ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
20 листопада 2020 року м. Київ № 640/6462/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної
в місті Києві державної адміністрації (02232, м. Київ, вул. Закревського,
87-Д)
про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити певні дії, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач) з адміністративним позовом до Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації (надалі по тексту - відповідач), в якому просить суд: визнати протиправною відмову відповідача у встановленні їй статусу «член сім'ї загиблого» і видачі посвідчення члена сім'ї загиблого; зобов'язати відповідача встановити їй статус «член сім'ї загиблого» і видати посвідчення члена сім'ї загиблого.
Заявлені вимоги позивач обґрунтовує тим, що вона є вдовою учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який мав статус інваліда 2 групи, у зв'язку з чим звернулася до відповідача щодо встановлення їй статусу «член сім'ї загиблого» і видачі посвідчення члена сім'ї загиблого, проте отримала повідомлення про відсутність правових підстав для встановлення відповідного статусу.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 квітня 2019 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Відповідач процесуальним правом, наданим статтею 47 Кодексу адміністративного судочинства України, не скористався та не надав до суду відзив на адміністративний позов.
З огляду на викладене вище, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, на підставі наявних у справі матеріалів.
Розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Відповідно до свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 від 10 вересня 1999 року між позивачем та громадянином України ОСОБА_2 (надалі по тексту - ОСОБА_2 ), укладено шлюб.
Згідно відомостей свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого 22 грудня 2015 року, ОСОБА_2 помер.
Експертним висновком Центральної міжвідомчої експертної комісії Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства надзвичайних ситуацій України по встановленню причинного зв'язку хвороб, що привели до інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, від 04 березня 2016 року №7090 встановлено, що захворювання, що призвело до смерті ОСОБА_2 , пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
21 березня 2019 року позивач звернулася до відповідача із заявою, у якій просила встановити їй статус «член сім'ї загиблого (померлого) ветерана війни» і видати відповідне посвідчення.
Листом від 21 березня 2019 року №35-546 відповідач відмовив позивачу у встановленні їй статусу «член сім'ї загиблого (померлого) ветерана війни» та у видачі відповідного посвідчення. Свою відмову відповідач мотивував тим, що захворювання, що призвело до смерті ОСОБА_2 , пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, отже не відповідає нормам, визначеним пунктом 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII (надалі по тексту - Закон України №3551-XII у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Незгода позивача із зазначеною відмовою відповідача зумовила її звернення до суду з адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Спірним питанням у справі є правомірність дій відповідача щодо фактичної відмови у встановленні позивачу статусу «член сім'ї загиблого (померлого) ветерана війни» та видачі відповідного посвідчення відповідно до приписів пункту 1 статті 10 Закону України №3551-XII, якими визначено, що чинність цього Закону поширюється на сім'ї військовослужбовців, партизанів, підпільників, учасників бойових дій на території інших держав, прирівняних до них осіб, зазначених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов'язків військової служби (службових обов'язків), а також внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби чи на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів.
Враховуючи викладене, суд зауважує, що нормами Закону України №3551-XII визначений правовий статус ветеранів війни та забезпечено створення належних умов для їх життєзабезпечення.
Так, відповідно до статті 2 Закону України №3551-XII законодавство України про статус ветеранів війни та їх соціальні гарантії складається з цього Закону та інших актів законодавства України. Права та пільги для ветеранів війни і членів їх сімей, встановлені раніше законодавством України і законодавством колишнього Союзу РСР, не можуть бути скасовані без їх рівноцінної заміни.
Нормами статті 4 Закону України №3551-XII визначено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.
Згідно з положеннями статті 7 Закону України №3551-XII, до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов'язків військової служби (службових обов'язків) чи пов'язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з'єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю в бойових діях у мирний час. До інвалідів війни, відповідно до положень зазначеної статті також належать інваліди з числа: військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами.
