Справа № 640/19018/19 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко А.І.
18 листопада 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Коротких А.Ю.,
суддів: Сорочка Є.О.,
Чаку Є.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі по тексту - відповідач), в якому просила: визнати протиправним, дискримінаційним та скасувати рішення відповідача, викладене у листі №69154/03 від 03 квітня 2019 року, про незаконну відмову у виплаті пенсії на визначений позивачкою банківський рахунок, в тому числі, якщо воно було прийнято, але не передано позивачці; визнати дії відповідача по невиплаті пенсії позивачки на визначений нею банківський рахунок - протиправними та дискримінаційними; визнати бездіяльність відповідача щодо невиплати пенсії позивачці з 13 грудня 2016 року - протиправною та дискримінаційною; зобов'язати відповідача виплатити на визначений банківський рахунок усі недоотримані позивачкою пенсійні виплати з урахуванням усіх підвищень з 13 грудня 2016 року до фактичного виконання відповідачем рішення по цій справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів на усі несвоєчасно виплачені суми позивачці, починаючи з 13 грудня 2016 року до їх фактичної виплати та продовжити виплату пенсії позивачці на банківський рахунок довічно (за текстом позову).
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 травня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, позивач подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.
У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Згідно з ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 2 ст. 309 КАС України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п'ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.
Пунктом 1 статті 6 ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.
Згідно п. 26 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень ухвалення рішення в розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції також можна вважати важливим елементом його якості. Проте можливе виникнення суперечностей між швидкістю проведення процесу та іншими чинниками, пов'язаними з якістю, такими як право на справедливий розгляд справи, яке також гарантується статтею 6 Конвенції. Оскільки важливо забезпечувати соціальну гармонію та юридичну визначеність, то попри очевидну необхідність враховувати часовий елемент слід також зважати й на інші чинники.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про продовження строку розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 травня 2020 року на розумний строк.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 19 грудня 2000 року виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю та 15 червня 2002 року була прийнята на консульський облік в Посольстві України в Державі Ізраїль, що підтверджується наданою суду копією паспорта позивача.
Також з матеріалів справи вбачається, що рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року у справі №754/3381/17 за позовом ОСОБА_1 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про зобов'язання вчинити певні дії, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, зокрема, зобов'язано Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з 13 грудня 2016 року.
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень (http://reyestr.court.gov.ua/Review/73104527) ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2018 року апеляційна скарга Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на вказане вище рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року повернута особі, яка її подала.
Тобто, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року набрало законної сили 02 квітня 2018 року та станом на день розгляду даної адміністративної справи відповідно до вимог чинного законодавства є таким, що підлягає виконанню.
З наявної в матеріалах справи копії листа Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 03 квітня 2019 року №69154/03 вбачається, що представника позивача повідомлено про призначення пенсії ОСОБА_1 на підставі судового рішення з 13 грудня 2016 року відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
При цьому у листі зазначено, що у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не зареєстрована та не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , за якою було призначено їй пенсію, для здійснення її виплати їй необхідно надати до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві реквізити банківського рахунку, відкритого в уповноваженому банку, а також роз'яснено, що вказану заяву необхідно подати особисто.
Не погоджуючись з рішенням відповідача, діями щодо невиплати пенсії на визначений банківський рахунок, бездіяльністю щодо невиплати пенсії з 13 грудня 2016 року, представник позивача в інтересах ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.
Колегія суддів, розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, дійшла висновку про обґрунтованість та правомірність висновків суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11 грудня 2003 року № 1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Пунктом 2 частини 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-ІV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 51 цього ж Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
При цьому, рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).
Таким чином, вказані вище положення Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення №25-рп/2009.
Крім того, в рішенні №25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року Конституційний Суд України наголошував на тому, що оспорюваними нормами Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Наведене в сукупності свідчить, що з дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року щодо неконституційності положень пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону.
Тобто, саме з цього часу територіальні управління Пенсійного Фонду України мають відновити виплату пенсій громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
При цьому колегія суддів зазначає, що поновлення права на виплату пенсії здійснюється не автоматично, а передбачає виконання ряду процедурних дій, пов'язаних з поновленням виплати, серед яких, у тому числі, подання заяви про наявність банківського рахунку для перерахування пенсійних виплат та його реквізити.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачем в межах розгляду даної адміністративної справи не оспорюється право позивача на призначення та виплату їй пенсії, навпаки, у своєму листі від 03 квітня 2019 року відповідач зазначає про призначення позивачу пенсії з 13 грудня 2016 року, а також вказує на необхідність надання банківських реквізитів для перерахування пенсійних виплат та на обов'язковість звернення з заявою, в якій вони зазначені особисто позивачем.
