Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"19" листопада 2020 р.м. ХарківСправа № 922/3126/20
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Погорелової О.В
при секретарі судового засідання Федоровій К.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Юнівес", м. Київ
до Акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Гарант", м. Харків
про стягнення 58593,20 грн.
за участю представників учасників справи:
позивача - не з'явився
відповідача - не з'явився,
Позивач, Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Юнівес", звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до відповідача - Акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Гарант", в якому просить суд стягнути з відповідача на свою користь 56823,30 грн. невідшкодованого страхового відшкодування в порядку регресу, 1415,92 грн. пені, та 353,98 грн. трьох процентів річних. Судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн. та витрат на оплату судового збору у розмірі 2102,00 грн.
Ухвалою суду від 01.10.2020 позовна заява була прийнята до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 22.10.2020 о 10:30.
13.10.2020 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечував та просив суд відмовити в його задоволенні. В обґрунтування заперечень відповідач вказував на те, що позивачем у позовній заяві зазначено суму, яка підлягає стягненню у якості страхового відшкодування - 56823,30 грн., натомість сума страхового відшкодування, яка була сплачена ним складає 40554,30 грн. Щодо різниці між сумою страхового відшкодування позивачем не надано будь-яких документів, які підтверджують її перерахування на рахунок потерпілої особи. Відповідач вважає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами розмір страхового відшкодування, яке підлягає сплаті відповідачем на користь позивача, оскільки розрахунок суми страхового відшкодування був проведений позивачем самостійно на підставі рахунку ТОВ "АВТО ГРАФ М” №0000001092 від 27.12.2019 без проведення експертизи. Наданий позивачем договір №14/2020 про надання правової допомоги від 16.09.2020 не містить інформації про погодинну оплату адвокатських послуг або ж розбивку вартості кожної окремої дії, вчиненої адвокатом (наприклад, вартість підготовки позовної заяви, представництва інтересів клієнта в одному судовому засіданні тощо). Оскільки, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі, відповідач вважає співмірність обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості не обґрунтованою та не доказаною.
Ухвалою суду від 22.10.2020, занесеною до протоколу судового засідання, судове засідання було відкладено на 19.11.2020 о 09:00.
Представник позивача у судове засідання не з'явився. Про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, відповідно до ст.ст. 120, 121 ГПК України.
18.11.2020 до суду від відповідача надійшло клопотання, в якому він просить суд відкласти розгляд справи на період після закінчення карантинних заходів.
Розглянувши вказане клопотання відповідача, суд відмовляє в його задоволенні, оскільки явка представників сторін у судове засідання судом обов'язковою не визнавалась; матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо; відповідачем до суду поданий відзив на позовну заяву; про подання якихось нових доказів у клопотанні відповідача мова не йде, а також враховуючи сплив процесуального строку для розгляду справи, суд вважає можливим розглянути справу у відсутності представників сторін за наявними у ній матеріалами, що містять достатньо відомостей про права і взаємовідносини сторін.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками справи докази, суд встановив наступне.
24.12.2019 у м. Харкові по вул. Чичибабіна сталася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля "Mitsubishi", д.н.з НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_1 та припаркованого автомобіля "Land Rover", д.н.з. НОМЕР_2 .
Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 03.02.2020 у справі №638/438/20 ОСОБА_1 було визнано винним в настанні вищезазначеної ДТП.
Автомобіль "Land Rover", д.н.з. НОМЕР_2 , був застрахований в ПрАТ “СК “Юнівес” на підставі Договору добровільного страхування наземного транспортного засобу № ВВ-0161-А/19/ХВ від 11.11.2019.
25.02.2020 ОСОБА_2 (власник автомобіля "Land Rover", д.н.з. НОМЕР_2 ) звернувся до ПрАТ “СК “Юнівес” із заявою на виплату страхового відшкодування, в якій просив перерахувати кошти на станцію технічного обслуговування ТОВ "Авто Граф М".
