однаково застосовувати відповідні норми права за однакових фактичних умов в аналогічних справах, оскільки за інших умов суди можуть прийняти такі рішення, зміст яких не очікувався жодною з сторін, а це і є правовим свавіллям, що суперечить конституційним принципам верховенства права та правової держави.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ зазначив, що норма статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Здійснивши аналіз абзацу 1 пункту 4.17 Положення, суд прийшов до висновку, що відповідачем у даному випадку передбачено таку вимогу для присвоєння поштової адреси як надання завіреної в установленому порядку копії документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою (за необхідності).
Проте відповідач не закріпив у вказаному Положенні чітких критеріїв визначення такої необхідності.
З огляду на критерії, напрацьовані ЄСПЛ, суд вважає, що правова норма пункту 4.17 Положення сформульована без достатньої точності для того, щоб особа, зацікавлена в присвоєнні поштової адреси, могла передбачити, що документ, який посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою, буде вимагатися в конкретному випадку.
У «Науковому висновку щодо меж дискреційного повноваження суб'єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією», опублікованому на офіційному сайті Верховного Суду, зазначено, що «дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи бездіяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі».
Так, у пункті 54 рішення від 02 листопада 2006 року у справі «Волохи проти України» ЄСПЛ зазначено, що це втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене «згідно із законом», оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження.
Таким чином, нормативним актом встановлено дискрецію органу державної влади у вирішенні питання про присвоєння поштової адреси, проте чітко не визначено її меж, що свідчить про недотримання принципу правової визначеності як елемента принципу верховенства права, гарантованого частиною 1 статті 8 Конституції України.
Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Згідно зі статтею 4 Закону України «Про адміністративні послуги» від 06 вересня 2012 року №203-VI (надалі по тексту - Закон України №203-VI), державна політика у сфері надання адміністративних послуг базується на принципах: 1) верховенства права, у тому числі законності та юридичної визначеності; 2) стабільності; 3) рівності перед законом; 4) відкритості та прозорості; 5) оперативності та своєчасності; 6) доступності інформації про надання адміністративних послуг; 7) захищеності персональних даних; 8) раціональної мінімізації кількості документів та процедурних дій, що вимагаються для отримання адміністративних послуг; 9) неупередженості та справедливості; 10) доступності та зручності для суб'єктів звернень.
Статтею 8 вказаного Закону визначено, що суб'єктом надання адміністративних послуг на кожну адміністративну послугу, яку він надає відповідно до закону, затверджуються інформаційна і технологічна картки, а у разі якщо суб'єктом надання є посадова особа, - органом, якому вона підпорядковується.
Інформаційна картка адміністративної послуги, що надається територіальним органом центрального органу виконавчої влади, іншого державного органу, їх посадовими особами, які уповноважені відповідно до закону надавати адміністративну послугу, затверджується на підставі типової інформаційної картки, затвердженої відповідним центральним органом виконавчої влади, іншим державним органом.
У разі делегування центральним органом виконавчої влади, іншим державним органом відповідно до закону повноважень з надання адміністративних послуг органам місцевого самоврядування інформаційна картка адміністративної послуги, що надається органом, якому делеговані такі повноваження, затверджується на підставі типової інформаційної картки, затвердженої центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики щодо делегованого повноваження.
Інформаційна картка адміністративної послуги містить інформацію про: 1) суб'єкта надання адміністративної послуги та/або центр надання адміністративних послуг (найменування, місцезнаходження, режим роботи, телефон, адресу електронної пошти та веб-сайту); 2) перелік документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, порядок та спосіб їх подання, а у разі потреби - інформацію про умови чи підстави отримання адміністративної послуги; 3) платність або безоплатність адміністративної послуги, розмір та порядок внесення плати (адміністративного збору) за платну адміністративну послугу; 4) строк надання адміністративної послуги; 5) результат надання адміністративної послуги; 6) можливі способи отримання відповіді (результату); 7) акти законодавства, що регулюють порядок та умови надання адміністративної послуги.
