Ухвала
Іменем України
24 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 524/4488/17
провадження № 61-16852ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 04 червня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності, поділ майна та встановлення порядку користування спільним майном і за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності та поділ майна подружжя,
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності, поділ майна та встановлення порядку користування спільним майном, посилаючись на те, що з середини 2011 року він проживав однією сім'єю з ОСОБА_2 02 лютого 2012 року між ними було укладено шлюб. 29 листопада 2011 року між сторонами та Публічним акціонерним товариством «Автокразбанк» було укладено попередній договір, за яким вони зобов'язалися укласти з банком договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 у строк до 28 березня 2012 року. З метою виконання зобов'язань за вказаним договором вони сплатили банку авансовий внесок в сумі 190 000 грн. 28 березня 2012 року сторони уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 та доплатили банку 515 000 грн в рахунок оплати вартості квартири, після чого зробили частину ремонту у спірній квартирі та придбали автомобіль марки Renault Midlum 2004 року випуску червоного кольору. Вказаний транспортний засіб є його особистою власністю, оскільки придбаний ним за особисті кошти. Ремонт у спірній квартирі проводився з червня по листопад 2012 року за його особисті кошти. На ремонт квартири він витратив 126 610,15 грн. Крім того, за час шлюбу сторонами було придбано спільне рухоме майно: телевізор LG 55LM660S вартістю 13 665 грн; пральну машину Bosch вартістю 8 000 грн; пилосос Philips вартістю 3 050 грн; домашній кінотеатр LG ВН 7520Т вартістю 3 958 грн; електричну бритву Philips вартістю 1 650 грн; холодильник LG вартістю 8 000 грн; варочну панель Bosch вартістю 2 171 грн; електричну духовку Bosch вартістю 4 013 грн; посудомийну машину Bosch вартістю 6 000 грн; кондиціонер LG вартістю 4 000 грн; кондиціонер СН Cooper&Hunter вартістю 5 000 грн; меблі в спальню на суму 24 256 грн; велосипед вартістю 5 744 грн; килимове покриття на суму 5 764,52 грн. Оскільки спірна квартира була придбана як за його особисті кошти, так і за спільні кошти подружжя, то вона належить сторонам на праві спільної часткової власності. Його частка в праві спільної власності становить 7/10, оскільки сплачена вартість квартири з невід'ємним поліпшенням на 39,72 % складається з його особистих коштів. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на 7/10 частин квартири АДРЕСА_1 та поділити рухоме майно, присудивши в його власність: телевізор LG 55LM660S вартістю 13 665 грн, пральну машину Bosch вартістю 8 000 грн, пилосос Philips вартістю 3 050 грн, домашній кінотеатр LG ВН 7520Т вартістю 3 958 грн, електричну бритву Philips вартістю 1 650 грн, холодильник LG вартістю 8 000 грн, на загальну суму - 38 313 грн; у власність ОСОБА_2 : варочну панель Bosch вартістю 2 171 грн, електричну духовку Bosch вартістю 4 013 грн, посудомийну машину Bosch вартістю 6 000 грн, кондиціонер LG вартістю 4 000 грн, кондиціонер СН Cooper&Hunter вартістю 5 000 грн, меблі в спальню на суму 24 256 грн, велосипед вартістю 5 744 грн, килимове покриття на суму 5 764,52 грн; стягнути з ОСОБА_2 на його користь 11 817,50 грн різниці вартості присудженого майна; встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 згідно із запропонованими експертом варіантами.
