Україна
Донецький окружний адміністративний суд
23 листопада 2020 р. Справа№200/8830/20-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Кониченка Олега Миколайовича розглянувши при секретарі судового засідання Купріян В.Ю. в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1
до Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області
про стягнення заборгованості та зобов'язання вчинити певні дії
Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, в якому просив суд: стягнути з Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області заборгованість з пенсії на користь ОСОБА_1 за період з 01 червня 2018 року по 28 лютого 2019 року в сумі 13203,00 грн.; зобов'язати Бахмутсько-Лиманське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати пенсії за період з 01 червня 2018 року по 28 лютого 2019 року відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-III та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159.
Ухвалою суду від 28 вересня 2020 року суд відкрив провадження у справі, призначивши до розгляду на 26 жовтня 2020 року за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
У відзиві на позовну заяву відповідач заявив клопотання в порядку загального позовного провадження.
26 жовтня 2020 року розгляд справи відкладено на 09 листопада 2020 року.
27 жовтня 2020 року відповідач надав до суду засобами електронного зв'язку відзив на адміністративний позов, відповідно до якого просив відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
У відзиві на позовну заяву відповідач заявив клопотання в порядку загального позовного провадження.
09 листопада 2020 року розгляд справи відкладено на 23 листопада 2020 року.
23 листопада 2020 року ухвалою суду відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
23 листопада 2020 року сторони, повідомлені належним чином не з'явились, про причини неявки не повідомили.
Дослідивши матеріали адміністративного позову та відзиву на позовну заяву, суд дійшов висновку про їх достатність для вирішення адміністративного спору.
Суд дослідивши подані матеріали справи встановив наступне.
Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, про що свідчить паспорт громадянина України № НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації, згідно довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 є пенсіонером по інвалідності та має статус інваліда ІІІ групи згідно довідки до Акту огляду МСЕК Серія 10 ААБ № 370370 безстроково.
Згідно до довідки переселенця від 16.04.2018 №1419-118542 позивач є внутрішньо переміщеною особою, доказів, що довідка скасована сторонами суду не надано.
ОСОБА_1 перебуває на обліку в Бахмутсько-Лиманському об'єднаному управлінні ПФУ Донецької області.
У період з червня 2018 року по лютий 2019 року включно позивачу було припинено виплату пенсії без повідомлення причин. У зв'язку з цим позивачка звернулася до суду із позовом до Донецького окружного адміністративного суду.
Згідно даних Комп'ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду», рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 05.12.2018 року по справі №200/11728/18-а, яке набуло чинності, адміністративний позов ОСОБА_1 до відповідача задоволено, визнано протиправними дії Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької щодо припинення виплати ОСОБА_1 пенсії за інвалідністю з 01 червня 2018 року та зобов'язано Бахмутсько-Лиманське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату пенсії за інвалідністю з 01 червня 2018 року з виплатою виниклої заборгованості на її поточний рахунок, відкритий в АТ «Ощадбанк».
Згідно до листа відповідача від 04.09.2020 року №519-513/Х-02/8-0574/20, Бахмутсько-Лиманським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України Донецької області виконано розрахунок заборгованості суми пенсії за період з 01.06.2018 року по 28.02.2019 року у загальній сумі 13203,00 грн. Доплата за вказаним вище рішенням суду за вказаний період у загальній сумі 13203,00 грн., як така, що не передбачена бюджетом Пенсійного фонду України та потребує додаткового фінансування, буде фактично виплачена після отримання відповідного фінансового ресурсу.
Такі дії відповідача позивач вважає протиправними та просить стягнути заборгованість з пенсії на свою користь та відповідно до ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», ч. 2 ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159 просить зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати пенсії за період з 01 червня 2018 року по 28 лютого 2019 року.
Відповідач проти задоволення позову заперечує, посилаючись на те, що протоколом про індивідуальний перерахунок позивачу нарахована пенсія згідно рішення Донецького окружного адміністративного суду по справі № 200/11728/18-а.
Управлінням виконано розрахунок суми пенсії за період з 01.06.2018 по 28.02.2019, яка складає 13203,00 грн.
Відповідач вважає, що зобов'язання нарахувати пенсію з 01.06.2018 виконано виходячи з діючої нормативно-правової бази в повному обсязі, рішення суду в частині виплати пенсії також виконано в повному обсязі виходячи з того, що починаючи з липня 2019 року нарахування та виплати пенсії проводиться шляхом включення до сформованої відомості на виплату місячного розміру пенсії.