Інформаційна картка адміністративної послуги розміщується суб'єктом надання адміністративних послуг на його офіційному веб-сайті та у місці здійснення прийому суб'єктів звернень.
Порядок надання адміністративних послуг передбачено статтею 9 Закону України №203-VI, в якій, зокрема в частинах 5 та 6 визначено, що перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, визначаються законом. Забороняється вимагати від суб'єкта звернення документи або інформацію для надання адміністративної послуги, не передбачені законом.
У межах даної справи судом враховуються обставини, встановлені Окружним адміністративним судом міста Києва у ході розгляду справи №640/2695/19 за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа: Департамент, за результатами якого 14 червня 2019 року прийнято рішення, яким визнано протиправним та нечинним абзац 2 підпункту 4.17 пункту 4 Положення. Також вказаним рішенням зобов'язано Київську міську раду прийняти нову правову норму замість скасованого абзацу 2 підпункту 4.17. пункту 4 Положення. Судом встановлено, пункт 4.17 Положення порушує принцип верховенства права (частина 1 статті 8 Конституції України), одним з елементів якого є правова визначеність положень законів та інших нормативно-правових актів, а також порушує принцип рівності конституційний прав і свобод передбачених статтею 24 Конституції України.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва у справі №640/2695/19 набрало законної сили 07 жовтня 2020 року.
Відповідно до частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Зважаючи на викладене, суд вважає обґрунтованими доводи позивача, що відмова відповідача, оформлена листом від 13 листопада 2018 року №10468/0/06/27-18 є протиправною, а тому позов в цій частині є таким, що підлягає задоволенню.
Похідна від вказаної вимоги вимога про зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 26 жовтня 2018 року відповідно до опису №72023-003339136-013-14 щодо присвоєння поштової адреси об'єкту нерухомості, у свою чергу, є такою, що не підлягає задоволенню, оскільки всі подані позивачем до відповідача документи були повернуті позивачу, про що зазначено у листі від 13 листопада 2018 року №10468/0/06/27-18.
Стосовно розподілу витрат на правничу допомогу у розмірі 5600,00 грн, суд зазначає наступне.
Згідно з частинами 2, 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Тобто, на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані: договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження тощо).
На підтвердження витрат правничої допомоги адвоката позивачем надано суду копії договору про надання правової (правничої) допомоги від 05 вересня 2018 року № 05/09-1, укладеного між позивачем та адвокатом Калько Дмитром Олексійовичем, ордеру від 07 лютого 2019 року серії КВ №407334, рахунку №1 від 11 лютого 2019 року до вказаного договору, квитанції від 13 лютого 2019 року про сплату 5600,00 грн з відповідним призначенням платежу, акту виконаних робіт від 14 лютого 2019 року, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ №6075 від 26 квітня 2018 року, посвідчення адвоката, ставок гонорару адвоката на 2019 рік.
Отже, оскільки в матеріалах справи міститься документальне підтвердження понесених позивачем витрат на правничу допомогу та наявні документи, що підтверджують статус адвоката, суд дійшов до висновку про обґрунтованість вимоги щодо стягнення з відповідача витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу, у розмірі 5600,00 грн.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частинами 1, 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) щодо відмови присвоїти поштову адресу об'єкту нерухомого майна (нежитловій будівлі (літера Б) на АДРЕСА_2 ), який належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.
В іншій частині адміністративного позову відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) понесені ним документально підтверджені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 384 (триста вісімдесят чотири) гривні 20 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 32, код ЄДРПОУ 26345558).
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) понесені ним документально підтверджені витрати на правничу допомогу у розмірі 5600 (п'ять тисяч шістсот) гривень 00 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 32, код ЄДРПОУ 26345558).
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення встановленого ст. 295 КАС України строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Суддя А.Б. Федорчук