Провадження № 22-ц/803/8635/20 Справа № 215/2028/20 Суддя у 1-й інстанції - Дудіков А. В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
18 листопада 2020 року м.Кривий Ріг
Справа № 215/2028/20
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М.
сторони:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - Приватне акціонерне товариство "Північний гірничо - збагачувальний комбінат",
розглянувши у спрощеному позовному провадженні у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 на рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 серпня 2020 року, яке ухвалено суддею Дудіковим А.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 11 серпня 2020 року, -
У квітні 2020 року ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ПрАТ «ПівнГЗК») про стягнення одноразової допомоги та середнього заробітку за час затримки при розрахунку.
В обґрунтування позову зазначила, що ОСОБА_1 з 03.08.1977 року працювала на ПрАТ «ПівнГЗК» на різних посадах, а саме: машиністом крана; машиністом мостового електрокрана та розподілювачем робіт.
03.10.2006 року позивачка була звільнена за власним бажанням, у зв'язку з виходом на пенсію, за ст. 38 КЗпП України.
У січні 2020 року позивачка дізналася, що має право, відповідно до Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2005-2006 рік, на одноразову (вихідну) допомогу при звільненні в розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, оскільки пропрацювала на ПрАТ «ПівнГЗК» більше 20 років і була звільнена у зв'язку із виходом на пенсію за власним бажанням.
Посилаючись на те, що при звільненні з підприємства їй не була виплачена одноразова вихідна допомога у зв'язку із виходом на пенсію в розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, позивачка, уточнивши позовні вимоги, просила суд: стягнути з відповідача 2 526,21 грн. в порядку недоплаченої вихідної допомоги при звільненні; 86 961 грн середнього заробітку за час затримки при розрахунку за період з 04.10.2006 року по 04.10.2016 року, а також 840,80 грн. судового збору.
Рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 серпня 2020 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь ОСОБА_1 2 526 грн. 21 коп. невиплаченої при звільненні одноразової допомоги при виході на пенсію, 5 000 грн. 00 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та 78 грн. 32 коп. витрат зі сплати судового збору.
В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить змінити рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні ивмоги повністю, відповідно до уточненої позовної заяви.
Апеляційна скарга обгрунтована тим, що суд визначив розмір середнього заробітку за час затримки рзрахунку при звільненні з порушенням норм матеріального права. Так, судом не було враховано, що відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, визначені в ст. 116 КЗпП України, що відповідачем не було виконано. Позивачка наголошує на тому, що вона не знала та не могла знати про Галузеву угоду та її положення, адже вона працювала за робочою професією і не є фахівцем в галузі права, а тому висновок суду першої інстанції про те, що вона протягом тривалого часу не зверталась до відповідача з вимогю щодо виплати вихідної допомоги та зменшення з цих підстав розміру середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні є помилковим.
Також, позивачка зазначає, що суд першої інстанцїі не послався на норми права, якими передбачено порядок зменшення середнього заробітку, тоді як статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Не погоджується позивачка й з висновком суду першої інстанції щодо неспівмірності заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, адже середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за весь період, тобто до звернення до суду з даним позовом, становив би 141 011,00 грн., позивачкою ж було пред'явлено вимогу щодо стягнення середнього заробітку лише в розмірі 78 254,90 грн., що в два рази менше ніж сума за весь період непроведеня розрахунку.
При цьому, позивачка вказує на те, що суд першої інстанції не врахував положення Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, та навіть не стягнув з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, з врахуванням втрати частини доходу в зв'язку із порушенням строку його виплати.
Відповідачем ПрАТ «ПівнГЗК» подано відзив на апеляційну скаргу, до якого не додано докази надсилання (надання) його копій іншим учасникам справи (ч. 4 ст. 350 ЦПК України), а тому колегія суддів не приймає його до уваги, як такий, що подано з порушенням вимог ЦПК України.
Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковму задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 03.08.1977 року працювала у ПрАТ «ПівнГЗК» на різних посадах, а 03.10.2006 року - звільнена за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію, за ст. 38 КЗпП України (а.с. 8-10).