Відповідач зазначає, що виплата позивачу була здійснена за період з 01.03.2019 року по 30.09.2020 року, у загальному розмірі 39898,17 грн., що підтверджується скріншотом з електронної пенсійної справи, який додається.
Доплата за рішенням суду за період з 01.06.2018 по 28.02.2019 в сумі 13203,00 грн., як така, що не передбачена бюджетом Пенсійного фонду та потребує додаткового фінансування, буде фактично виплачена після отримання відповідного фінансування.
Відповідач також зазначив, що у даному питанні, а саме про винесення рішення щодо стягнення конкретної суми з відповідача, враховуючи аналогію закону, адміністративним судам слід керуватися інформаційним листом Вищого Адміністративного Суду України від 13.06.2012 року № 1483/12/13-12, у якому вказано, що адміністративний позов може містити вимоги щодо визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльність відповідача, зобов'язання його вчинити певні дії, відшкодувати шкоду, заподіяну незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю. Установивши, що відповідачі порушили норми права, які регулюють спірні відносини, адміністративний суд повинен визнати такі дії протиправними і зобов'язати відповідачів здійснити нарахування та виплату належних сум відповідно до закону, а не ухвалювати рішення про стягнення конкретних сум.
Також відповідач вважає, що позов не підлягає задоволенню, оскільки на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області на виконанні знаходиться виконавчий лист №200/11728/18-а про зобов'язання управління поновити виплату пенсії Позивачу починаючи з 01.06.2018.
Відповідач зазначає, що державний виконавець у рамках вже винесеного рішення суду може звернутися із заявою до Донецького окружного адміністративного суду про заміну способу і порядку виконання рішення суду з «зобов'язати поновити нарахування та виплату» на «стягнути конкретну суму» без ухвалення нових рішень, які, по суті та по своєму предмету тотожні.
Також відповідач зазначив, що обрання позивачем в межах справи №200/11728/18-а способу захисту свого порушеного шляхом стягнення з відповідача заборгованості по пенсії, а у межах справи №200/11728/18-а - шляхом зобов'язання виплатити заборгованість по пенсії за той самий період відповідач вважає, що поняття «предмет спору» та «предмет позову» не є тотожними. Так предметом спору є об'єкт спірних правовідносин, тобто благо, щодо якого виникає спір між позивачем та відповідачем, а предметом позову є безпосередньо позовні вимоги. Таким чином, навіть обрання позивачем різного способу захисту права (шляхом визначення різних позовних вимог), спрямованого на відновлення одного й того самого права не свідчить про виникнення нового спору. Крім цього, одночасне виконання рішення суду про зобов'язання виплатити пенсію та рішення суду про стягнення пенсії за такий самий період призведе до виплати позивачу суми пенсій за однаковий період у розмірі вдвічі більше, ніж підлягає виплаті.
Згідно ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Отже, обставини в частині наявності факту невиплати пенсії та сума заборгованості визнаються відповідачем та підтверджуються відповідними доказами, а тому не викликають у суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання, що відповідно до ч. 1 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства, є підставою для звільнення від доказування.
Вирішуючи спірні правовідносини суд виходив з наступного.
Згідно ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність. недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до положень частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості.
Згідно з положеннями статті 4 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов'язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ. Разом з цим, положення частини першої статті 27 Основ передбачають, що виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості, якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність, якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи, внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування, в інших випадках, передбачених законами.
Отже, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування вичерпних випадків припинення таких страхових виплат, як пенсія, не передбачають, але встановлюють, що вони можуть бути передбачені іншими законами.
Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (надалі - Закон № 1706-VII.
Згідно з нормами статті 7 Закону №1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Питання виплати пенсій врегульовані нормами статті 47 Закону № 1058, згідно з якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.
Порядок припинення та поновлення виплати пенсії визначений нормами статті 49 Закону № 1058-IV. Так, згідно з положеннями частини першої зазначеною статті виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості, на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, у разі смерті пенсіонера, у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд, в інших випадках, передбачених законом.
Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров'я, екологічної безпеки. Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.
Згідно з частиною 3 статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Таким чином, підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.
Нормами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Отже, доводи відповідача щодо застосування норм Постанов Кабінету Міністрів, якими визначений порядок виплати заборгованості з пенсії внутрішньо переміщеним особам, є безпідставними, оскільки пріоритетними для застосування у спірних правовідносин є саме вимоги Закону № 1058-IV.
