ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
27 листопада 2020 року м. Київ № 640/18015/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Балась Т.П., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 ( далі - позивач) з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області ( далі відповідач -1), Державної міграційної служби України ( далі відповідач -2), у якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 237 від 22.06.2020 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 71-20 від 23.04.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України в особі Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що він є громадянином Афганістану та перебуває за його межами, в Україні, у зв'язку з тим, що був вимушений залишити територію Афганістану та шукати захист в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали обґрунтовані побоювання за власне життя та здоров'я. Позивач наголошує про побоювання загрози його життю з боку представників угруповання «Талібан» та те, що влада Афганістану не здатна забезпечити захист йому від вищенаведених загроз. Також позивач зазначив, що Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області було необґрунтовано та протиправно відмовлено йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки ним було подано всі необхідні документи, що дають підставу для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.08.2020 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику сторін) та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати до суду відзив на позовну заяву та/або клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін та витребувано належним чином засвідчену копію оскаржуваного наказу № 237 від 22.06.2020; письмові пояснення з приводу фактичних обставин та юридичних підстав, покладених в основу оскаржуваного наказу, а також, належним чином засвідчені копії усіх документів, що стали підставою для її прийняття; належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи позивача; належним чином засвідчену копії рішення № 71-20 від 23.04.2020, а також усіх документів, що слугували підставою для його прийняття.
15.09.2020 року відповідач - 2 надав суду відзив на позовну заяву, за змістом якого проти задоволення позовних вимог заперечив, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого за результатами попереднього розгляду заяви позивача, наголосивши на необґрунтованості звернення позивача щодо надання міжнародного захисту. Зазначив, що твердження позивача стосовно існування загрози його життю, безпеці чи свободі у країні громадянського походження, наведені у заяві, скарзі та під час співбесіди визнано суперечливими та такими, що носять характер зловживання з метою легалізації перебування на території України.
Відповідач - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області відзиву на позовну заяву до суду не надало, хоча належним чином повідомлене про судовий розгляд справи.
15.09.2020 представником позивача надано відповідь на відзив, у якому останній проти тверджень відповідача -2 заперечив, вказавши, що при прийнятті оскаржуваного рішення Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області не в достатній мірі проаналізовано інформацію по країні походження позивача, що мало наслідком протиправну відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зазначив, що висновки відповідачів, стосовно того, що позивач вигадує штучні причини, які спонукали його до виїзду із країни походження, не відповідають дійсності та є наслідком перекручення ними наданої позивачем інформації. Всупереч таким висновкам, позивач не обирав для себе більш привабливого місце проживання, оскільки тікав від небезпеки, тому не міг зібрати письмові докази загрози своєму життю. Крім того, позивач як шукач притулку не повинен щось доводити, він має обов'язок подачі фактів та доказів, які є у його розпорядженні, а обов'язок доказування, зокрема, правомірності оскаржуваних рішень лежить на відповідачах.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивач є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Кабул (Афганістан), за національністю - афган (таджик), віросповідання - іслам, суніт мусалман, рідна мова - дарі, сімейний стан - одружений, має трьох дітей. Членом будь-яких організацій, партій або рухів позивач не був, суспільно-політичною діяльністю не займався.
Особа позивача та належність до громадянства Ісламської Республіки Афганістан підтверджена його закордонним паспортом громадянина вказаної країни.
ОСОБА_1 покинув країну постійного проживання 19.01.2020 року літаком, прибувши до Таджикистану. За словами позивача, протягом місяця у Таджикистані він очікував виготовлення візи.
До України прибув 23.02.2020 року легально, авіасполученням з Туреччини до м. Одеса, на підставі туристичної візи. У місті Одеса перебував один день, у місті Харків - три дні.
01.06.2020 ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Висновком про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі №2020KYIV0042 від 22.06.2020 повідомлено про доцільність прийняття рішення щодо відмови в оформленні документів ОСОБА_1 , у зв'язку з необгрунтованістю заяви та відсутності умов зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».
На підставі висновку по справі №2020KYIV0042 від 22.06.2020 Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято Наказ № 237 від 22.06.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 .
22.06.2020 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області сформовано повідомлення №198 про відмову громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
23.06.2020 року позивач отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 22.06.2020 року № 198 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач 26.06.2020 звернувся зі скаргою на наказ Центрального міжрегіонального управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 237 від 22.06.2020 до Державної міграційної служби України.
Рішенням Державної міграційної служби у м. Києві від 10.07.2020 № 112-20 скаргу громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 було відхилено.
04.08.2020 року позивач отримав повідомлення № 237 від 03.08.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи такі рішення відповідача необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові відносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України №649 від 07 вересня 2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою яка потребує додаткового захисту або її законний представник, у випадках, передбачених Законом:
а) встановлює особу заявника;
б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків;
г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача;
ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);
е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;
є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Відповідно до частини сьомої статті 2 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У відповідності до частини першої статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Положеннями частини шостої статті 8 зазначеного Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Як було встановлено вище, оскаржуваним рішенням відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Підставою такої відмови стала необґрунтованість поданої позивачем заяви, а саме, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також недоведеністю загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо мене смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Надаючи оцінку вказаним рішенням, суд зазначає наступне.
Відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри ( пункт 5 статті 4 Директиви).
"Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін "побоювання" означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Судом під час розгляду даної справи встановлено, що позивачем у заяві про звернення за захистом було зазначено, що з країни громадянського походження він виїхав через те, що маючи намір продати власну земельну ділянку, яка знаходилась у місті Пуль-Хумрі, село Баглан (Афганістан), наткнувся на супротив з боку представників угрупування Талібів . Позивач повідомив, що коли він їхав у село для того, щоб зробити заміри земельної ділянки перед продажем у місті Кабул, на його автомобіль здійснили напад представники Талібів , зробивши три постріли. Як повідомив позивач, після зазначеної події він звернувся до поліції для подання скарги, однак йому не допомогли, з огляду на відсутність записів про те, хто вчинив стрілянину. Вказана подія стала причиною виїзду позивача з території Афганістану.
Інформація по країні походження в цілому підтверджує інформацію, яку надав позивач щодо поточної обстановки в ІРА, яку міжнародні організації та оглядачі характеризують як складну та небезпечну. Зокрема, на території Афганістану має місце внутрішній збройний конфлікт з боку терористичного угрупування "Талібан", який призводить до загальнопоширеного насильства. Багато районів Афганістану знаходяться під впливом повстанських угрупувань. Однак таліби - єдине повстанське угрупування, яке контролює частину території та певних суспільних послуг, таких як охорона здоров'я та освіта на цих контрольованих територіях. Однак, як повідомляється у звіті EASO «Керівництво по країні Афганістан» за червень 2019 року. На території Афганістану існує різний рівень загрози - є регіони, де реальний ризик зазнати серйозної шкоди недостатньо високий або взагалі відсутній: «Є ряд провінцій, де присутнє невибіркове насильство, але не на високому рівні, тобто для того, щоб були підстави вважати, що цивільна особа, яка повернулася на територію, зіткнеться з реальним ризиком зазнати серйозної шкоди по змісту статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/ЕU, необхідно більш високий рівень окремих елементів невибіркового насильства. Це такі провінції: Бадахшан , Багдіс , Баглан, Балх , Гор , Герат , Джавзян , Кабул (включно із Кабул-Сіті), Кандагар, Капіса, Хост, логар, Німрос, Нуристан, Пактика, Сар-е-Пул, Тахар, Урузган, Вардак».
Радикальні ісламські угрупування «Талібан» час від часу вчиняють теракти та напади на окремі категорії осіб, зокрема на чиновників різних рангів, поліцейських та військовослужбовців, а також командирів служби безпеки та працівників міжнародних гуманітарних організацій. Основними об'єктами для нападу вважаються особи, які пов'язані або надають допомогу уряду та міжнародним співтовариствам, у тому числі міжнародним збройним силам, журналісти та інші працівники ЗМІ, цивільні особи, які підозрюються у наданні підтримки антиурядовим формуванням, представники релігійних меншин та особи, які підозрюються в порушенні законів шаріату.
Відповідач-1, дослідивши загальну ситуацію у Афганістані та у провінції Кабул, зазначив, що позивач не належить до таких груп, а тому підстав віднесення його до потенційних груп ризику, які можуть зазнати переслідування чи серйозної шкоди в Афганістані, немає. Докази існування ризику для заявника зазнати серйозної шкоди у випадку повернення до країни походження відсутні, з огляду на те, що він проживав у різних районах міста Кабул, де, згідно з вищевказаної інформації існує невибіркове насильство.
У відзиві на позов відповідач -1 також зазначив, що у своїй заяві позивач описує епізод, коли на його автомобіль здійснили напад на перехресті університету Раббані і зробили три постріли по його автомобілю.
Однак, відповідач -1 звернув увагу на те, що розповідаючи про вказаний епізод під час проведення співбесіди позивач зазначив, що напад здійснили у районі Салім Карван , було здійснено три постріли , після того водій-охоронець позивача почав переслідувати нападників, внаслідок чого ними була продовжена стрілянина.
Аналогічно позивач описує у своїй заяві спробу звернення до поліції, зазначаючи, що ним була здійсненна спроба подання скарги, однак поліція не змогла допомогти, з огляду на відсутність запису того, хто саме здійснив напад. Однак, у співбесіді позивач повідомив, що скарга була подана його водієм-охоронцем. Про наслідки розгляду скарги йому не відомо.
Водночас жодних доказів на підтвердження вказаних фактів позивач ні під час проведеної співбесіди, ні під час розгляду справи не надав, зокрема, документів (або їх копій) з поліції, медичних довідок, фото або інших матеріалів з метою підтвердження згаданої інформації.