На момент звільнення стаж роботи позивачки на підприємстві склав більше 20 років.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що при звільненні їй не була виплачена вихідна допомога, що передбачена умовами Галузевої Угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2003-2004 роки (далі - Галузева Угода) і про порушення свого права вона дізналася лише у 2020 році, у зв'язку з чим, відповідач зобов'язаний сплатити їй вихідну допомогу та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.10.2006 року по 04.10.2015 року.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з ПрАТ «ПівнГЗК» на її користь 2 526,21 грн. в порядку недоплаченї одноразової допомоги при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що умови Колективного договору підприємства погіршують становище позивача в порівнянні з умовами Галузевої Угодищодо підстав отримання одноразової допомоги при виході на пенсію в розмірі тримісячної середньої заробітної плати, яка є обов'язковою до виконання відповідачем, що й є підставою для стягнення з відповідача на її користь розміру такої вихідної допомоги.
Зважаючи на те, що позивачка ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить змінити рішення суду першої інстанції та задовольнити заявлені позовні вимоги у повному обсязі, та доводи апеляційної скарги зводяться саме до незгоди з висновками суду в частині зменшення розміру середнього заробітку за час затримки рзрахунку при звільненні, колегія суддів не перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з ПрАТ «ПівнГЗК» на її користь 2 526,21 грн. в порядку недоплаченї одноразової допомоги при звільненні, адже, згідно ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 367 ЦПК України, і зважаючи на роз'яснення, викладені в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 року, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та заявлених позовних вимог у суді першої інстанції.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки рзрахунку при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що вихідна допомога, яка мала бути виплачена ОСОБА_1 у зв'язку з виходом на пенсію за власним бажанням, входить до виплат на які працівник має право згідно з умовами Галузевої угоди при звільненні на пенсію, а непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, суд першої інстанції встановивши, що відповідач зобов'язаний сплатити позивачці середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 04.10.2006 року по 04.10.2015 року, у розмірі 78 254,90 грн., дійшов висновку про зменшення цього розміру до 5 000,00 грн., з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягненя сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, та недоведеність позивачкою ОСОБА_1 того, що на момент звільнення вона зверталася до відповідача з вимогою про відповідні виплати, а до суду з даним позовом вона звернулася лише у квітні 2020 року, тобто зі спливом більш ніж тринадцяти років після звільнення з робтоти.
Колегія суддів не може повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.
Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Як вбачається з матеріалів справи, станом на день звільнення позивачки із займаної посади - 03 жовтня 2006 року, відповідач ПрАТ «ПівнГЗК» не провів виплату позивачці всіх належних сум, а саме не виплатив вихідну допомогу при виході на пенсію.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 права на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку за період з 04.10.2006 року по 04.10.2015 року, тобто в межах заявлених позовних вимог, що узгоджується з ч.ч. 1,3 ст. 13 ЦПК України.
При цьому, середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
З урахуванням цих норм, зокрема абзацу 3 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
Пунктом 5 розділу ІV Порядку встановлено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.
Середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 за період з 01.08.2006 року по 30.09.2006 року, тобто за два місці що передували звільненню, розрахована судом першої інстанції у відповідності до Порядку на підставі довідки ПрАт «ПівнГЗК» №120 від 13.02.2020 року (а.с. 12), складала 35,35 грн.
За період з 04.10.2006 року по 04.10.2015 року кількість робочих днів, згідно з щорічним розрахунком норм тривалості робочого часу, становить 2 216 робочих днів, тобто середній заробіток за цей час становить 78 254,90 грн. (35,35 грн. х 2 216).
Разом з тим, метою покладення на робтодавця відповідальності, визначеної у статті 117 КЗпП України, у разі невиконання обов'язку провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і дійшла висновку, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні позиваки ОСОБА_1 , а доводи апеляційної скарги останньої щодо відсутності правового механізму такого зменшення є безпідставними.
Застосовуючи до даної справи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, колегія суддів встановила наступне:
обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості (розмір заборгованості визначено при постановленні оскаржуваного судового рішення, тобто 11 серпня 2020 року);
дії відповідача щодо її не виплати (при звільненні позивачки із займаної посади, робтодавець ПрАТ «ПівнГЗК» не повідомив останню про наявність у неї права на отримання вихідної допомоги у розмірі 3 середньомісячних забробітних плат та взагалі заперечував наявність у позивачки такого права під час розгляду справи судом першої інстанції);
позивачка звернувся до суду з цим позовом 06 квітня 2020 року, тобто зі спливом тринадцяти років після звільнення з роботи, яке мало місце 03.10.2006 року (зі слів позивачки ОСОБА_1 про наявність заборгованості вона довідалася лише у 2020 році, оскільки є людиною робітничої професії, а роботодавець ПрАТ «ПінГЗК» не повідомляв її про наявність у неї прав на отримання вихідної допомоги у розмірі 3 середньомісячних забробітних плат).