Позивач вказував, що на підставі вищевказаної заяви, рахунку №0000001092 від 27.12.2019, а також враховуючи інші матеріали страхової справи, керуючись законодавством у сфері страхування та умовами Договору добровільного страхування, ПрАТ “СК “Юнівес” здійснило виплату страхового відшкодування на рахунок станції технічного обслуговування у розмірі 40554,30 грн., на підтвердження чого надано платіжне доручення №38924 від 26.02.2020. Частина страхового відшкодування у розмірі 16269,00 грн. була зарахована шляхом взаємозаліку однорідних зустрічних вимог, відповідно до п. 6.19 договору добровільного страхування, що підтверджується довідкою про зарахування страхового платежу від 26.02.2020.
Цивільно-правова відповідальність водія автомобіля "Mitsubishi", д.н.з НОМЕР_1 забезпечена АТ "СК "Мега-гарант" відповідно до полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів №ЕР/155167566, який діяв на дату настання вищезазначеної ДТП.
01.04.2020 ПрАТ “СК “Юнівес” звернулося до АТ "СК "Мега-Гарант" з заявою щодо відшкодування завданих збитків в розмірі 56823,30 грн.
Однак, кошти сплачені не були.
Такі обставини, на думку позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
Згідно ст. 1187 ЦК України, джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
За ст. 1188 ЦК України, шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: 1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; 2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; 3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.
Згідно з частиною 1 статті 16 Закону України “Про страхування” договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Дана норма кореспондується із статтею 979 Цивільного кодексу України, якою визначено, що за договором страхування страховик зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Згідно пункту 3 статті 20 Закону України “Про страхування” страховик зобов'язаний при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк.
Статтею 9 Закону України “Про страхування” визначено, що страховою виплатою є грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. При цьому, розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством. Вказаною статтею також визначено, що страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник.
За страховим випадком позивачем складено страховий акт №А-3314/ХВ по полісу №ВВ-0161--А/19/ХВ від 11.11.2019 та розрахована сума страхового відшкодування у розмірі 56823,30 грн.
Як вбачається із матеріалів справи, ПрАТ "СК "Юнівес" здійснило виплату страхового відшкодування на рахунок станції технічного обслуговування у розмірі 40554,30 грн., на підтвердження чого надано платіжне доручення №38924 від 26.02.2020. Частина страхового відшкодування у розмірі 16269,00 грн. була зарахована шляхом взаємозаліку однорідних зустрічних вимог, відповідно до п. 6.19 договору добровільного страхування, що підтверджується довідкою про зарахування страхового платежу від 26.02.2020.
Відповідно до пункту 22.1 статті 22 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" при настанні страхового випадку страховик відповідно до лімітів відповідальності страховика відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Відповідно до п. 12.1. статті 12 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", розмір франшизи при відшкодуванні шкоди, заподіяної майну потерпілих, встановлюється при укладанні договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності і не може перевищувати 2 відсотки від ліміту відповідальності страховика, в межах якого відшкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих. Страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за правилами цього підпункту.
Таким чином, здійснивши виплату страхового відшкодування у визначеному розмірі за договором страхування, позивач в силу положень статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України “Про страхування”, набув права вимоги до відповідача як страхової компанії, яка застрахувала цивільно-правову відповідальність винної особи.
При цьому суд відхиляє твердження відповідача щодо не доведеності належними та допустимими доказами розміру страхового відшкодування, яке підлягає сплаті відповідачем, оскільки, визначаючи розмір заподіяної шкоди при страхуванні наземного транспорту, у разі виникнення спору щодо визначення розміру шкоди, необхідно виходити з фактичної (реальної) суми, встановленої висновком автотоварознавчої експертизи, або відповідними документами станції технічного обслуговування, на якій проводився ремонт автомобіля. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у постанові від 20.03.2018 у справі № 911/482/17.
Відповідно до ст. 36.5 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.
Згідно ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Аналіз зазначеної статті вказує на те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінених грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.
Враховуючи зазначені положення діючого законодавства України, встановлені обставини, наявність в матеріалах справи належних та достатніх доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, суд задовольняє вимоги позивача у повному обсязі.
Щодо витрат позивача на професійну правничу допомогу в сумі 15000,00 грн., суд зазначає наступне.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 2 статті 126 Кодексу).
