09 листопада 2020 року справа №380/3993/20
зал судових засідань №7
Львівський окружний адміністративний суд,
у складі:
головуючої-судді Братичак У.В.,
секретар судового засідання Тронка О.В.,
за участю сторін:
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Заремби О.О.,
представника відповідачів Горбонос І.К.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) звернувся з позовною заявою до Державної міграційної служби України (місце знаходження: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ: 37598470), Головного управління державної міграційної служби у Львівській області (місцезнаходження: вул.Січових Стрільців, 11, м.Львів, 79007; код ЄДРПОУ: 37831493, в якій просить:
-визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 05.05.2020р. за №130-20 про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
-зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;
-визнати протиправною бездіяльність ДМС України, щодо не вказання та не роз'яснення в рішенні ДМС України від 05.05.2020 р. за №130-20, громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 порядку оскарження такого рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також не вказання та не викладення причин такої відмови;
-визнати протиправною бездіяльність ГУ ДМС України у Львівській області щодо не вказання та не викладення в повідомленні від 19.05.2020 р. №10 причин відмови громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту;
-визнати протиправним та скасувати письмовий висновок ДМС України у Львівській області про встановлення відсутності стосовно заявника громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 умов передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, а відтак відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який був підтриманий рішенням ДМС України від 05.05.2020р. за №130-20.
Посилається на те, що оскаржуване рішення відповідача прийнято без урахування того, що позивач, будучи громадянином Російської Федерації та перебуваючи за її межами, в Україні, не може повернутися у країну свого походження та змушений шукати захисту в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали у нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я, зумовлені побоюваннями стати жертвою переслідувань з політичних причин. Вказує на те, що мав власний бізнес на території Російської Федерації, проте за свої висловлювання щодо незаконної анексії Криму та Донбасу, а також щодо повернення Криму Україні та залишення території Донбасу російськими військами, лишився свого бізнесу. Окрім того, зазначає, що влада Російської Федерації сфабрикувала щодо нього кримінальну справу і таким чином переслідує його за політичні погляди. Також зазначає, що зі сторони Російської Федерації щодо нього неодноразово вчинявся психологічний тиск, невідомі особи постійно телефонували його знайомим, родичам, представлялись співробітниками ФСБ, цікавились його планами і колом знайомих, його політичними поглядами. Вказана ситуація вплинула на його відносини з братом, який був підданий психологічному пресуванню у вигляді дзвінків і неочікуваних зустрічей з людьми. Наведене і зумовило позивача звернутись до суду за судовим захистом.
Від відповідача, Державної міграційної служби України, надійшов відзив на позовну заяву, в якому посилається на те, що заявник прибув в Україну 06.06.2016 року, а із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся тільки 28.05.2019, відповідно порушив вимоги, частини п'ятої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті Закону, внаслідок яких він не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізовує державну політику у сфері біженців та осіб, як потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Разом з тим, зазначає, що у країні громадянської належності стосовно заявника відкрито кримінальну справу у зв'язку із шахрайством (фінансово-господарська діяльність ЗАТ «ПМ Пакаджинг»), де заявник був засновником та генеральним директором. Постановою слідчого по ОВС СЧ ГСУ ГУ МВС Російської Федерації від 19.03.2018 року заявника притягнуто як обвинуваченого за вчинення злочину, передбаченого ч.4 ст.159 КК Російської Федерації та оголошено в розшук. З 19.03.2018 року заявник перебуває у розшуку на території Російської Федерації, у зв'язку з переховуванням від слідства і суду, а з 23.04.2018 року заявника оголошено в міжнародний розшук з метою видачі на території Євросоюзу і всіх держав-членів Інтерполу. Також зазначає, що у зв'язку з перебуванням заявника у розшуку його було затримано при поверненні з Румунії в Україну та поміщено за рішенням суду до Чернівецького СІЗО на 15 діб. Після цього, ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 13.04.2019 у справі № 461/2659/19 було частково задоволено клопотання керівника Львівської місцевої прокуратури № 1 та застосовано до заявника запобіжний захід у вигляді домашнього арешту до вирішення питання про його екстрадицію. Звернення до територіального органу міграційної служби Львівської області датовано 28.05.2019, тобто після винесення даної ухвали та початку підготовки до екстрадиції. Відтак, відповідач вважає, що для позивача Україна є місцем для уникнення можливого притягнення до кримінальної відповідальності за інкриміновані злочини. Відтак, оскаржуване рішення вважає законним, просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Ухвалою від 29.05.2020 відкрито провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 15.07.2020 року закрито підготовче провадження у справі та призначено її до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали повністю з підстав, викладених в обґрунтуваннях позовної заяви, відповіді на відзив та наданих суду поясненнях, просили позов задовольнити повністю.