Крім того, до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа:
1) військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами;
2) осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов'язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами;
9) осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Згідно з пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 20-РП/04, ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. Розділ 11 Закону України №3551-XII визначає поняття і зміст статусу ветеранів війни (учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни) та осіб, на яких поширюється дія його положень. Це колишні військовослужбовці, які безпосередньо як у воєнний, так і в мирний час, виконували інші обов'язки військової служби та тилового забезпечення, пов'язані з необхідністю захисту Батьківщини, у тому числі з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій.
З огляду на зазначені правові норми обов'язковими умовами, за якими особу можна віднести до інвалідів війни, є наявність інвалідності, доказів залучення такої особи до військовослужбовців або до складу формувань Цивільної оборони та отримання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
При цьому, відповідно до частини 1 статті 10 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII (надалі по тексту - Закон України №796-XII у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві.
На підставі аналізу викладеного суд робить висновок, що на чоловіка позивача, як на особу, яка брала участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, поширювалися пільги, гарантії і компенсації, передбачені Законом України №796-XII. Водночас, для набуття статусу ветерана війни, з підстав, встановлених частиною 2 статті 7 Закону України №3551-XII, окрім як факту настання в особи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, Закон України №3551-XII містить також умову, щоб така особа, зокрема:
була військовослужбовцем, особою вільнонайманого складу, яка стала особою з інвалідністю внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи (пункт 1);
була особою начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, яка стала особою з інвалідністю внаслідок захворювання, одержаного під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (пункт 2);
брала участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань Цивільної оборони (пункт 9).
Це пояснюється, тим, що крім зазначених у пунктах 1, 2 частини 2 статті 7 Закону України №3551-XII осіб та формувань Цивільної оборони (пункт 9) у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС брали участь інші формування, які створювалися в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування Цивільної оборони та направлялися у райони виконання робіт згідно з розпорядженнями керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств.
Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18 березня 1976 року №1111, та Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим наказом начальника ІДО СРСР від 06 червня 1975 року №90, було передбачено, що формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювалися для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення.
У ході судового розгляду справи позивачем не надано доказів, які б свідчили, що ОСОБА_2 був або військовослужбовцем, особою вільнонайманого складу, або особою начальницького і рядового складу, яка стала особою з інвалідністю внаслідок захворювання, одержаного під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, або входив до складу формувань Цивільної оборони.
Крім того, в експертному висновку також не зазначено про те, що захворювання, яке призвело до смерті ОСОБА_2 , було пов'язане з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС як військовослужбовцем чи особою, яка входила до складу формувань Цивільної оборони.
Тобто, документально не підтверджено статус ОСОБА_2 як особи з інвалідністю внаслідок війни.
Суд зауважує, що подані позивачем документи належним чином підтверджують статус її чоловіка як учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та настання інвалідності у зв'язку з тим, що він брав участь у таких заходах. Разом з тим, належного документального підтвердження безпосередньої участі ОСОБА_2 у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме в складі формувань Цивільної оборони чи як військовослужбовця позивач не надала. Ця обставина є істотною, адже в протилежному випадку статус члена сім'ї загиблого (померлого) ветерана війни (на підставі пункту 1 частини 10 Закону України №3551-XII) поширюватиметься на всіх, хто належить до сім'ї осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС і її наслідків і, відповідно, мали статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Також суд звертає увагу, що ОСОБА_2 23 травня 2014 року було видано посвідчення, згідно з яким він був інвалідом ІІ групи. Інвалідність, як вже зазначено вище, настала у зв'язку з тим, що він брав участь у ліквідації наслідків ЧАЕС. Водночас, чоловіку позивача не була встановлена інвалідність внаслідок війни та не було видано посвідчення відповідного зразка згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року №302 «Про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни».
Таким чином, підсумовуючи викладене, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих підстав для задоволення позову.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Зважаючи, що суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позову - підстави для здійснення розподілу судових витрат також відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення встановленого ст. 295 КАС України строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Суддя А.Б. Федорчук