Отже, колегією суддів не встановлено в діях позивачки ОСОБА_1 свідомого тривалого самоусунення від захисту своїх порушених прав, у зв'язку з чим відсутні підстави вважати, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні збільшився через неправомірну бездіяльність позивачки.
Натомість, відповідач ПрАТ «ПівнГЗК», на якого положеннями ст. 15 Закону України «Про оплату праці» покладено обов'язок встановлювати в колективному договорі умови та розміри оплати праці працівників з дотриманням норм та гарантій, передбачених Галузевою угодою, не дотримався вимог п.6.1. Галузевої угоди гірничо-металургійного компелексу в частині Соціальних гарантій щодо здійснення працівникам одноразової виплати при звільненні у зв'язку з виходом на пенсію, при стажі роботі від 20 років - у розмірі тримісячної заробітної плати.
Після звернення позивачки ОСОБА_1 до суду з вимогами щодо стягнення з ПрАТ «ПівнГЗК» на її користь 2 526,21 грн. в порядку недоплаченї одноразової допомоги при звільненні та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, відповідач проти задоволення заявлених вимог заперечував, у добровільному порядку врегулювати спір не намагався (а.с. 47-49), що свідчить про його небажання відновлювати порушене право позивачки та взагалі невизнання ним факту порушення трудового законодавтсва по відношенню до позивачки ОСОБА_1 .
За таких обставин, зменшення судом першої інстанції розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні з 78 254,90 грн. до 5 000,00 грн., тобто у 15,65 разів, враховуючи поведінку сторін у даній ситуації та конкретні обставини справи, є несправедливим та не відповідає принципу розумності судового рішення.
Разом з тим, судом першої інстанції вірно враховано, що, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, розмір середнього заробітку має бути зменшений, однак, колегія судів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивачки виплат у сумі 50 000,00 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивачки, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Доводи апеляційної скарги про те, щосуд першої інстанції не врахував положення Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, та навіть не стягнув з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, з врахуванням втрати частини доходу в зв'язку із порушенням строку його виплати, колегією сддів не приймаються, оскліьки такі позовні вимоги у суді першої інстанції не заявлялися, а, як вже зазначалося вище, згідно ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 367 ЦПК України, і зважаючи на роз'яснення, викладені в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 року, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та заявлених позовних вимог у суді першої інстанції.
Виходячи з цих обставин, колегія суддів, вважає за необхідне, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, змінити рішення суду в частині визначеного судом розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні і збільшити його з 5 000,00 грн. до 50 000,00 грн., що буде відповідати засадами виваженості та справедливості.
Відповідно до ч.13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У зв'язку з чим колегія суддів змінює рішення суду першої інстанції в частині розміру судового збору, стягнутого з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь ОСОБА_1 та збільшує цей розмірі з 78,32 грн. до 538,11 грн., тобто пропорційно до задоволеної частини позовних вимог (840.80 грн. (судовий збір сплачений за подання позовної заяви - а.с. 19) х 64 % (задоволені позовні вимоги у відсотковому співвідношенні) = 538,11 грн.).
Також, колегія суддів стягує з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь ОСОБА_1 понесені нею та документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 807,17 грн., тобто пропорційно до задоволених вимог апеляційної скарги (1 261,20 грн. (судовий збір сплачений за подання апеляційної скарги - а.с. 88) х 64% (задоволені вимоги апеляційної скарги у відсотковому співвідношенні).
В іншій частині рішення суду відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367, ст. 374, п. 2 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 серпня 2020 рокув частині розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, стягнутого з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 , змінити, збульшивши цей розмір з 5000,00 гривень до 50 000 (п'ятдесяти тисяч) гривень 00 (нуль) копійок.
Рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 серпня 2020 рокув частині розміру судового збору, стягнутого з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 , змінити, збільшивши цей розмір з 78.32 гривень до 538 (п'ятисот тридцяти восьми гривень) 11 (одинадцяти) копійок.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 807 (вісімсот сім) гривень 17 (сімнадцять) копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повне судове рішення складено 18 листопада 2020 року.
Головуючий:
Судді: