справа №380/1306/20
16 листопада 2020 року
Львівський окружний адміністративний суд в складі: головуючого-судді: Гулкевич І.З., секретар судового засідання: Іванес Х.О. за участю : представника позивача Максимова А.О., представника відповідача та третьої особи Горбонос І.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
встановив:
До Львівського окружного адміністративного суду звернувся громадянин Узбекистану ОСОБА_1 (далі - позивач) із адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - третя особа, ГУ ДМС України у Львівській області), у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №444-19 від 13.12.2019 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є громадянином Узбекистану, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також побоюючись систематичного порушення прав людини, залишив та не може повернутися до країни походження.
В Україні позивач подав до ГУ ДМС України у Львівській області належним чином оформлену та обґрунтовану заяву-анкету про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
07.02.2020 він отримав повідомлення №75 від 24.12.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України №444-19 від 13.12.2019, з покликанням на відсутність умов, передбачених п.п. 1 і 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Позивач вважає рішення відповідача протиправним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню. Стверджує, що ОСОБА_1 є членом Ісламської політичної партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", у зв'язку з чим має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини та побоюючись необґрунтованого й незаконного ув'язнення, тортур, жорстокого поводження він не може повернутися до країни походження - Узбекистан. Вважає, що відповідач підійшов формально та поверхнево до оцінки всіх обставин, які мають значення для прийняття відповідного рішення, без збору та аналізу навіть тих даних щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах. З позиції позивача оскаржене рішення суперечить ст. 28 Конституції України і ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, тому слід скасувати.
При цьому позивач вважає, що найбільш ефективним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправним та скасування вказаного рішення та зобов'язання відповідача визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 17.02.2020 провадження у справі відкрито та призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
13.03.2020 за вх. №13995 від ДМС України надійшов відзив на позовну заяву /т.1, арк.спр.26-34/. Зазначено, що на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 у справі №1340/5267/18 та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31.07.2019 у справі №857/5633/19 09.08.2019 розпочато повторний розгляд заяви позивача про визнання його біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, які стали підставою для скасування Львівським окружним адміністративним судом рішення ДМС України від 12.08.2018 №263-18.
У рішенні суду від 25.02.2019 зазначено, що суд вважає, що об'єктивно та в повному обсязі не досліджено та не проаналізовано належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесіди, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Республіці Узбекистан, й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення.
Заявник не навів фактів свого особистого переслідування у країні громадянської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) та приналежності до певної соціальної групи.
Переслідування мають місце через його релігійні переконання та політичні погляди, а також членство в міжнародній ісламській політичній партії "Хізб ут-Тахрір". На думку заявника, у разі повернення в Республіку Узбекистан його заарештують, а в подальшому посадять у в'язницю, за участь в її діяльності. Проблем із правоохоронними органами Узбекистану до вступу в політичну партію "Хізб ут-Тахрір" у заявника не було, він користувався наданими йому Конституцією Узбекистану правами та обов'язками. Заявник підтвердив, що після його від'їзду в січні 2016, арештували його родичів, оскільки вони є членами партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі".
В 2004 році заявник вперше поїхав з Узбекистану в Російську Федерацію щоб працювати на деякий час. ОСОБА_1 декілька раз, включно до 2010 року, виїзджав до РФ на роботу. З 2010 року ОСОБА_1 побоюючись переслідування зі сторони спецслужб Узбекистану, за те що йому була близькою ідеологія "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", прийняв рішення остаточно покинути Узбекистан та перебрався до Російської Федерації.
Заявник перебуваючи з 2011 року в Російській Федерації продовжував бути членом політичної партії "Хізб ут-Тахрір", яка там визнана терористичною, а її діяльність заборонена. Незважаючи на це ОСОБА_1 свідомо в 2015 році став членом забороненої партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі"
Заявник, усвідомлюючи можливі наслідки своїх дій та керуючись своїми суб'єктивними поглядами та переконаннями, свідомо порушив норми чинного законодавства Російської Федерації і виїхав нелегально в 2016 в Україну з метою переховування від відповідальності.
Підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань немає, а тому немає підстав для набуття статусу біженця.
