ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
27 листопада 2020 року м. Київ № 640/9951/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Балась Т.П., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування наказу та рішення,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (далі-позивач) з позовом до Державної міграційної служби України (далі відповідач -1), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі відповідач -2), у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 761 від 08.11.2019 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №46-20 від 25.03.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну служби України в особі Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що він є громадянином Ісламської Республіки Афганістан та перебуває за її межами, в Україні, у зв'язку з тим, що був вимушений залишити територію Афганістану та шукати захист в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали обґрунтовані побоювання за власне життя та здоров'я.
Позивач наголошує про побоювання стати жертвою довготривалого конфлікту на території Афганістану та те, що влада Афганістану не здатна забезпечити йому захист від вищенаведених загроз. Також позивач зазначив, що Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області було необґрунтовано та протиправно відмовлено йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки ним було подано всі необхідні документи, що дають підставу для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.06.2020 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику сторін) та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати до суду відзив на позовну заяву та/або клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін та витребувано належним чином засвідчену копію оскаржуваного наказу № 761 від 08.11.2019; письмові пояснення з приводу фактичних обставин та юридичних підстав, покладених в основу оскаржуваного наказу, а також, належним чином засвідчені копії усіх документів, що стали підставою для її прийняття; належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи позивача; належним чином засвідчені копії рішення № 46-20 від 25.03.2020, а також усіх документів, що слугували підставою для його прийняття.
26.06.2020 відповідачем-1 було подано клопотання про продовження процесуального строку для подання відзиву на позовну заяву.
06.07.2020 року відповідач -1 надав суду відзив на позовну заяву, за змістом якого проти задоволення позовних вимог заперечив, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого за результатами попереднього розгляду заяви позивача, наголосивши на необґрунтованості звернення позивача щодо надання міжнародного захисту. Зазначив, що твердження позивача стосовно існування загрози його життю, безпеці чи свободі у країні громадянського походження, наведені у заяві, скарзі та під час співбесіди визнано нелогічними, непослідовними, а відтак і неправдоподібними.
В прохальній частині відзиву від 06.07.2020 року, відповідачем-1 було заявлено клопотання про здійснення розгляду справи за участю представника відповідача.
Ухвалою суду від 04.08.2020 року клопотання Державної міграційної служби України про розгляд справи в судовому засіданні з викликом сторін за участю представника відповідача залишено без задоволення.
Відповідач - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області відзиву на позовну заяву до суду не надав, хоча належним чином повідомлений про судовий розгляд справи.
Правом подання відповіді на відзив позивач не скористався.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивач є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Пулі-Хумрі, провінція Баглан, Афганістан, за національністю - таджик, віросповідання - мусульманство (суніт), рідна мова - дарі, освіта - середня, сімейний стан - неодружений. Членом будь-яких організацій, партій або рухів позивач не був, суспільно-політичною діяльністю не займався.
Особа позивача та належність до громадянства Ісламської Республіки Афганістан підтверджена національною ідентифікаційною картою №31173705 від 18.02.2019 року.
З 2005 по 2017 років позивач навчався у вищій школі у м. Грауша. В подальшому до моменту виїзду із Ісламської Республіки Афганістан працював в магазині одягу.
Сім'я позивача складається із 5 осіб: він, батьки, дві сестри. Родина позивача проживає у місті Пулі-Хумрі, провінція Баглан, Афганістан, мати проживає у місті Кабул, Афганістан.
ОСОБА_1 покинув країну постійного проживання 01.06.2019 року автомобілем та пішки, прибувши до Таджикистану, звідки поїхав до Росії. За словами позивача, інформацією про решту частини шляху він не володіє. У Таджикистані перебував протягом десяти днів. У Росії близько десяти днів.
До України прибув 21.06.2019 року нелегально, автомобілем, кордон перетнув таємно за допомогою контрабандистів. Місце перетину кордону невідоме.
21.10.2019 ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Висновком про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по особовій справі №2019KYIV0271 від 08.11.2019 повідомлено про доцільність прийняття рішення щодо відмови в оформленні документів ОСОБА_1 , у зв'язку з необґрунтованістю заяви та відсутності умов зазначених у пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».
На підставі висновку по особовій справі №2019KYIV0271 від 08.11.2019 Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято Наказ №761 від 08.11.2019 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
08.11.2019 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області сформовано повідомлення №318 про відмову громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18.11.2019 року позивач отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 08.11.2019 року №318 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що свідчить підпис позивача.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач 20.11.2019 року звернувся зі скаргою на наказ Центрального міжрегіонального управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 761 від 08.11.2019 до Державної міграційної служби України.
Рішенням Державної міграційної служби у м. Києві від 25.03.2020 № 46-20 скаргу громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 було відхилено.