Проаналізувавши ситуацію, яка, за словами позивача, змусила його залишити країну громадянської належності, відповідач дійшов обґрунтованого висновку про те, що зазначені об'єктивні протиріччя та суперечливі моменти у свідченнях позивача викликають сумніви з приводу реальності нападу на нього представників угрупування Талібан.
Суд зауважує, що позивач під час співбесіди самостійно підтвердив, що підставами звернення до міграційної служби є закінчення терміну дії візи.
Крім того, як вбачається з матеріалів особової справи позивача, під час співбесіди від 05.06.2020 року позивач повідомив, що члени його родини ( дружина, дві доньки та син), з якими він спільно проживав за адресою: АДРЕСА_1 , переїхали до батьків дружини у м. Логар ( Афганістан). Будь-яких відомостей про загрозу їх життю чи свободі через певні порушення прав людини в Афганістані, позивачем не повідомлено.
З урахуванням наведеного, можна зробити висновок, що позивач мав, але не використав альтернативну можливість внутрішнього переселення, тобто зміни місця проживання на території Афганістану.
Також, позивачем під час співбесіди надана чітка відповідь, що він не зазнавав переслідувань чи насилля за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, чи через політичні погляди. По відношенню до позивача не застосовувалися будь-які адміністративні заходи, докази притягнення до кримінальної відповідальності відсутні.
Позивач не заперечував того факту, що територію країни походження (Афганістан) залишив маючи дозвіл влади країни на виїзд.
Відтак, позивачем не надано жодних відомостей про утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також, позивачем не наведено жодної аргументації своїм побоюванням щодо повернення у країну громадянського походження, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.
Відтак, у даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
Крім того, суд зазначає, що згідно абзацу 6 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
З матеріалів справи вбачається, що позивач цілеспрямовано покинув територію Афганістану, маючи намір звертатись за захистом в Україні. Виїзд з території Афганістану був спланованим та фінансово забезпеченим, як вбачається з наданої позивачем інформації, що протягом 2-3 місяців він продавав власний бізнес та планував виїзд. Протягом зазначеного періоду погрози в адресу позивача не надходили.
На шляху до України в позивача була транзитна зупинка в Таджикистані та Туреччині. Жодна з цих країн не розглядалась як третя безпечна країна.
Позивачем не зазначено обставин, які б перешкоджали йому завернутися за захистом в країнах, де останній перебував до прибуття в Україну, тобто третіх країнах.
У даному контексті суд зауважує, що, людина, якій загрожує небезпека не буде вирішувати питання вибору місця проживання, а змушена шукати притулку для найскорішого захисту свого життя, що є втіленням інстинкту самозбереження притаманному кожній людині.
Вищевказані обставини дають підстави для висновку, що позивач не мав наміру звертатись за міжнародним захистом в першій безпечній країні, а також не скористався альтернативою внутрішнього переміщення.
Як вбачається судом з матеріалів співбесіди, позивач повідомив, що перед виїздом з країни він радився з друзями стосовно вибору країни для переїзду і вони порадили саме Україну, оскільки тут є можливість займатись бізнесом, якщо маєш капітал і сюди буде легко перевезти всю родину. Також, позивач повідомив, що планує займатись бізнесом, однак не визначився із родом діяльності.
За змістом пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення біженця Управління Верховного комісара ООН (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, які стосується статусу біженця) мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися бажанням змін або пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Таким чином, у розрізі вказаних пояснень та в контексті пункту 62 названого Керівництва, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місці, дії якого мотивуються сімейними або іншими причинами особистого характеру, а не як біженця чи особу, яка потребує додаткового захисту.
За вказаних обставин, суд приходить до переконання, що мотивами звернення позивача за захистом на території України є пошук способу легалізації на території України з метою покращення рівня свого життя, а не через побоювання стати жертвою переслідувань чи загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 прибув до України 23.02.2020, але за захистом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області звернувся лише 01.06.2020.
Таким чином, суд враховує позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 14.03.2018 (справа № 820/1502/17), стосовно того що, про відсутність у позивачів реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження свідчить дата звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка є значно пізнішою від дат їх прибуття в Україну.
Відтак, висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадської належності у зв'язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" знайшли своє підтвердження та є правомірними.
Натомість, заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Афганістані його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення відповідача є обґрунтованим, а тому не підлягає скасуванню в судовому порядку.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Таким чином, суд приходить до переконання про доведеність відповідачем правомірності прийнятого рішення та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Оскільки спір вирішено на користь суб'єкта владних повноважень, а доказів понесення ним судових витрат суду не надано, судові витрати у цій частині стягненню з позивача не підлягають.
Керуючись статтями 2, 5-11, 72-78, 90, 139, 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (РНОКПП відсутній, місце проживання: АДРЕСА_2 ) до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (ідентифікаційний код: 42552598, місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А), Державної міграційної служби України (ідентифікаційний код: 37508470, місцезнаходження: 01001,вул. Володимирська, буд. 9) про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.
Суддя Т.П. Балась