Іванівський районний суд Одеської області
Іванівський районний суд Одеської області
Справа № 499/654/20
Провадження № 2/499/289/20
Іменем України
23 листопада 2020 року смт. Іванівка
Іванівський районний суд Одеської області у складі головуючого судді Погорєлова І.В., за участю помічника судді Березовської І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Іванівка Іванівського району Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом
Позивач звертаючись до суду з вказаним позовом, посилалася на ту обставину, що 30.06.2020 року вона отримала спадщину після смерті бабусі ОСОБА_3 , а саме квартиру АДРЕСА_1 . В даній квартирі з 2015 року зареєстрована позивач та її син, а також з 2009 року зареєстрований, однак не проживає та ніколи не проживав її брат - ОСОБА_2 , тобто відповідач. На багаточисельні звернення позивача до відповідача про добровільне зняття з реєстраційного обліку, останній не відповідає. Дана обставина перешкоджає позивачу в повній мірі користуватися та розпоряджатися своєю власністю, що стало підставою для звернення до суду. Позивач просила суд визнати таким, що втратив право користування житловим будинком (квартирою) по АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та стягнути з нього на її користь судовий збір у розмірі 840,80 грн.
У судовому засіданні позивач просила суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, з підстав наведених в позовній заяві, також надала пояснення, відповідно до яких відповідач не проживає наразі та не проживав раніше за адресою АДРЕСА_1 , був там зареєстрований зі згоди колишньої власниці, їх бабусі. Наразі дана квартира належить їй, комунальні платежі сплачує вона самостійно. Відповідач добровільно не бажає знятися з реєстрації, та за дану дію просив виплатити йому грошові кошти у розмірі 1000 дол. США.
Відповідач у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, вказав, що він фактично проживає за адресою АДРЕСА_1 , здійснює постійно догляд за батьком, який там теж проживає, кожного дня відвідує його, допомагає матеріально, в даній квартирі знаходяться його речі, просив суд відмовити у задоволені позову, оскільки наразі він з сім'єю проживає в іншій квартирі, яка надана для тимчасового проживання, та йому немає де зареєструвати своє місце проживання.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення сторін та свідків, з урахуванням положень ч.1 ст. 81 ЦПК України, де зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, та ч.1 ст. 13 ЦПК України, згідно якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, приходить до висновку, що наявні законні підстави для задоволення позову та позов підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Судом встановлено наступне: квартира АДРЕСА_1 з 30.06.2020 року належить на праві власності позивачу, що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за заповітом та витягом з ДРРП на нерухоме майно.
З довідки №409 від 27.07.2020 року, виданої виконкомом Павлинської сільської ради Іванівського району Одеської області, вбачається, що за адресою АДРЕСА_1 зареєстрований ОСОБА_2 , з 26.02.2009 року, але зі слів свідків там не проживав.
У відповідь на запит, до суду надійшла довідка про місце реєстрації відповідача, з якої вбачається, що ОСОБА_2 дійсно зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 , але за даною адресою не проживає, фактичне місце проживання - АДРЕСА_1 .
Допитані у судовому засіданні свідки, як зі сторони відповідача так і зі сторони позивача, а саме ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , будучи попередженими про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивих свідчень та склавши присягу свідка, зазначили на ту обставину, що дійсно ОСОБА_2 відвідує свого батька, який проживає за адресою АДРЕСА_1 , зберігає за вказаною адресою свої речі, однак фактично проживає разом зі своєю сім'єю в іншій квартирі по цій же вулиці. Відповідач у судовому засіданні вказав, що за адресою АДРЕСА_1 наразі разом зі своєю сім'єю проживати не може, через відсутність там необхідних умов для проживання дітей.
Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Глава 23 ЦК України встановлює, що громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд. Однак, як зазначено у ч. 3 ст. 13 Конституції України, власність зобов'язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству. Тому, право власності на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону.
Статтею 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї.
Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом.
Відповідно до ч. 1ст. 317 ЦК України власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 318 ЦК України встановлено, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
Частинами 1, 2 ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
На підставі ст. 150 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997 відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17.07.1997 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст.316,317,319,321 ЦК України).
Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно зі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу. Відповідно до п. 1 ч. 2ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Як роз'яснив пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 34 постанови «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 7 лютого 2014 року № 5, під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім'ї, попередніми членами його сім'ї, а також членами сім'ї попереднього власника житла. Так, власник житла має право вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права власності на житлове приміщення (п. 3 ч. 1 ст. 346 ЦК) із зняттям останнього з реєстрації.
Чинним законодавством України не передбачено перехід прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом колишнього власника (або інших осіб, які отримали право користування житлом з його згоди) у випадку зміни власника.
Виникнення права власника квартири (інших осіб) на користування квартирою та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника квартири права власності на цю квартиру, а отже, припинення права власності на квартиру припиняє його право на користування цією квартирою.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України, сервітут (право користування чужим майном) припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Таким чином, зібрані у справі докази та їх належна оцінка вказують на наявність підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням саме з підстав зміни власника квартири, а не на підставі ч.1 ст.71 ЖК УРСР, як на те посилалася позивач.
Також суд вказує на ту обставину, що відповідач не може вважатися членом сім'ї позивача, оскільки спільним побутом сторони не пов'язані, спільного господарства не ведуть, взаємних прав та обов'язків не мають, про що особисто вказали сторони у судовому засіданні, та відповідач не є наймачем або членом його сім'ї, оскільки зареєстрований в квартирі зі згоди колишнього власника, а не на підставі договору найму.
Згідно вимог ч.ч.1, 5, 6, 7 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сплачений нею судовий збір у розмірі 840,80 грн.
Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 81, 141, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований АДРЕСА_1 ) про визнання особи такою, що втратила право користування житлом - задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, що втратив право користування житлом, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840,80 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
У відповідності до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно- телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.
Повний текст судового рішення складено 26.11.2020 року.
СуддяІ. В. Погорєлов