Покликання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності заявнику буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання. Водночас, ризик можливого покарання заявника у країні громадянської належності не перевищує загального ризику покарання, яке застосовується до інших громадян - фігурантів кримінальних справ, пов'язаних з діяльністю заборонених екстремістських організацій.
Відповідно до зазначеного у нього немає підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
В результаті повторного аналізу матеріалів особової справи, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 та з урахуванням постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31.07.2019 встановлено, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Рішенням ДМС України від 13.12.2019 №444-19 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
24.12.2019 ГУ ДМС України у Львівській області повідомлено заявника щодо прийнятого ДМС України рішення.
З позиції відповідача прийняте рішення є обґрунтованим, прийнятим у порядку і спосіб передбачені чинним законодавством, а тому позов задоволенню не підлягає.
07.04.2020 за вх.№18481 від представника позивача надійшла відповідь на відзив /Т.2, арк.спр.24-36/. Вважає, що відповідач у його відзиві не спростував твердження та аргументи стосовно суті позовних вимог позивача. З позиції сторони позивача, звернення до законодавства країни походження шукача притулку є необґрунтованим та неправомірним.
Єдиною країною, де "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" заборонена як терористична організація є Росія. Провідні правозахисні організації світу визнавали членів вказаної партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" в цих країнах. Вказана організація та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Бехпеки ООН, а діяльність партії не відноситься до терористичної та/або екстремістської.
Ситуація в країні походження заявника при визнанні особою біженцем є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими. При оцінці відповідних фактів відповідачі всупереч вимогам чинного законодавства використовували лише інформацію з російських провладних засобів масової інформації, що не може вважатися покликанням на достовірні джерела.
Зі змісту наведеної інформації у відповіді на відзив, по країні походження, з незалежних, як вважає представник позивача джерел в Узбекистані та Російській Федерації широко практикуються переслідування за ознакою віросповідання, зокрема сповідування ісламу. Вказану інформацію подано ДМС України, однак таку залишено поза увагою.
Також зауважено, що кримінальне переслідування його та членів відповідної партії є формою переслідування за ідеологічними мотивами на підставі сфабрикованих звинувачень та застосування тортур.
Незважаючи на рішення Львівського окружного адміністративного суду яке набрало законної сили, погіршення ситуації в країні походження, відповідач все ж прийняв оскаржуване рішення.
Крім цього сторона позивача повторно звернула увагу суду на ефективний спосіб захисту прав позивача. Просив позов задовольнити повністю.
Ухвалою суду від 04.11.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Представник позивача позовні вимоги підтримав повністю, з підстав, викладених у позовній заяві, відповіді на відзив. Просив позов задовольнити.
Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні позовні вимоги заперечила повністю, з підстав, викладених у письмовому відзиві. Просить в задоволенні позову відмовити повністю.
Судом встановлено, що позивач, громадянин Республіки Узбекистану 14.03.2018 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з заявою анкетою від 14.03.2018 № 2018LV0015 причиною звернення ОСОБА_1 вказано його побоювання стати жертвою переслідувань за членство в релігійній політичній партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі"", тобто через його релігійні принципи. Під час подачі анкети-заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.03.2018 № 2018LV0015 позивач повідомив, що являється членом ісламської політичної організації "Хізбут-Тахрір аль Ісламі".
12.10.2018 ДМС України прийнято рішення № 353-18 про відмову у визнанні громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, у зв'язку із відсутністю стосовно нього умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 у справі №1340/5267/18, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31.07.2019 у справі №857/5633/19 за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання до вчинення дій, зобов'язано повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення від 12.10.2018 № 353-18 /Т.1. арк.спр.178-183, 184-187/.
Згідно з рішенням Державної міграційної служби України від 09.08.2019 №79-19, прийнятим відповідно до ч. 10 ст. 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 у справі №1340/5267/18 за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання до вчинення дій.
Відповідно до Наказу Головного управління ДМС України у Львівській області від 27.08.2019 №246 розпочато повторний розгляд заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Узбекистану ОСОБА_1 , з урахуванням обставин, які стали підставою для скасування судом рішення ДМС від 12.10.2018 №353-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту /Т.1, арк.спр.189/.