Окрім того, суд зазначає, що у цій справі сам факт існування у позивача права на отримання пенсії не спірним між сторонами. Суть права позивача є достатньо чіткою і передбачено діючим законодавством. Суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини вимоги щодо пенсії безперечно підпадають під дію цієї статті і вважаються майном, а майно, яке має особа-це конвенційне поняття права власності, та як абсолютне тлумачення, це те на що особа може розраховувати.
Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР, зокрема статтею 1 Першого протоколу до неї, визначено: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
Перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що буд-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Позбавлення власності можливо тільки "на умовах передбачених законом" і повинно переслідувати легітимну мету. Крім того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції, а тому, при будь-якому втручанні державних органів у право на мирне володіння майном повинно бути забезпечено справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи.
Пунктом 38 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) Cуд повторює, що стаття 1 Першого протоколу, по суті, гарантує право власності і містить три окремі норми: перша норма, що сформульована у першому реченні частини першої та має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння своїм майном; друга, що міститься в другому реченні частини першої цієї статті, стосується позбавлення особи її майна і певним чином це обумовлює; третя норма, зазначена в частині другій, стосується, зокрема, права держави регулювати питання користування майном. Однак ці три норми не можна розглядати як «окремі», тобто не пов'язані між собою: друга і третя норми стосуються певних випадків втручання у право на мирне володіння майном і, отже, мають тлумачитись у світлі загального принципу, проголошеного першою нормою (пункт 106 рішення Європейського суду з прав людини від 08.07.1986, серія A, № 102 «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства» (Lithgow and Others v. The United Kingdom).
Як вбачається із матеріалів справи відповідачем не надано достатніх та переконливих доказів правомірності невиплати пенсії позивачу за минулий термін, що вже був предметом розгляду в адміністративній справі 200/11728/18-а, тому суд вважає таке втручання не виправданим з урахуванням вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до ст.ст. 316, 317, 318 Цивільного Кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.
Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
Згідно ч. 1 ст. 117 Цивільного Кодексу України, об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.
Статтею 1 Закону № 1058-IV визначено, що пенсійні виплати - грошові виплати в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, що здійснюються у вигляді пенсії, довічної пенсії або одноразової виплати, тобто після нарахування є власністю пенсіонера.
Суд зазначає, на час розгляду справи, постанова Кабінету Міністрів України щодо окремого порядку виплати пенсії не прийнята. Крім того, суд звертає увагу сторін, що конституційне право позивача на отримання пенсії не може бути обмежено з огляду на приписи Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Не виплата пенсії яка гарантована Конституцією України є прямим порушенням статті 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини.
Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи, пов'язані з правом власності, визнав та утвердив у практиці принцип рівноправності, який випливає зі ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Зокрема, така позиція Суду була закріплена у постанові ЄСПЛ у справі «Пайн Веллей Девелоупментс Лтд. та інші проти Ірландії» від 29 листопада 1991 р. Порушенням «мирного володіння майном», яке належить фізичним та юридичним особам, є, по суті, будь-яке втручання у право власності зазначених осіб. Саме таке втручання може мати форму позбавлення можливості використовувати об'єкти, які належать на праві власності зазначеним особам, ненадання передбачених у законодавстві дозволів, інших форм перешкоджання реалізації права власності. Як правило, суб'єктами останніх із форм втручання у право власності є державні органи та посадові особи.
Крім того, відповідно до ст. 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган.
Відповідачем не надано суду жодного доказу правомірності дій щодо невиплати пенсії позивачу за минулий термін в розумінні зазначеної норми Закону.
Відповідно до статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Системний аналіз даної статті дає підстави дійти до висновку, що у ній містяться два строкових обмеження стосовно виплат пенсії за минулий час: три роки - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з власної вини; без обмеження строку - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з вини відповідного суб'єкта владних повноважень.
Отже, згідно з нормами частини другої статті 46 Закону № 1058-IV виплата пенсії позивачу підлягає поновленню з моменту її припинення. Таким чином, право позивача щодо виплати раніше призначеної пенсії є абсолютним та не може бути обмежено будь-яким строком.
Правовий висновок щодо неможливості застосовувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду у справах з вимогами, пов'язаними з виплатою компенсаторної складової доходу, та у справах з вимогами, пов'язаними з виплатою інших складових доходу та доходу в цілому, до якого належить пенсія викладений в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2018 року по справі № 646/6250/17 (адміністративне провадження № К/9901/2128/18).
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з нормами частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до вимог частин 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Нормами частини 2 зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п'ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.
Відповідачем не надано суду жодного доказу правомірності дій щодо невиплати пенсії позивачу за минулий термін в розумінні зазначеної норми Закону.
