Справа № 240/5096/20
Головуючий у 1-й інстанції: Черняхович І.Е.
Суддя-доповідач: Драчук Т. О.
19 листопада 2020 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Драчук Т. О.
суддів: Ватаманюка Р.В. Полотнянка Ю.П.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
30 березня 2020 року позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 09.05.2019 по 22.03.2020 в сумі 159 866,85 грн. без утримання податку з доходів фізичних осіб.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить, задовольнити апеляційну скаргу, скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апеляційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Разом з тим, апелянт зазначає, що судом першої інстанції не в повній мірі надано оцінку матеріалам справи та доводам позивача.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує, що на момент виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу розрахунок за індексацію грошового забезпечення проведено не було, у зв'язку з чим відповідачем допущено протиправну бездіяльність.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Враховуючи, що матеріали справи містять достатньо доказів для вирішення спору, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, давши правову оцінку обставинам у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення суду - скасувати, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, наказом командувача військ оперативного командування " ІНФОРМАЦІЯ_1 " (по особовому складу) від 15 квітня 2019 року № 84 старшого лейтенанта ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за підпунктом "й" пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (а.с.12).
Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 №116 від 08.05.2019 старшого лейтенанта ОСОБА_1 з 08.05.2019 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Разом з тим, при звільненні з військової служби індексація грошового забезпечення за період з 25.05.2017 по 01.03.2018 позивачу виплачена не була.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2020 року у справі №240/99/20 позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, стягнення індексації грошового забезпечення задоволено: визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , що виразилась у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 1 січня 2016 року до 10 серпня 2016 року та з 25 травня 2017 року до 01 березня 2018 року, а також зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 1 січня 2016 року до 10 серпня 2016 року та з 25 травня 2017 року до 01 березня 2018 року.
Відповідно до виписки по картковому рахунку ОСОБА_1 індексація грошового забезпечення за період з 1 січня 2016 року по 10 серпня 2016 року та з 25 травня 2017 року по 01 березня 2018 року в розмірі 657,90 гривень була перерахована військовою частиною НОМЕР_1 на картковий рахунок позивача 23 березня 2020 року.
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо несвоєчасної виплати індексації грошового забезпечення за період з 09.05.2019 по 22.03.2020, звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні .
Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.
Разом з тим, ст. 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Судом встановлено, що сума індексація грошового забезпечення за період з 25 травня 2017 року по 01 березня 2018 року була присуджена до виплати ОСОБА_1 рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 17.02.2020 у справі №240/99/20.
Натомість його звільнення з військової служби відбулося без будь-яких зауважень з боку позивача та спорів щодо сум, які були виплачені йому при звільненні.
Отже, враховуючи вказане, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є безпідставними.
Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
У відповідності до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги
Згідно з вимог ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з вимогами ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Преамбулою Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 № 1282-XII (далі - Закон № 1282-XII) встановлено, що цей Закон визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
Відповідно до статті 2 Закону № 1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (ч.3 ст.9 Закон № 2011-XII).
Відповідно до частини другої статті 24 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" (в редакції на час виключення позивача зі списків) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Так, пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Аналізуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що індексація грошового забезпечення як складова грошового забезпечення військовослужбовців є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці та її проведення є обов'язковою для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи, а тому підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року по справі № 2340/4192/18.
Також, потрібно враховувати, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року по справі №821/1083/17 (провадження №11-1329апп18) зробила такі висновки, зокрема:
Статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Також зазначено про те, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2020 року у справі №240/99/20 зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 1 січня 2016 року до 10 серпня 2016 року та з 25 травня 2017 року до 01 березня 2018 року.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач вже звертався до суду з вимогою про стягнення з військової частини НОМЕР_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення за період з 11.08.2016 по 22.03.2020 в сумі 385 664,40 грн., у зв'язку з чим для встановлення обставин по даній справі судом апеляційної інстанції ухвалою суду від 19.10.2020 витребувано з Житомирського окружного адміністративного суду справу №240/5098/20 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
03.11.2020 до суду надійшла адміністративна справа 240/5098/20, з матеріалів якої судом встановлено, що підставою для звернення до суду з позовом слугувала несвоєчасна виплата військовою частиною НОМЕР_1 позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 10.08.2019 не в день виключення зі списків особового складу військової частини, а 23.03.2020.
Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23.06.2020 по справі №240/5098/20, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено, в апеляційному порядку не оскаржувалось.
Разом з тим, в межах даної адміністративної справи позивач просить суд стягнути з військової частини НОМЕР_1 середній заробіток в сумі 159 866,85 грн. за час затримки розрахунку при звільненні з 09.05.2019 по 22.03.2020 сум невиплаченої індексації грошового забезпечення, присудженої рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 17.02.2020 у справі №240/99/20.