На підставі вказаного рішення Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області сформовано повідомлення №131 від 16.04.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомлення про відхилення скарги №131 від 16.04.2020 ЦМУ ДМС в місті Києві та Київської області надіслано позивачу звичайною поштовою кореспонденцією, без штрих-кодового ідентифікатора, що унеможливлює підтвердження позивачем дати отримання поштового відправлення.
Вважаючи такі рішення відповідача необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові відносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України №649 від 07 вересня 2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою яка потребує додаткового захисту або її законний представник, у випадках, передбачених Законом:
а) встановлює особу заявника;
б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків;
г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача;
ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);
е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;
є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Відповідно до частини сьомої статті 2 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Положеннями частини шостої статті 8 зазначеного Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Як було встановлено вище, оскаржуваним рішенням відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Підставою такої відмови стала необґрунтованість поданої позивачем заяви, а саме, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також недоведеністю загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо мене смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Надаючи оцінку вказаним рішенням, суд зазначає наступне.
Відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри ( пункт 5 статті 4 Директиви).
"Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін "побоювання" означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Судом під час розгляду даної справи встановлено, що позивачем у заяві про звернення за захистом було повідомлено про інцидент, який стався між ним та родичами дівчини, з якою він зустрічався без дозволу її родини. Зазначив, що у магазині, де він працював, познайомився з дівчиною на ім'я ОСОБА_2 , віком 19-20 років. Вони зустрічалися протягом трьох місяців після її занять у школі. Під час чергової зустрічі з дівчиною, на позивача напали родичі дівчини, оскільки виявилося, що вона заручена зі своїм двоюрідним братом. Вказана подія стала причиною виїзду позивача з території Афганістану.
Відповідач-2, дослідивши загальну ситуацію у Афганістані та у провінції Баглан, зазначив, що інформація по країні походження позивача не підсилює рівень обґрунтованості його заяви, оскільки його побоювання носять суб'єктивний характер.
У відзиві на позов відповідач -1 зазначив, що у своїй заяві позивач описує епізод, коли на нього напали озброєні люди, оскільки він зустрічався із зарученою дівчиною.
Однак, відповідач -1 звернув увагу на те, що розповідаючи про вказаний епізод під час проведення співбесіди позивач давав загальні відповіді, у яких не прослідковувалася конкретика, що викликало сумніви щодо реальності погроз та факту побиття, внаслідок побачення з дівчиною Міною.
Водночас жодних доказів на підтвердження вказаних фактів позивач ні під час проведеної співбесіди, ні під час розгляду справи не надав, зокрема, документів (або їх копій) з поліції, медичних довідок, фото або інших матеріалів з метою підтвердження згаданої інформації.
Позивачем під час проведення співбесіди, повідомлено про обізнаність наслідків романтичних стосунків з дівчиною без згоди батьків. Зазначив, що ситуація відповідає традиціям країни походження, про які йому було відомо. У випадку якби це сталося з його сестрою, відповів, що вчинив би аналогічно даній ситуації
Проаналізувавши ситуацію, яка, за словами позивача, змусила його залишити країну громадянської належності, відповідач дійшов обґрунтованого висновку про те, що зазначені суперечливі факти щодо інциденту побиття є нелогічними, непослідовними, а відтак неправдоподібними.
Суд зауважує, що позивач під час анкетування самостійно зазначив, що підставами виїзду з країни громадянської належності є особисті/сімейні обставини.
Крім того, як вбачається з матеріалів особової справи позивача, під час співбесіди від 05.11.2019 року він повідомив, що члени його родини (батьки, дві сестри), з якими він спільно проживав у місті Пулі-Хумрі, провінція Баглан, Афганістан, після означених подій не покинули місце проживання. Рідна сестра ( ОСОБА_3 ) вийшла заміж на переїхала у провінцію Кундузі. Інформацію про погрози родичам після того, як позивач покинув територію Афганістану, ним не надано.
З урахуванням наведеного, можна зробити висновок, що позивач не намагався скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхав з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці.
Також, позивачем під час співбесіди надана чітка відповідь, що він не зазнавав переслідувань чи насилля за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, чи через політичні погляди. По відношенню до позивача не застосовувалися будь-які адміністративні заходи, докази притягнення до кримінальної відповідальності відсутні.
Відтак, позивачем не надано жодних відомостей про утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також, позивачем не наведено жодної аргументації своїм побоюванням щодо повернення у країну громадянського походження, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.
Відтак, у даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
Крім того, суд зазначає, що згідно абзацу 6 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
З матеріалів справи вбачається, що позивач цілеспрямовано покинув територію Афганістану, маючи намір звертатись за захистом в Україні.
На шляху до України в позивача була транзитна зупинка в Таджикистані та Російській Федерації. Жодна з цих країн не розглядалась як третя безпечна країна.