Так, механізм виплати пенсій та грошової допомоги їх одержувачам управліннями Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, об'єднаними управліннями (далі - органи Пенсійного фонду), головними управліннями Пенсійного фонду України в областях, м. Києві та структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення), а також інших грошових виплат, що фінансуються органами соціального захисту населення за рахунок відповідних бюджетів (далі - пенсія та грошова допомога), шляхом зарахування на поточні рахунки одержувачів пенсії та грошової допомоги (далі - одержувачі) в уповноважених банках визначений Порядком виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року №1596 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2016 року №662) (далі по тексту - Порядок №1596).
У відповідності до пункту 4 Порядку №1596 виплата пенсій та грошової допомоги відповідно до цього Порядку здійснюється за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання одержувачів в населених пунктах у межах України, в яких функціонують вибрані одержувачами уповноважені банки, їх відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо) (далі - установи уповноважених банків).
Пунктом 10 цього ж Порядку передбачено, що заява про виплату пенсії або грошової допомоги (додаток 1) подається одержувачем особисто до органу Пенсійного фонду чи органу соціального захисту населення за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання одержувача в населеному пункті у межах України або приймається органом Пенсійного фонду чи органом соціального захисту населення від установи уповноваженого банку.
Заяви приймаються за умови пред'явлення паспорта громадянина України або іншого документа, що посвідчує особу і підтверджує її вік, та документа, визначеного законодавством, для з'ясування місця її проживання, і реєструються в установленому порядку.
В матеріалах справи відсутня копія заяви позивача про здійснення виплат пенсії, починаючи з 13 грудня 2016 року на визначений нею банківський рахунок в банківській установі України.
Наведене в сукупності свідчить, що позивачем не доведено, та матеріалами справи не підтверджено, що останньою особисто або через її представника було направлено на адресу відповідача заяву за формою, затвердженою додатком №1 до Порядку №1596, в якій зазначено про відкриття банківського рахунку в банківській установі України та його реквізити для здійснення перерахування пенсійних виплат.
Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити й про те, що чинним законодавством визначено можливість подачі такої заяви особисто пенсіонером, при цьому, відсутні вказівки на те, що останній позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою.
Щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення відповідача, викладеного у листі №69154/03 від 03 квітня 2019 року, про незаконну відмову у виплаті пенсії на визначений позивачкою банківський рахунок, в тому числі, якщо воно було прийнято, але не передано позивачці, колегія суддів вважає їх безпідставними та такими, що не грунтуються на вимогах чинного законодавства, оскільки зі змісту вказаного листа взагалі не вбачається, що позивачу було відмовлено у виплаті пенсії.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача виплатити на визначений позивачем банківський рахунок недоотримані пенсійні виплати з урахуванням усіх підвищень з 13 грудня 2016 року до фактичного виконання рішення суду з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів на усі несвоєчасно виплачені суми, починаючи з 13 грудня 2016 року до їх фактичної виплати, та продовжити виплату пенсій на банківський рахунок довічно, колегія суддів вважає необґрунтованими в межах розгляду даної адміністративної справи, оскільки судом не встановлено, а позивачем не доведено факту звернення до відповідача з заявою про виплату пенсії з зазначенням реквізитів банківського рахунку за формою, встановленою додатком №1 до Порядку №1569, що, в свою чергу, дозволяє дійти висновку про відсутність правових підстав для їх задоволення.
Щодо позовних вимог в частині визнання дискримінаційним рішення відповідача, оформленого листом від 03 квітня 2019 року №69154/03, дискримінаційними дій та бездіяльності відповідача, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Тобто, чинним законодавством України не передбачено такого способу захисту порушених прав, як визнання дій, бездіяльності та рішень суб'єкта владних повноважень саме дискримінаційними, що, в свою чергу, свідчить про необґрунтованість заявлених позовних вимог в цій частині.
В той же час, колегія суддів зазначає, що позивачем не доведено, а судом не встановлено, що позивач в межах спірних правовідносин піддавалась з боку відповідача будь-якій дискримінації, а також не встановлено, в чому саме вона полягає.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, відсутні правові підстави для задоволення позову в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 травня 2020 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України протягом тридцяти днів з дня складення судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. В інших випадках постанова не підлягає касаційному оскарженню.
Головуючий суддя: Коротких А.Ю.
Судді: Сорочко Є.О.
Чаку Є.В.