Згідно з висновком про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ГУ ДМС у Львівській області від 27.11.2019 в результаті повторного аналізу матеріалів особової справи №2018LV0015, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 у справі №1340/5267/18 та з урахуванням постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31.07.2019 у справі №857/5633/19 встановлено, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов передбачених п. 13 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
З огляду на викладене зазначено про доцільність прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Узбекистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У висновку ДМС України від 13.12.2019, враховуючи інформацію Департаменту захисту національної державності СБУ та Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю РНБО України, підтримуючи висновок ГУ ДМС у Львівській області, зазначено про доцільність відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийняти рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені п. п 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону - відсутні /Т.1, арк.спр.232-234/.
Рішенням Державної міграційної служби України №444-19 від 13.12.2019 за результатами розгляду особової справи №2018LV0015 громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , на підставі повторного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС у Львівській області встановлено, що умови , передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні; громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту /Т.1, арк.спр.218/.
Про зазначене рішення позивача поінформовано повідомленням №75 від 24.12.2019 /Т.1, арк.спр.237/.
Позивач вважаючи вказане рішення протиправним, таким, що порушує його права та слід скасувати, а також стверджуючи про наявність підстав для зобов'язання ДМС України визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи справу, суд керується таким.
Завданням адміністративного судочинства України відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" №3671-VI від 08.07.2019, у редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №3671-VI).
Згідно із п.п. 1 та 13 ч. 1 ст.1 Закону №3671-VI біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов'язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України.
Частиною 7 ст. 7 Закону №3671-VI встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Статтею 8 Закону №3671-VI визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Частиною 6 ст. 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Частиною 11 ст. 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту ст. 10 Закону №3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Вказане підтверджує те, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Своєю чергою заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть бути одержані від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Основною причиною звернення за захистом в Україні позивач вказує обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та членством в партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", у зв'язку з чим він був вимушений покинути спершу Республіку Узбекистану, а згодом і Російську Федерацію, де заборонена діяльності цієї організації та ведуться кримінальні переслідування на підставі звинувачень в тероризмі.
Зі змісту протоколу співбесіди №1, проведеної 16.09.2019 у рамках виконання рішення ДМС України від 09.08.2019 №79-19, прийнятого на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 у справі №1340/5267/18 /Т.1, арк.спр.191-200/, ОСОБА_1 повідомив, що не може повернутися на територію країни громадянської належності через переслідування за політичну діяльність та релігійні погляди. Також зазначив, що в країні громадянської приналежності та РФ заявника переслідували спецслужби та правоохоронні органи за те, що він являється членом політичної партії "Хізбут-Тахрір", до якої вступив в 2015 році.
Зауважив, що у випадку повернення у Республіку Узбекистан позивача посадять до в'язниці через членство в партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі". У Російській Федерації така ж ситуація.
Твердження позивача підтверджуються також інформацією по країні походження (витяги з інтернет ресурсів долучено до матеріалів справи).
Як на доказ того, що в Російській Федерації порушуються права мусульман та членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув'язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б'ють та застосовують тортури).
Зі змісту висновку ГУ ДМС у Львівській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.11.2019, відмовляючи позивачу у наданні захисту в Україні, відповідач виходив з того, що з діяльність відповідної партії у Республіці Узбекистан заборонена та, оскільки позивач з 2015 року перебував на території Російської Федерації, покликався, що згідно з рішенням Верховного Суду Російської Федарації від 14.02.2003 №ГКПИ 03-16, "Партія ісламського визволення" ("Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі") визнана терористичною, а її діяльність на території Російської Федерації заборонена.
Після переїзду в Російську Федерацію, заявник, усвідомлюючи можливі наслідки своїх дій та керуючись своїми суб'єктивними поглядами та переконаннями, свідомо порушив норми чинного законодавства Російської Федерації та продовжував бути членом ісламської політичної партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", відповідальність за що передбачена ч. 2 ст. 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації. Враховуючи вищенаведене, зроблено висновок, що немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
При цьому, суд зауважує, що оскаржуване рішення прийняте за результатами повторного розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 у справі №1340/5267/18.