У частині 3 статті 126 цього Кодексу передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Як вбачається з матеріалів справи 16.09.2020 між адвокатом Домашенко О.Є. (виконавець) та ПрАТ "СК "Юнівес" (замовник) укладено договір про надання правничої допомоги №14/2020, у відповідності до якого замовник доручає, а виконавець приймає на себе зобов'язання надавати правничу допомогу щодо представництва інтересів замовника у господарському суді Харківської області у справі про стягнення на користь замовника страхового відшкодування з АТ "СК "Мега-гарант" у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу "Land Rover", д.н.з. НОМЕР_2 , внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася з вини водія транспортного засобу "Mitsubishi", д.н.з НОМЕР_1 та мала місце 24.12.2019 у м. Харкові по вул. Чичибабіна.
Досліджуючи надані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання адвокатом Домашенко О.Є. професійної правничої допомоги позивачу у даній справі.
Враховуючи зазначене, суд вважає, що витрати позивача на професійну правничу допомогу підлягають розподілу.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Витрати, понесені позивачем в даній справі на професійну правничу допомогу адвоката, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
За приписами статті 126 Господарського процесуального кодексу України, суд, при розподілі судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу адвокатом, має виходити з конкретних особливих обставин справи, з доказів, поданих заявником клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 стаття 126 Кодексу). У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Кодексу).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частина 6 статті 126 Кодексу).
Тобто, за наявності заперечень іншої сторони суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, відповідно до положень статті 126 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2019 у справі № 922/445/19 сформувала правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат та зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Зазначена позиція суду щодо застосування статті 129 Господарського процесуального кодексу України узгоджується із позицією Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, та позицією касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1785/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 908/374/19, від 25 червня 2019 року.
Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого об'єднана палата у постанові від 03 листопада 2019 року у справі №922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.
Як вже було зазначено вище, між позивачем та адвокатом досягнута домовленість щодо розміру винагороди за надання професійної правничої допомоги у розмірі 15000,00 грн.
Разом з тим, розмір витрат має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат (додаткова постанова Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 910/2170/18).
З огляду на складність справи та наданий адвокатом обсяг послуг, затрачений ним час на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді не вимагає значного обсягу юридичної і технічної роботи; нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалось; у судових засіданнях адвокат участь не приймав), на думку суду у даному випадку розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 15000,00 грн., стосовно якої подано заяву про розподіл, не відповідає критеріям реальності таких витрат, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору з урахуванням ціни позову у розумінні приписів частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з відповідача становитиме надмірний тягар для останнього, що не узгоджується із принципом розподілу таких витрат, через що суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 2500,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Даний правовий висновок суд обґрунтовує наступним.
Даний спір для кваліфікованого юриста є спором незначної складності, до якого наявна стала практика Верховного Суду у подібних правовідносинах. Великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, спірні правовідносини не передбачають.
Враховуючи конкретні обставини справи, суд, детально проаналізувавши усі докази, зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт тощо, дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 15000,00 грн.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі “Ruiz Torija v. Spain” від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Suominen v. Finland” від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі “Hirvisaari v. Finland” від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).
Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до частини 3 статті 130 Господарського процесуального кодексу України, присуджуються до стягнення з відповідача у повному обсязі.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 525, 526, 530, 610, 612 ЦК України, ст.ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Позов задовольнити.
Стягнути з Акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Гарант" (61057, м. Харків, вул. Донця-Захаржевського, 6/8, код ЄДРПОУ 30035289) на користь Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Юнівес" (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 72, код ЄДРПОУ 32638319) - 56823,30 грн. страхового відшкодування, 1415,92 грн. пені, 353,98 грн. три проценти річних, 2102,00 грн. судового збору та 2500,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Відповідно до ст. 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ст.ст. 256, 257 ГПК України, рішення може бути оскаржене до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, з урахуванням приписів п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень ГПК України.
Позивач - Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Юнівес" (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 72, код ЄДРПОУ 32638319).
Відповідач - Акціонерне товариство "Страхова компанія "Мега-Гарант" (61057, м. Харків, вул. Донця-Захаржевського, 6/8, код ЄДРПОУ 30035289).
Повне рішення підписано 24 листопада 2020 року.
Суддя О.В. Погорелова