У грудні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності та поділ майна, набутого за час шлюбу, посилаючись на те, що у листопаді 2011 року через Публічне акціонерне товариство «АКБ Банк» вона сплатила авансовий внесок за спірну квартиру в розмірі 190 000 грн. За умовами попереднього договору вказані грошові кошти належали їй на праві особистої власності. При укладені основного договору приватним нотаріусом від ОСОБА_1 відібрана заява про те, що квартира придбавається не за спільні кошти подружжя. Кошти на придбання квартири були отримані з її власних депозитних рахунків у розмірі 265 000 грн та 323 697,78 грн. Кошти в розмірі 20 000 доларів США вона позичила в матері та витратила їх на поточний ремонт квартири. 27 листопада 2012 року вона продала другу квартиру в місті Кропивницькому та на отримані від продажу кошти повернула борг своїй матері, а 18 000 доларів США витратила на придання автомобіля Renault Midlum 2004 року випуску червоного кольору. Оскільки вона не мала змоги особисто отримати автомобіль, його оформив ОСОБА_1 . Таким же чином було набуто диван. Два кондиціонери марки СН Cooper&Hunter International Corporation були придбані нею ще у 2010 році. Вказане майно, а саме квартира, автомобіль Renault Midlum, диван та кондиціонери є її особистою власністю. У 2017 році ОСОБА_1 особисто забрав з квартири майно, яке вважав за потрібне. Враховуючи наведене, ОСОБА_2 , з урахуванням уточнених вимог, просила: визнати її особистою власністю: квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 129,9 кв. м, житловою площею 80,7 кв. м; вантажний автомобіль марки Renault Midlum 2004 року випуску червоного кольору, шасі № НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 ; диван світло-сірий з декором дуб шато антрацит; кондиціонер фірми СН Cooper&Hunter International Corporation 2 шт.; стягнути з ОСОБА_1 299 207,04 грн в рахунок компенсації за проданий ним вантажний автомобіль Renault Midlum; затвердити поділ майна таким чином: виділити їй газову варочну поверхню Bosch вартістю 2 171 грн, електричну духовку Bosch вартістю 4 013 грн, холодильник LG вартістю 8 000 грн, посудомийну машину Bosch вартістю 6 000 грн, телевізор LG 55LM660S вартістю 13 665 грн, пральну машину Bosch вартістю 8 000 грн, килимове покриття вартістю 5 764 грн, витяжку Zirtal вартістю 1 387 грн на загальну суму - 49 000 грн; виділити ОСОБА_1 гірський велосипед Comanche Indigo FS вартістю 5 744 грн, велосипед Pride Stella вартістю 4 000 грн, телевізор Philips 48РFT5509/12 вартістю 12 950 грн, телевізор Sharp LС-50LЕ760760V вартістю 12 648 грн, електричну бритву Philips вартістю 1 650 грн, домашній кінотеатр ВН 7520Т вартістю 3 958 грн, пилосос Philips вартістю 3 050 грн, пилосос Electrolux вартістю 5 000 грн.
Рішенням Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 04 червня 2020 року первісний та зустрічний позови задоволено частково. В порядку поділу майна подружжя виділено ОСОБА_1 : електричну бритву Philips; Пилосос Philips; велосипед Comanche Indigo FS; велосипед Pride Stella; домашній кінотеатр LG ВН 7520Т; пральну машину Bosch; телевізор Philips 48РFT5509/12. В порядку поділу майна подружжя виділено ОСОБА_2 : варочну панель Bosch; електричну духовку Bosch; посудомийну машину Bosch; кондиціонер СН Cooper&Hunter; меблі в спальню; килимове покриття; холодильник LG; телевізор LG 55LM660S. Визнано вантажний автомобіль марки Renault Midlum 2004 року випуску червоного кольору, шасі № НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 спільною сумісною власністю подружжя. В порядку поділу майна стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частину вартості вантажного автомобіля Renault Midlum в сумі 24 716 грн. Визнано квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 29772754, загальною площею 129,9 кв. м, житловою площею 80,7 кв. м особистою приватною власністю ОСОБА_2 . В інших частинах первісний та зустрічний позови залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 925,32 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 28 603,81 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 640 грн.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що презумпція спільності майна може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. В такому разі заінтересована особа (один із подружжя) може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. Положення договору купівлі-продажу від 28 березня 2012 року передбачають, що об'єкт нерухомості не є предметом спільної сумісної власності, оскільки придбавається за кошти, які належать покупцю ( ОСОБА_2 ) особисто, що підтверджується заявою подружжя - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , справжність підписів на якій засвідчено приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Марченко Н. А. Подані ОСОБА_1 ордери, видаткові накладні, рахунки і товарні чеки не підтверджують вклад особистих коштів, а також те, що придбаний товар було використано під час ремонту спірної квартири. У позивача за зустрічним позовом були наявні на рахунках кошти, достатні для придбання спірної квартири. Доказів того, що автомобіль Renault Midlum та диван світло-сірого з декором дуб шато антрацит кольору було придбано за особисті кошти ОСОБА_2 , не надано. Тому автомобіль є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Вимоги про поділ дивану сторонами не було заявлено. Відомостей про придбання кондиціонерів також не було надано. Тому вимога про визнання їх особистою власністю задоволенню не підлягає. Оскільки автомобіль Renault Midlum, який є спільною власністю подружжя, було продано за час перебування сторін у шлюбі, то вимоги ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 на її користь 1/2 частини вартості цього автомобіля є обґрунтованими. Визначаючи вартість 1/2 частини автомобіля, місцевий суд врахував подані сторонами висновки судового експерта.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Автозаводського районного суду місті Кременчука Полтавської області від 04 червня 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частини вартості вантажного автомобіля Renault Midlum в розмірі 24 716 грн змінено, збільшено суму, що підлягає стягненню, до 83 712,46 грн. Рішення Автозаводського районного суду місті Кременчука Полтавської області від 04 червня 2020 року в частині вирішення спору про поділ іншого рухомого майна (побутова техніка, речі домашнього вжитку тощо) скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Виділено у власність ОСОБА_1 : телевізор LG 55LM660S вартістю 13 665 грн; пральну машину Bosch вартістю 8 000 грн; пилосос Philips вартістю 3 050 грн; домашній кінотеатр LG ВН 7520Т вартістю 3 958 грн; електричну бритву Philips вартістю 1 650 грн; холодильник LG вартістю 8 000 грн., а всього - майна на суму 38 273 грн. Виділено у власність ОСОБА_2 : варочну панель Bosch вартістю 2 171 грн; електричну духовку Bosch вартістю 4 013 грн; посудомийну машину Bosch вартістю 6 000 грн; кондиціонер СН Cooper&Hunter вартістю 5 000 грн; меблі в спальню на суму 24 256 грн; килимове покриття на суму 5 764,52 грн; велосипед Comanche Indigo FS вартістю 5 744 грн; велосипед Pride Stella вартістю 4 000 грн, а всього - майна на суму 56 848 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 різницю у вартості присудженого майна в розмірі 18 675 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 23 180,81 грн судових витрат. Звільнено ОСОБА_2 від обов'язку сплачувати ОСОБА_1 частину судового збору. Рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 04 червня 2020 року в частині вирішення спору про право власності на квартиру АДРЕСА_1 залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що сторонами у справі визнається і не заперечується той факт, що 26 березня 2012 року вони подали нотаріусу спільну заяву про те, що спірна квартира не є їх спільною власністю, оскільки придбавається за особисті кошти ОСОБА_3 . ОСОБА_1 не скористався своїм правом звернення до суду з позовом про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири з підстав, які наведені ним в його апеляційній скарзі. Апеляційний суд погодився з оцінкою місцевим судом наданих ОСОБА_1 на підтвердження витрат на ремонт спірної квартири доказів. Оцінюючи докази щодо вартості відчуженого автомобіля Renault Midlum, апеляційний суд вказав, що висновок від 30 травня 2019 року № 102 є більш достовірним доказом, оскільки експерт провів огляд автомобіля, врахував ремонтні роботи, які були виконані новим власником після 16 травня 2018 року, отже, визначена експертом вартість автомобіля в сумі 167 424,91 грн на час розгляду справи судом є максимально об'єктивною. Тому рішення місцевого суду в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 половини вартості відчуженого вантажного автомобіля без згоди іншого подружжя підлягає зміні. Ключовою обставиною в цій справі є те, що логічно і очевидно слід залишити ОСОБА_2 у власності ті предмети і речі, які не можуть бути відділені від квартири, яка їй належить, без негативних наслідків для самих речей і для квартири, тобто коштовну вбудовану побутову техніку і меблі. У зв'язку з цим, враховуючи принцип рівності часток сторін, ОСОБА_1 слід присудити у власність інше рухоме майно, що підлягає поділу.
12 листопада 2020 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 04 червня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині вимог про вирішення спору про право власності на квартиру і ухвалити в означеній частині нове рішення, яким: визнати за ним право власності на 7/10 частин квартири АДРЕСА_1 ; встановити порядок користування цією квартирою згідно з варіантом 1 такого користування, визначеним експертом.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що при вирішенні спорів щодо майна подружжя в судовий практиці сформована усталена правова позиція, яка зводиться до того, що встановлюючи правовий режим надбаного у шлюбі майна, суд повинен виходити із встановлених джерел придбання такого майна. Якщо джерела придбання майна достовірно встановити неможливо, то суд має виходити з того, що таке майно є спільною сумісною власністю подружжя. Правові висновки щодо презумпції спільності майна подружжя викладені у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, від 18 грудня 2018 року у справі № 662/1828/15-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 372/1849/16-ц, від 03 липня 2020 року у справі № 753/2835/17, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17. Також суди не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-264цс15, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 17 січня 2020 року у справі № 462/1408/16-ц про те, що визначаючи правовий статус спірного майна, як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо тлумачення його заяви від 28 березня 2012 року як його згоди на те, що спірна квартира є об'єктом права приватної власності ОСОБА_2 . Висновки судів попередніх інстанцій про належність спірної квартири ОСОБА_2 на праві приватної власності зроблені на підставі припущень, оскільки у справі відсутні докази на підтвердження цих обставин та на спростування презумпції спільності майна подружжя.
За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині вирішення позовних вимог сторін стосовно права власності на спірну квартиру.
Касаційне провадження не підлягає відкриттю з таких підстав.
Відповідно до пункту 1 частини першої та абзацу 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Зі змісту доводів касаційної скарги вбачається, що скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Що стосується аргументів заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо тлумачення його заяви від 28 березня 2012 року, то вони не заслуговують на увагу, оскільки посилаючись на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу касаційного оскарження судових рішень, заявник повинен зазначити норму права, щодо якої відсутній висновок її застосування з конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Натомість доводи касаційної скарги про необхідність формування правової позиції щодо тлумачення заяви ОСОБА_1 не свідчать про оскарження судових рішень на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Вирішуючи спір по суті, суди попередніх інстанцій застосували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 09 січня 2019 року у справі № 643/4589/15-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, а саме: Нормами статей 335, 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтями 60, 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України) закріплена презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Презумпція спільності майна може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. У такому разі заінтересована особа (один із подружжя) може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно.
Також суди застосували правові висновки Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду, викладені у постановах від 17 квітня 2019 року у справі № 541/2734/16-ц та від 06 травня 2020 року у справі № 640/13553/14-ц, про те, що правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені статтею 57 СК України, відповідно до пунктів 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Відповідно до частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об'єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об'єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об'єктами спільної сумісної власності. Істотність збільшення вартості майна підлягає з'ясуванню шляхом порівняння вартості майна до, та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. При цьому для застосування передбачених частиною першою статті 62 СК України правил, істотне збільшення вартості майна (у розглядуваній справі - квартири) повинне відбутися саме внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, а не інших чинників (зокрема, загальної зміни цін на ринку нерухомості, інфляційних процесів), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна внаслідок невід'ємних поліпшень, а не придбання у квартиру меблів, побутової техніки тощо, які можуть бути самостійними об'єктами поділу спільного майна.
Тобто суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували актуальні висновки Верховного Суду щодо питань застосування права у спірних правовідносинах, зокрема щодо презумпції спільності майна подружжя та можливості її спростування. Наведені правові висновки, застосовані судами попередніх інстанцій, узгоджуються з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, від 18 грудня 2018 року у справі № 662/1828/15-ц, від 17 січня 2020 року у справі № 462/1408/16-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 372/1849/16-ц, від 03 липня 2020 року у справі № 753/2835/17 та в постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-264цс15, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, на які посилається заявник у касаційній скарзі. Більше того, постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 була безпосередньо врахована в оскаржуваній постанові апеляційного суду, на що цим судом зроблено посилання в її тексті.
Доводи касаційної скарги щодо неврахування висновків Верховного Суду зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів та навіть здійснення Верховним Судом тлумачення підписаної ним заяви, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Із змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення вбачається, що скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі «Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції», пункти 37, 38 рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі «Бруалла Гомесде ла Торре проти Іспанії»).
Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
У зв'язку з відмовою у відкритті касаційного провадження не підлягає окремому розгляду клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційну оскарження рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 04 червня 2020 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 04 червня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності, поділ майна та встановлення порядку користування спільним майном і за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності та поділ майна подружжя.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
С. О. Карпенко
М. Ю. Тітов