Щодо посилання відповідача на інформаційний лист Вищого адміністративного суду України від 13.06.2012 №1483/12/13-12, суд зазначає, що роз'яснення, викладені в листі, стосуються чітко визначеної категорії справ, а саме пов'язаних із нарахуванням та виплатою соціальних платежів дітям війни та особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, тому не підлягають застосуванню при вирішені даної справи.
Щодо посилань відповідача на можливість виконання рішення суду змінивши спосіб та порядок виконання рішення суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року № 1404-VIII, за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим, сторони, а також виконавець за заявою сторін або державний виконавець з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення.
Зміст вказаної норми вказує на її диспозитивність та пов'язує можливість її застосування з безпосереднім волевиявленням сторін, у тому числі відповідача, та державного виконавця.
Крім того, суд зазначає, що захист порушеного права у судовому рішенні і спосіб виконання судового рішення не є тотожними поняттями (процесуальними інститутами).
Також, згідно з позицією Вищого адміністративного суду України, викладеною в ухвалі від 12.02.2014 р. № К/800/598/14, заміна «зобов'язання» на «стягнення» не є зміною способу і порядку виконання рішення, оскільки це призводить до зміни суті позовних вимог та прийнятого судом рішення; поняття «спосіб захисту порушеного права у судовому рішенні» і «спосіб виконання судового рішення» не є тотожними.
Змінивши спосіб виконання рішення із зобов'язання виплатити пенсію на її стягнення, суд змінить рішення по суті, вийшовши при цьому за межі позовних вимог та вирішивши питання, що не були предметом дослідження судами конкретних інстанцій при розгляді справи. Саме до такого висновку дійшов Верховний Суд України у своїй постанові № 21-394а14 від 11 листопада 2014 року.
Стосовно доводів відповідача щодо пред'явлення позивачем до відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у Донецькій області виконавчого листа № 200/11728/18-а та можливого подвоєння суми заборгованості, суд зазначає, що сторона по справі у встановлений Кодексом адміністративного судочинства України спосіб може визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню, крім того станом на теперішній час відповідач не надав доводів та доказів, що сума заборгованості буде виплачена позивачу у певний, але визначений термін.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про задоволення адміністративного позову в цій частині.
Відповідно до ст.ст. 2-4 Закону № 2050-III, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З метою реалізації Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 21.02.2001 № 159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок № 159).
Пунктами 2, 3 Порядку № 159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01.01.2001.
Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, у тому числі пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат);
Пунктом 4 Порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Системний аналіз таких положень дає змогу дійти висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації є:
- порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії)
- виплата нарахованих доходів (при цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу).
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 16.05.2019 у справі № 134/89/16-а, від 10.02.2020 у справі № 134/87/16-а, від 05.03.2020 у справі №140/1547/19, від 16 квітня 2020 року у справі № 200/11292/19-а.
Суд вказує на те, що виплата пенсії за період з червня 2018 року по лютий 2019 року включно не відбулась, відсутні підстави вважати, що відповідачем порушено строки виплати нарахованої пенсії, оскільки для проведення розрахунку компенсації втрати частини доходів порушений строк, зокрема період невиплати має бути визначений.
Враховуючи викладене, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02). Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Таким чином, враховуючи те, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом та сприяти реальному відновленню порушеного права, беручи до уваги приписи ст. 9 КАС України, приймаючи до уваги відзив на позовну заяву відповідача, докази наявні у матеріалах справи, а також з аналізу норм чинного законодавства, суд приходить висновку про необхідність виходу за межі позовних вимог та визнання протиправною бездіяльності Бахмутського-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 заборгованості з пенсії у розмірі 13203,00 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З огляду на те, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню в повному обсязі, суд дійшов висновку щодо стягнення судових витрат з відповідача на користь позивача в повному обсязі у розмірі 840,80 грн.
Керуючись Конституцією України та Кодексом адміністративного судочинства України, суд -
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України № НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації, згідно довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_1 ) до Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (ЄДРПОУ 42172734, 84500, Донецька область, м. Бахмут, вул. Миру, 35) про стягнення заборгованості та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Бахмутського-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 заборгованості з пенсії у розмірі 13203,00 грн.
Стягнути з Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області заборгованість з пенсії на користь ОСОБА_1 за період з 01 червня 2018 року по 28 лютого 2019 року в сумі 13203 (Тринадцять тисяч двісті три) гривень 00 копійок.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Вступну та резолютивну частини рішення складено та підписано 23 листопада 2020 року.
Повний текст рішення складено та підписано 25 листопада 2020 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
Суддя О.М. Кониченко