Справа № 640/691/19
19 листопада 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Бужак Н. П.
Суддів: Костюк Л.О., Кобаля М.І.
За участю секретаря: Кондрат Л.Г.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 вересня 2020 року, суддя Келеберда В.І., у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, в якому просив:
1) визнати протиправними та такими, що заподіяли майнову та моральну шкоду:
- дії Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо переведення ОСОБА_1 з пенсії за вислугу років на пенсію по інвалідності з дати подання відповідної заяви (з 09 липня 2018 року), а не з дати встановлення інвалідності МСЕК (з 06 червня 2018 року);
- дії Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо відмови у призначенні пенсії по інвалідності з дати її встановлення МСЕК (з 06 червня 2018 року) відповідно до частини першої статті 26 розділу ІІІ Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” та перерахунку пенсії з урахуванням вже виплачених сум.
2) зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві призначити пенсію по інвалідності з дати її встановлення МСЕК відповідно до частини першої статті 26 розділу ІІІ пункту “е” частини першої статті 50 розділу VІ Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” з 06 червня 2018 року та провести перерахунок призначеної пенсії по інвалідності з урахуванням вже виплачених сум, у зв'язку з тим, що при призначенні пенсії по інвалідності така пенсія безпідставно була призначена з 09 липня 2018 року.
3) стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві моральну шкоду у розмірі 54 407,00 грн, заподіяну протиправним переведення з пенсії за вислугу років на пенсію по інвалідності з дати подання заяви (з 09 липня 2018 року), а не з дати встановлення інвалідності МСЕК (з 06 червня 2018 року), неприйняттям своєчасних заходів щодо поновлення порушених прав та відмовою у вчиненні відповідних дій на звернення від 14 серпня 2018 року, під час досудового врегулювання спору.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що пенсія по інвалідності встановлена позивачу з 06 червня 2018 року по 30 червня 2020 року, та має бути нарахована та виплачена за увесь період. У зв'язку з цим позивач звертався до відповідача із скаргою від 14 серпня 2018 року, проте, не дочекавшись відповіді у визначений строк, спрямував повторне електронне звернення та лише 09 жовтня 2018 року отримав відповідь про те, що підстави для доплати пенсії відсутні, оскільки переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви та усіх необхідних документів.
Позивач зазначає, що положеннями частини першої статті 26 розділу ІІІ Закону №2262-ХІІ чітко визначено, що пенсії по інвалідності військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом призначаються на весь час інвалідності, встановленої МСЕК, а положеннями пункту “е” частини першої статті 50 розділу VІ Закону №2262-ХІІ визначено, що особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби і військової служби за контрактом та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, які визнані особами з інвалідністю після закінчення трьох місяців з дня звільнення їх зі служби чи внаслідок нещасного випадку або захворювання, що мали місце після звільнення їх зі служби, пенсії відповідно до цього Закону призначаються з дня встановлення їм інвалідності.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 вересня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо переведення пенсії ОСОБА_1 з одного виду на інший з 09 липня 2018 року та відмови у переведенні на пенсію по інвалідності з дати її встановлення, а саме - з 06 червня 2018 року. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві призначити ОСОБА_1 з 06 червня 2018 року пенсію по інвалідності з дати її встановлення Центральною медико-санітарною експертною комісією згідно з тимчасовою довідкою №59 від 06 червня 2018 року, та провести відповідний перерахунок призначеної пенсії по інвалідності з урахуванням раніше виплачених сум. В решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволені позовних вимог та змінити судове рішення у справі № 640/691/19 про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві згідно позовної заяви від 10 січня 2019 року до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав для задоволення клопотання про вихід із письмового провадження та проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 03 травня 2017 року ОСОБА_1 полковника запасу відповідно до наказу т.в.о. Міністра оборони України №294 (по особовому складу) звільнено з військової служби у запас за пунктом “б” (за станом здоров'я) частини шостої, частиною восьмою статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військової службу” та згідно наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 09 червня 2017 року №118 (по стройовій частині) позивача виключено зі списків особового складу частини.
З 10 червня 2017 року позивачу призначено пенсію за вислугу років на підставі Закону №2262-ХІІ, взято на облік відповідачем.
06 червня 2018 року на підставі довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ №0968500, виданою Центральною медико-соціальною експертною комісією №1 м. Києва (далі - МСЕК), позивачу встановлено статус особи з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи, про що видано тимчасову довідку №59 від 96 червня 2018 року взамін посвідчення.