Зазначеним судовим рішенням Львівського окружного адміністративного суду, яке набрало законної сили, встановлено ряд фактів по даній справі, які в силу ч. 4 ст. 78 КАС України не потребують доказування.
Зокрема, у рішенні від 10.07.2018 у справі №813/1065/18 судом встановлено, що політична партія "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" ("Партія ісламського визволення"), до якої належать позивачі, є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами "халіф". Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема "Amnesty International", визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" в цих країнах.
Також у рішенні від 24.01.2019 у справі №1340/4357/18 суд встановив, що "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як "екстремістська" за пропаганду ідей утворення ісламської держави ( Халіфата ), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" заборонена як "терористична організація", є Росія.
Розпорядженням Уряду РФ від 14.07.2006 №1014-р. "Российскую газету" визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.
У федеральному випуску "Российской газеты" №4130 від 28.07.2006 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться "Партія ісламського визволення" ("Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі").
Водночас "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, "Аль-Каїді" та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http:
//www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist). “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі " не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).
Згідно з інформацією з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об'єктивними, не відносить діяльність "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" до терористичної та/або екстремістської.
Суд звернув увагу, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" на території України.
Також констатовано, що Управління СБУ у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_1 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто його членство у "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не є перешкодою при прийнятті відповідного рішення.
Отже висновок СБУ після перевірки причетності до міжнародних терористичних релігійно-екстреміських організацій - від 15.10.2019 за №62/2/3-1215п про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є позитивним /Т.1, арк.спр.202/.
Відповідно до п. 6.6 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884 (далі Правила), у випадку отримання рішення ДМС щодо повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого на виконання рішення суду, яке набрало законної сили, територіальний орган ДМС протягом семи робочих днів оформлює наказ (додаток 28) про повторний розгляд заяви. Процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС.
У рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 у справі №1340/5267/18, яким скасовано попереднє рішення ДМС України про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (№253-18 від 12.08.2018), суд дійшов висновку, що "позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності він зазнавав переслідувань через своє активне членство у партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі".
Оскільки загальна ситуація з правами людини ні в Республіці Узбекистан, ні в Російській Федерації після залишення її позивачем не покращилася, суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення як до країни походження, так і Росії.
З огляду на викладені фактичні обставини, згідно з запропонованими у п.п. 4 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI дифініцій "додаткового захисту" та "особи, яка потребує додаткового захисту", суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 відповідає ознакам біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки він змушений був прибути в Україну та залишитися в Україні внаслідок загрози його свободі в країні походження через побоювання переслідувань за його політичну та релігійну належність та застосування щодо нього тортур та покарання в ситуації систематичного порушення прав людини і не бажає повернутися до країни громадянської належності внаслідок зазначених побоювань".
Вказане в ході розгляду цієї справи відповідачем у жодний спосіб не спростовано.
Висновки Львівського окружного адміністративного суду, викладені у рішенні від 25.02.2019 у справі №1340/5267/18 залишені без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31.07.2019 у справі №857/5633/19, які згідно з п. 6.6 розділу VI Правил повинні були бути враховані при повторному розгляді заяв позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Натомість повторно розглядаючи відповідну заяву позивача на виконання вказаного рішення Львівського окружного адміністративного суду відповідач проігнорував такі висновки суду, не дав належної оцінки обставинам, що встановлені у судовому рішенні, що спричинило протиправну відмову у задоволенні заяви позивача.
Доцільно зауважити, що лист Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 27.10.2017 №5/2/1-21078, як підстава для відмови у визнанні біженцем чи наданні додаткового захисту позивачам не є достатнім доказом спростування аргументів позивача, оскільки є надто узагальненим, не стосується конкретних осіб та не носить індивідуального характеру.
Окрім цього незважаючи на той факт, що рішення судів, які набрали законної сили повністю спростовано таку позицію, Головне управління ДМС України у Львівській області у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.11.2019 продовжує покликатися на те, що кримінальне переслідування позивача пов'язане із свідомими порушеннями ним чинного законодавства країни громадянської належності (причетність до діяльності забороненої терористичної організації), і його небажання повертатися до країни громадянської належності є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій.
Також незважаючи на той факт, що обґрунтовані побоювання позивача зазнати переслідувань, негідного поводження був зафіксований в рішенні суду, що набрало законної сили, відповідач всупереч вимогам закону продовжує стверджувати, що "заявник не повідомляє про застосування щодо нього негідного або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання".
Вказані факти у сукупності, на думку суду, свідчать про існування реальних загроз, з якими може зіткнутися ОСОБА_1 у разі його повернення в країну походження Республіку Узбекистан чи Російську Федерацію, оскільки позивач в силу релігійних переконань не відмовляється від своєї причетності до Хізбут-Тахрір аль-Ісламі, тому очевидним є те, що у разі його повернення до Росії йому загрожує кримінальне переслідування за участь у забороненій в Росії організації. Внесені в російське кримінальне законодавство у 2013-2014 роках зміни, переводять цей злочин з категорії злочинів невеликої тяжкості в категорію тяжких та особливо тяжких злочинів, за яке передбачено покарання аж до довічного ув'язнення.
В судовому засіданні судом допитано як свідка ОСОБА_3 , голова Інформаційного центру офісу "Хізб ут-Тахрір" в Україні, додатково підтвердив факт, що в Російській Федерації порушуються права мусульман та членів Хізбут-Тахрір аль-Ісламі, а після залишення позивачем країни громадянської належності ситуація з правами мусульман, зокрема, і членів Хізбут-Тахрір аль-Ісламі, в Російській Федерації, не покращилася. Свідок підтвердив мирний та просвітницький характер діяльності "Хізб ут-Тахрір" та відсутність в програмі та методах діяльності "Хізб ут-Тахрір" пунктів, які можуть дати підставу робити висновки про посягання на територіальну цілісність України чи розпалювання міжрелігійної чи міжнаціональної ворожнечі.
Таким чином, при повторному розгляді заяви позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту належним чином не досліджено та не проаналізовано інформацію, повідомлену позивачем в цій заяві, анкеті та протоколах співбесід, а також не враховано поточної та актуальної інформації по ситуації в Республіці Узбекистану та Російській Федерації й не спростовано можливості загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст. 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
Відтак, Державною міграційною службою України необґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З урахуванням наведеного, суд вважає, що відбувся поверхневий та формальний підхід до розгляду повторно поданої заяви позивача.
Отже суд дійшов до висновку про те, що відповідачем під час винесення оскаржуваного рішення про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не було повно, всебічно та об'єктивно розглянуто обставини особових справи позивача, не враховано висновки Львівського окружного адміністративного суду, встановлені рішенням від 25.02.2019 в адміністративній справі №1340/5267/18, що стало підставою для скасування попереднього рішення відповідача від 12.08.2018 №253-18 та призвело до винесення ним повторно необґрунтованого рішення.
Обираючи спосіб відновлення порушеного права, суд виходить з того, що такий має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не встановлено.
Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25.06.2009 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зважаючи на те, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено, що ДМС України вже неправомірно відмовляла позивачу у задоволенні його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а інших обставин при повторному розгляді не встановлено, то за аналогічних обставин черговий повторний розгляд заяви не захистить права позивача.
Враховуючи викладене, з позиції суду саме зобов'язання ДМС України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є найбільш ефективним способом захисту порушеного права позивача.
Захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача.
Такі висновки суду узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду у постанові від 18.07.2019 у справі №815/513/17, від 10.12.2019 2019 у справі №825/1297/16.
Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити повністю.
Щодо судових витрат, то питання щодо їх розподілу суд не вирішує, оскільки позивач, відповідно до п. 14 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", звільнений від сплати судового збору і такий ним не сплачувався.
Керуючись ст. ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ "Перехідні положення" КАС України, суд -
вирішив:
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №444-19 від 13.12.2019 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Судові витрати зі сторін не стягувати.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI "Прикінцевих положень" Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення виготовлено 23 листопада 2020 року.
Суддя Гулкевич І.З.