В судовому засіданні представник відповідачів просив відмовити в задоволенні позовних вимог, з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та наданих суду поясненнях.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м.Челябінськ, Російська Федерація. Був зареєстрований до приїзду в Україну за адресою: АДРЕСА_2 , фактично проживав за адресою: АДРЕСА_3 .
Дані про особу встановлено на підставі копії паспорта громадянина Російської Федерації № НОМЕР_2 , виданого 31.03.2016 ФМС 74012, дійсний до 31.03.2026 на установчі дані ОСОБА_1 .
06.06.2016 позивач прибув в Україну, 02.08.2016 отримав тимчасове посвідчення на проживання в Україні, 01.08.2017 отримав посвідку на постійне місце проживання в Україні.
Як встановлено судом, постановою слідчого по ОВС СЧ ГСУ ГУ МВС Російської Федерації від 19 березня 2018 року ОСОБА_1 притягнуто до відповідальності, як обвинуваченого, за вчинення злочинів, передбачених ч.4 ст. 159 КК Російської Федерації та з 23.04.2018 оголошено його в міжнародний розшук з метою видачі на території Євросоюзу і всіх держав-членів Інтерполу.
Окрім того, згідно з інформацією сектору Міжнародного поліцейського співробітництва ГУНП у Львівській області (лист від 27.12.2019 року №2987/33/М-2019), ОСОБА_1 серед осіб, оголошених у розшук каналами Генерального секретаріату Інтерполу, значиться в розшуку з метою арешту за здійснення фінансового шахрайства, країна-ініціатор - Російська Федерація, дата оголошення в розшук генерального секретаріату Інтерполу 04.07.2018.
Ухвалою Галицького районного суду міста Львова від 13.04.2019 у справі №461/2659/19 було частково задоволено клопотання керівника Львівської місцевої прокуратури № 1 та застосовано до заявника запобіжний захід у вигляді домашнього арешту до вирішення питання про його екстрадицію.
В подальшому, позивач 28.05.2019 звернувся до Головного управління державної міграційної служби у Львівській області із заявою про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом від 18.06.2019 Головне управління державної міграційної служби у Львівській області відмовило у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем, або особою, яка потребує захисту, громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 .
21.06.2019 Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області склало повідомлення про відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту № 34.
Отримавши відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту, позивач у липні 2019 звернувся зі скаргою до ДМС України.
17.10.2019 рішенням ДМС України №164-19 скаргу позивача було задоволено та скасовано повідомлення №34 про відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту.
Наказом Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 24.10.2019 №243 позивачу дозволено оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту.
07.04.2020 Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області сформувало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 2019LV0018. У вказаному висновку зазначено, що у результаті всебічного, об'єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи №2019LV0018 та інформації по країні походження встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Рішенням Державної міграційної служби України від 05.05.2020 №130-20 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
19.05.2020 Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області склало повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 10.
Вважаючи протиправним рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.05.2020 за №130-20, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
Вирішуючи спір, суд застосовує наступні норми права.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з частиною першою, сьомою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону № 3671-VI).
Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону № 3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частинами п'ятою, сьомою та тринадцятою статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву.
У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
Як встановлено судом, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугувала відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Аналіз вищезазначених правових норм дає підстави для висновку, що небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.
При цьому, обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Як вже зазначалось вище, пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Судом встановлено, що на момент звернення із відповідною заявою до міграційної служби, позивач перебував під домашнім арештом (на підставі ухвали Галицького районного суду м.Львова від 13.04.2019 у справі №461/2659/19) до вирішення питання про його екстрадицію до Російської Федерації у зв'язку з тим, що він згідно з обліками Інтерполу знаходиться у міжнародному розшуку. Тобто, лише під час перебування під домашнім арештом, позивач вирішив звернутися до міграційної служби із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, позивач, обґрунтовуючи своє звернення до міграційної служби та з позовом, стверджує, що в країні походження знаходиться під переслідуванням з політичних мотивів.
