Постанова
Іменем України
18 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 337/4051/17
провадження № 61-16476св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О.,
суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Запорізького апеляційного суду від 30 липня 2019 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про витребування майна з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 24 грудня 2004 року їй на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 . Рішенням Запорізької міської ради від 28 жовтня 2004 року № 411/19 вказана квартира була переведена в нежитловий фонд, у зв'язку з чим 27 грудня 2004 року їй було видане свідоцтво про право власності на нежитлове приміщення. У 2017 році їй стало відомо про те, що 07 серпня 2006 року між нею та ОСОБА_5 нібито було укладено договір купівлі-продажу, за яким вона відчужила спірне майно. В подальшому рішенням Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 30 листопада 2006 року у справі № 2-136/06 було задоволено позов ОСОБА_5 до неї про визнання договору-купівлі продажу дійсним та визнання права власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 . Однак Хортицький районний суд міста Запоріжжя не ухвалював указаного рішення, про що свідчать відповіді голови цього суду, надані на її неодноразові запити. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. 19 серпня 2013 року громадянин ОСОБА_6 , діючи від імені померлого ОСОБА_5 за довіреністю, зареєстрував за померлим право власності на підставі підробленого судового рішення. 20 серпня 2013 року спірне приміщення за 35 000 доларів США придбала ОСОБА_7 , яка в забезпечення виконання укладеного з ОСОБА_8 договору позики від 25 грудня 2014 року передала це майно в іпотеку. Заочним рішенням Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 24 листопада 2015 року у справі № 337/5631/15-ц в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 81 300 грн звернено стягнення на предмет іпотеки. Під час примусово виконання вказаного рішення на підставі протоколу проведення електронних торгів державний виконавець видав акт від 27 грудня 2016 року про реалізацію предмета іпотеки ОСОБА_4 06 березня 2017 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, за яким відповідачі придбали у власність спірне нерухоме майно в рівних частках. Вважає, що нежитлове приміщення вибуло з її володіння не з її волі, у зв'язку з чим підлягає витребуванню на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила витребувати з чужого незаконного володіння відповідачів нежитлове приміщення, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 28 травня 2019 року у складі судді Салтан Л. Г. в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Вказана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його, не з їхньої волі іншим шляхом. Виключенням є закріплене в частині другій статті 388 ЦК України правило, згідно з яким майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Матеріалами справи підтверджено, що спірне приміщення вибуло з власності ОСОБА_1 поза її волею на підставі підробленої копії неіснуючого рішення суду та подальших нікчемних правочинів. Однак реалізація нерухомого майна відбулася у примусовому порядку у зв'язку з невиконанням ОСОБА_7 рішення суду про стягнення боргу. Заочне рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 24 листопада 2015 року у справі № 337/5631/15-ц, яким задоволені позовні вимоги ОСОБА_8 , та в рахунок погашення заборгованості за договором позики звернено стягнення на передане ОСОБА_9 в іпотеку спірне приміщення, набрало законної сили та, враховуючи принцип юридичної визначеності, є обов'язковим. Оскільки позивач не скористалася правом на оскарження зазначеного рішення, то право відповідачів є похідним від права ОСОБА_4 , яка придбала спірне майно на публічних торгах. Таким чином, до спірних правовідносин підлягає застосуванню положення частини другої статті 388 ЦК України щодо неможливості витребування від добросовісного набувача майна, яке було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень, у зв'язку з чим позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 30 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 28 травня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Витребувано від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 нежитлове приміщення, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що за положеннями статей 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, що є останнім набувачем майна та яка набула його з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння. Оскільки спірне приміщення вибуло з власності ОСОБА_1 поза її волею на підставі рішення, яке судом не ухвалювалося, та в подальшому було відчужено особою, яка не мала права на таке відчуження, то позивач має право витребувати це майно від добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У вересні 2019 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 30 липня 2019 року, а рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 28 травня 2019 року залишити в силі.
Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що він разом із ОСОБА_2 придбали спірне приміщення в ОСОБА_4 , яка, у свою чергу, придбала його в результаті публічних торгів, проведених в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Тому місцевий суд правильно застосував до спірних правовідносин положення частини другої статті 388 ЦК України та відмовив у задоволенні позову. Дійшовши помилкового висновку про обґрунтованість пред'явлених ОСОБА_1 позовних вимог, апеляційний суд не розглянув питання про сплив позовної давності, про застосування якої сторона відповідачів заявила в суді першої інстанції.