Отже, колегія суддів зазначає, що в даній адміністративній справі №240/5096/20 та адміністративній справі №240/5098/20 різні предмети спору та періоди невиплаченої індексації грошового забезпечення.
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 16.10.2020 зобов'язано військову частину НОМЕР_1 надати до суду наступні документи:
- довідку про грошове забезпечення ОСОБА_1 , складену відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, за останні 2 місяці роботи з зазначенням середньоденного розміру грошового забезпечення;
- інформацію про перерахунок ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення з зазначенням дати та суми зарахування окремо за кожний період з 01.01.2016 по 10.08.2016 та з 25.05.2017 по 01.03.2018;
- розрахунок виплаченої ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за періоди з 01.01.2016 по 10.08.2016 та з 25.05.2017 по 01.03.2018 з зазначенням суми та окремо кожного періоду, за який здійснювалась відповідна виплата.
На виконання вимог ухвали суду від 16.10.2020 відповідачем до матеріалів справи долучено довідку №2897 від 29.10.2020 про середньоденний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 , довідку №2903 від 31.10.2020 про розмір нарахованої та виплаченої індексації ОСОБА_1 , довідку-розрахунок №2902 від 31.10.2020 суми індексації, яка належить до нарахування та виплати ОСОБА_1 .
Так, зі змісту наданих довідок, судом встановлено, що військовою частиною на виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 17.02.2020 нараховано позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 10.08.2016 в сумі 353,64 грн. та за період з 25.05.2017 по 01.03.2018 в сумі 314,27 грн.
З матеріалів справи вбачається, що сума невиплаченої індексації грошового забезпечення в розмірі 657,90 грн. перерахована на картковий рахунок позивача 23.03.2020 (а.с. 23).
Аналізуючи вищевикладене та встановлені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем щодо невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 25.05.2017 по 01.03.2018 в сумі 314,27 грн. поза межами строку, визначеного ст. 116 КЗпП.
Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок № 100).
Відповідно до п. 2 Порядку №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно довідки військової частини НОМЕР_1 №2897 від 29.10.2020 середньоденний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 , розрахований згідно постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» складає 492,93 грн.
За період з 09.05.2019 по 22.03.2020 було 318 календарних дні, у зв'язку з чим середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 156 751,74 грн. (318 днів х 492,93 грн. = 156 751,74 грн.).
Водночас, колегія суддів вважає, що в порівнянні із виплаченою сумою індексації грошового забезпечення в розмірі 314,27 грн. суму 156 751,74 грн. не можна вважати співмірною, оскільки вона значно перевищує суму такої компенсації.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Так, застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Верховний Суд в постанові від 30 жовтня 2019 року по справі №806/2473/18 (адміністративне провадження №К/9901/2118/19) сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.
Колегія суддів враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі.
Приписами частини 5 статті 242 КАС України визначено, що при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів зазначає, що при розмірі невиплаченої індексації грошового забезпечення в сумі 314,27 грн., позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 156 751,74 грн., що набагато перевищує розмір невиплаченої індексації, а тому суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 314,27 грн./ 156 751,74 грн. (індексація грошового забезпечення/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,002004.
Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 492,93 грн. (середньоденна заробітна плата позивача) х 0,002004 х 318 (дні затримки розрахунку) = 314,13 грн.
Таким чином, враховуючи обставини справи, а також принцип справедливості та співмірності, колегія суддів приходить до висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку підлягає стягненню на користь позивача у розмірі 314,13 грн., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 по справі № 806/345/16, від 18.07.2018 у справі № 825/325/16, від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі №6-39цс11 та постанові Верховного Суду від 10.05.2019 у справі № 815/714/16.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, колегія суддів приходить до висновку про те, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 309,56 грн.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що ЄСПЛ у п.36 по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), №37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).
Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29).
Разом з тим, у відповідності до вимог ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У відповідності з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на вимогах законодавства та не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.
Згідно із п. 2 ч. 1ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до п. 4 ч. 1ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на недоведеність обставин, неврахування усіх обставин в справі, що мають значення для її вирішення, рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, що призвело до неправильного вирішення справи, тому рішення суду першої інстанції належить скасувати і ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити частково.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасувати.
Прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 09 травня 2019 року по 22 березня 2020 року включно у розмірі 314,13 грн.
Постанова суду набирає законної сили з дати прийняття і не може бути оскаржена відповідно до частини 3 статті 272 КАС України.
Головуючий Драчук Т. О.
Судді Ватаманюк Р.В. Полотнянко Ю.П.