Суд звертає увагу на те, що матеріали справи не містять, а позивачем не було надано жодних доказів того, що він підпав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні через свої політичні погляди. Намагання у такий спосіб уникнути кримінальної відповідальності в своїй країні шляхом переховування в іншій країни, не є передбаченою законодавством України підставою для надання такій особі статусу біженця чи особи, що потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 56, 59, 60 Керівництва процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарання за злочин у відповідності із загальним правом. Особи, що рятуються від таких переслідувань чи покарань за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва чи потенціальна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя. Для того, аби визначити, чи співрозмірне кримінальне переслідування переслідуванню за змістом Женевської Конвенції, необхідно звернутися до законодавства даної країни, оскільки трапляється, що це законодавство не відповідає загальноприйнятим правам людини. Частіше за все, однак, не закон, а способи його застосування є дискримінаційними. У таких випадках, через труднощі з оцінкою законодавства іншої країни, національна влада може приймати рішення, застосовуючи власне національне законодавство у якості відправної точки.
Водночас, у матеріалах справи містяться докази перебування позивача у розшуку за вчинення на території Російської Федерації кримінально караного злочину, передбаченого частиною четвертою статті 159 Кримінального кодексу Російської Федерації (за шахрайство).
За вказаних обставин, суд зазначає, що злочин, який інкримінується позивачу, здійснено виключно з особистих причин, то звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою без громадянства, може свідчити про намагання уникнути покарання.
З огляду на викладене, відсутність підстав для висновку про здійснення кримінального провадження відносно позивача у Російської Федерації з політичних, національних чи релігійних мотивів.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Проте, позивач звернувся до відповідача із заявою про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише 28.05.2020, тобто до початку підготовки до екстрадиції.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що позивач намагається отримати захист в Україні саме у зв'язку із здійсненням в Російській Федерації кримінального провадження та відповідно до статті 6 Закону № 3671-VI він не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом з тим, позивачем не доведено, що його перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за політичними переконаннями, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі № 826/1029/17.
Щодо вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльність ГУ ДМС України у Львівській області щодо не викладення в повідомленні від 19.05.2020 №10 причин відмови громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає таке.
Порядок повідомлення особи про прийняте ДМС України рішення про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регулюється положеннями Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 № 649 (далі - Правила № 649).
Частиною тринадцятою статті 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” визначено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа вказаного центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Вказана норма кореспондується із підпунктом “а” пункту 6.9. Правил № 649, відповідно до якого при отриманні рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби протягом семи робочих днів з дня отримання рішення надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 29), з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що заносяться відповідні відомості до журналу реєстрації видачі повідомлень.
Суд встановив, що у повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.05.2020 № 10 Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області вказало: причини відмови, а саме - відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”; підставу - рішення Державної міграційної служби України від 05.05.2020 №130-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; порядок оскарження.
З наведеного слідує, що Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області виконало вимоги Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та Правил № 649 щодо повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Окрім того, не підлягає задоволенню вимога позивача про визнання протиправним та скасування письмового висновку ДМС України у Львівській області про встановлення відсутності стосовно заявника громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 умов передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, а відтак відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який був підтриманий рішенням ДМС України від 05.05.2020р. за №130-20, з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 5.1. Правил № 649 висновок складається за результатом оцінки заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
У висновку викладається обґрунтована пропозиція територіального органу ДМС щодо прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Висновок уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС, на яку покладено розгляд справи, погоджується керівником структурного підрозділу територіального органу, до повноважень якого належить реалізація законодавства у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, та затверджується заступником керівника територіального органу ДМС, який відповідно до розподілу обов'язків спрямовує і координує діяльність структурного підрозділу з питань біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Згідно до пункту 6.1. Правил № 649 у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС, який розглядав заяву, ДМС приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту). (пункт 6.5. Правил № 649).
Аналізуючи вищенаведені норми, слідує, що висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту складається територіальним органом ДМС і разом з особовою справою заявника надсилається до Державної міграційної служби України для прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, сам висновок не породжує жодних прав та обов'язків для позивача, а саме рішення ДМС України про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту впливає на права та обов'язки позивача.
Виходячи з висновку суду про правомірність рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.05.2020 № 130-20, суд вважає, що відсутні підстави для зобов'язання відповідача визнати позивача особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову необхідно відмовити повністю.
Судові витрати відповідно до ст.139 КАС України стягненню зі сторін не підлягають.
Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -
у задоволенні позову - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складено 23.11.2020 року.
Суддя Братичак Уляна Володимирівна