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Спірне приміщення вибуло з її власності поза її волею на підставі рішення, яке судом не ухвалювалося, та в подальшому було відчужено особою, яка не мала права на таке відчуження, у зв'язку з чим вона має право витребувати це майно від добросовісних набувачів з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України. Вона не пропустила трирічну позовну давність, оскільки дізналася про порушення своїх прав та про осіб, які їх порушили, лише в березні 2017 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Хортицького районного суду міста Запоріжжя.
17 жовтня 2019 року справа № 337/4051/17 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 29 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.
Судами встановлено, що 24 грудня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_10 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким позивач придбала квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Запорізької міської ради від 28 жовтня 2004 року № 411/19 вказана квартира була переведена в нежитловий фонд.
На підставі підробленої копії рішення суду від 30 листопада 2006 року за позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_1 про визнання угоди дійсною та визнання права власності позивач в цій справі була позбавлена права власності на спірне приміщення АДРЕСА_1 .
Однак договір купівлі-продажу спірного майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не укладався, зазначене рішення Хортицьким районним судом міста Запоріжжя не ухвалювалося, що підтверджено відповідями голови цього суду від 05 квітня 2018 року, наданими на запити позивача.
Судами також встановлено, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в Комунальній установі «Василівська центральна районна лікарня» Василівського районної ради Запорізької області.
19 серпня 2013 року громадянин ОСОБА_6 , діючи від імені померлого ОСОБА_5 за довіреністю, зареєстрував за померлим право власності на спірне майно на підставі підробленої копії рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 30 листопада 2006 року.
20 серпня 2013 року спірне приміщення за 35 000 доларів США придбала ОСОБА_7 , яка в забезпечення виконання укладеного з ОСОБА_8 договору позики від 25 грудня 2014 року передала це майно в іпотеку.
Заочним рішенням Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 24 листопада 2015 року у справі № 337/5631/15-ц в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 81 300 грн звернено стягнення на предмет іпотеки - нежитлове приміщення АДРЕСА_1 , шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження».
Під час примусово виконання вказаного рішення на підставі протоколу проведення електронних торгів державний виконавець видав акт від 27 грудня 2016 року, згідно з яким предмет іпотеки реалізовано за ціною 322 806,88 грн. Переможцем торгів стала ОСОБА_4 , яка набула право власності на спірне приміщення.
06 березня 2017 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, за яким відповідачі придбали у власність спірне нерухоме майно у рівних частках.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.
Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно з чужого незаконного володіння.
Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має лише власник майна.
Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 17 лютого 2016 року у справі провадження № 6-2407цс15).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Таким чином, право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.
Разом з тим частина друга статті 388 ЦК України містить заборону витребування майна від добросовісного набувача, якщо це майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки спірне нежитлове приміщення вибуло з власності ОСОБА_1 поза її волею на підставі рішення, яке судом не ухвалювалося, та в подальшому було відчужено особою, яка не мала права на таке відчуження, то наявні підстави для витребування цього майна у відповідачів, які є останніми його набувачами, за пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України.
Однак в оскаржуваному судовому рішенні апеляційний суд взагалі не виклав мотивів та не спростував висновків суду першої інстанції про те, що право відповідачів є похідним від права ОСОБА_4 , яка з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішеньпридбала спірне майно на публічних торгах, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 388 ЦК України, яка містить заборону витребування майна від добросовісного набувача, якщо це майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Крім того, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що під час розгляду справи в місцевому суді до ухвалення рішення сторона відповідачів подала заяву, в якій просила застосувати наслідки спливу позовної давності до вимог позивача.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) наведено правовий висновок про те, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Однак, дійшовши висновку про обґрунтованість пред'явлених ОСОБА_1 позовних вимог, апеляційний суд безпідставно не розглянув заяву сторони відповідачів про сплив позовної давності та не застосував до спірних правовідносин відповідних норм матеріального права.
Аналіз правових норм щодо «інституту позовної давності» в сукупності з нормами ЦПК України, які обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав і можливостей для самостійного визначення дати початку перебігу позовної давності.
Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановив достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про скасування рішення місцевого суду та задоволення позову, зокрема без вирішення заяви сторони відповідачів про застосування позовної давності.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.
Відповідно до пунктів 1 та 2 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; абосуд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок невирішення заяви сторони відповідачів про застосування позовної давності апеляційним судом не встановлені фактичні обставини справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.
Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотриманняпринципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо спливу позовної давності, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Постанову Запорізького апеляційного суду від 30 липня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. О. Кузнєцов
Судді:В. С. Жданова
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук
М. Ю. Тітов