Позивачем не зазначено обставин, які б перешкоджали йому завернутися за захистом в країнах, де останній перебував до прибуття в Україну, тобто третіх країнах.
У даному контексті суд зауважує, що, людина, якій загрожує небезпека не буде вирішувати питання вибору місця проживання, а змушена шукати притулку для найскорішого захисту свого життя, що є втіленням інстинкту самозбереження притаманному кожній людині.
Вищевказані обставини дають підстави для висновку, що позивач не мав наміру звертатись за міжнародним захистом в першій безпечній країні, а також не скористався альтернативою внутрішнього переміщення.
Крім того, за змістом пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення біженця Управління Верховного комісара ООН (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, які стосується статусу біженця) мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися бажанням змін або пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Таким чином, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що позивача в розрізі вказаних пояснень та в контексті пункту 62 названого Керівництва необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місці, дії якого мотивуються сімейними або іншими причинами особистого характеру, а не як біженця чи особу, яка потребує додаткового захисту.
За вказаних обставин, суд приходить до переконання, що мотивами звернення позивача за захистом на території України є пошук способу легалізації на території України з метою покращення рівня свого життя, а не через побоювання стати жертвою переслідувань чи загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 прибув до України 21.06.2019 року, але за захистом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області звернувся лише 21.10.2019.
Таким чином, суд враховує позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 14.03.2018 (справа № 820/1502/17), стосовно того що, про відсутність у позивачів реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження свідчить дата звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка є значно пізнішою від дат їх прибуття в Україну.
Відтак, висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадської належності у зв'язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" знайшли своє підтвердження та є правомірними.
Натомість, позивачем жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування у країні походження, надано не було. Надана позивачем інформація при викладенні причин неможливості повернення до Афганістану є непослідовною і засвідчує про суб'єктивне небажання туди повертатися, а не про наявність об'єктивних причин для побоювань за життя, здоров'я чи свободу. Документів на підтвердження обґрунтованості свого звернення позивачем не надано. Твердження позивача про небезпеку, яка йому загрожує на Батьківщині є безпідставними. Позивач не навів переконливих доводів і не надав беззаперечних доказів щодо його особистого переслідування та утисків в Афганістані його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення відповідача є обґрунтованим, а тому не підлягає скасуванню в судовому порядку.
Щодо строків звернення до суду, то як убачається з матеріалів справи, відповідачем, на виконання вимог суду не надано завірену копію повідомлення про відхилення скарги №131 від 16.04.2020 ЦМУ ДМС в місті Києві та Київської області та доказів його направлення на адресу позивача, що унеможливлює встановлення початку перебігу строку для оскарження зазначеного рішення. Повідомлення про відхилення скарги №131 від 16.04.2020 надіслано позивачу звичайною поштовою кореспонденцією, без штрих-кодового ідентифікатора, що унеможливлює підтвердження позивачем дати отримання поштового відправлення.
Згідно з частиною третьою статті 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Представником позивача не надано заяви про поновлення строку звернення до суду.
На думку суду, неподання заяви про поновлення строку звернення до суду, в даному випадку, не може бути достатньою підставою для залишення позову без розгляду з підстав пропущення строку та не є перешкодою для встановлення судом поважних причин для поновлення такого строку. При цьому, судом враховано, що відповідно до пункту 116 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених Постановою КМУ від 5 березня 2009 року №270 - у разі неможливості вручення одержувачам поштові відправлення, внутрішні поштові перекази зберігаються об'єктом поштового зв'язку місця призначення протягом одного місяця з дня їх надходження, відправлення "EMS" - 14 календарних днів, міжнародні поштові перекази - відповідно до укладених угод.
З огляду на зазначене, позивачем використано законний термін для отримання поштового відправлення. Враховуючи твердження позивача, оскаржуване рішення ним отримано 28.04.2020 року; доказів, які б підтверджували отримання позивачем такого повідомлення або оскаржуваного рішення раніше, ніж 28.04.2020 року, у справі не міститься.
Враховуючи те, що представником відповідача заяви про залишення позову без розгляду не подавалась, пропущений строк встановити неможливо, суд вважає, що позовна заява подана в межах процесуального строку звернення до суду.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Таким чином, суд приходить до переконання про доведеність відповідачем правомірності прийнятого рішення та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Оскільки спір вирішено на користь суб'єкта владних повноважень, а доказів понесення ним судових витрат суду не надано, судові витрати у цій частині стягненню з позивача не підлягають.
Керуючись статтями 2, 5-11, 72-78, 90, 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (РНОКПП відсутній, місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (ідентифікаційний код: 37508470, місцезнаходження: 01001,вул. Володимирська, буд. 9), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (ідентифікаційний код: 42552598, місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А), про визнання протиправними та скасування наказу та рішення - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.
Суддя Т.П. Балась