Як зазначає позивач, у той же день він звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві з проханням прийняти заяву про переведення з одного виду пенсії - за вислугу років на іншу - по інвалідності.
Проте прийняти заяву працівники відповідного відділу відмовилися, пояснивши це тим, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві не отримано примірнику довідки МСЕК.
Відповідну заяву про переведення з одного виду пенсії на інший подано позивачем 09 липня 2018 року та у цей же день в управлінні праці та соціального захисту населення Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації отримано посвідчення серії НОМЕР_2 особи з інвалідністю внаслідок війни замість тимчасової довідки.
Після відповідного перерахунку та отримання пенсії у серпні 2018 року позивач дізнався, що пенсію по інвалідності призначено йому лише з 09 липня 2018 року, тобто з дати подання відповідної заяви.
Не погодившись з такими діями відповідача, позивач двічі звертався через електронний кабінет на офіційному порталі електронних послуг Пенсійного фонду України із скаргами на дії Головного управління ПФУ в м. Києві та вимогами призначити пенсію по інвалідності з дати її встановлення МСЕК відповідно до частини першої статті 26 розділу ІІІ Закону №2262-ХІІ з 06 червня 2018 року та проведення відповідного перерахунку пенсії з урахуванням вже виплачених сум.
У відповідь позивачу повідомлено, що його правомірно переведено з одного виду пенсії на інший з дня подання відповідної заяви та додатків, підстави для доплати пенсії відсутні.
Виходячи з відзиву відповідача, відмовляючи позивачу у задоволенні його вимог щодо переведення на інший вид пенсії з 06 червня 2018 року пенсійний орган виходив з положень частини третьої статті 45 Закону №1058-ІV, відповідно до якої переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший в пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами Пенсійного фонду.
Також відповідач посилається на пункт 14 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 30 січня 2007 року №3-2, відповідно до якого орган, який призначає пенсію, розглядає питання про переведення з одного виду пенсії на інший приймаються органом, що призначає пенсії, при поданні заявником всіх необхідних документів.
Як зазначає відповідач, з 09 липня 2018 року позивачу призначено підвищення пенсії як особі з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи згідно Закону №1058-ІV, призначено цільову грошову допомогу на прожиття особі з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи відповідно до Закону України “Про поліпшення матеріального становища учасників бойових дій та інвалідів війни” у розмірі 50 грн, збільшено на 25 відсотків розмір пенсії позивача по інвалідності, обчислений відповідно до статті 21 Закону №1058-ІV.
Не погодившись з зазначеними діями відповідача, вважаючи їх протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як убачається зі змісту апеляційної скарги позивач оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві моральної шкоди у розмірі 54 407,00 грн, заподіяну протиправним переведення з пенсії за вислугу років на пенсію по інвалідності з дати подання заяви (з 09 липня 2018 року), а не з дати встановлення інвалідності МСЕК (з 06 червня 2018 року), неприйняттям своєчасних заходів щодо поновлення порушених прав та відмовою у вчиненні відповідних дій на звернення від 14 серпня 2018 року, під час досудового врегулювання спору.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, завдання шкоди здоров'ю, чи завдання інших втрат немайнового характеру, з яких можна було б встановити характер та обсяг моральних страждань, а також матеріальні витрати, понесені позивачем.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
За правилами частини другої статті 21 КАС вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Отже, адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди мають приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції.
Згідно із частиною п'ятою статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Таким чином, вимоги про відшкодування шкоди можуть розглядатися за правилами адміністративного судочинства, якщо такі вимоги стосуються шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
Як убачається з матеріалів справи, вимога про стягнення 54 407,00 грн моральної шкоди обґрунтована позивачем тим, що більше 20 років життя він присвятив проходженню військової служби у правоохоронних структурах Збройних Сил України, забезпеченню правопорядку та військової дисципліни серед військовослужбовців, працював на запобігання злочинам, їх припинення, на захист життя, здоров'я, прав та інтересів військовослужбовців. Набутий досвід сформував непримириме відношення до будь-яких проявів порушень законів та інших нормативно-правових актів та намагання усіма діями попереджувати та припиняти такі прояви не лише у зв'язку з виконанням службових обов'язків, а й у повсякденному житті. Тому, особисте відношення до протиправних дій відповідача викликає у позивача моральні (душевні) страждання, особисту образу щодо обставин введення його в оману обіцянками нарахувати пенсію по інвалідності з 06 червня 2018 року.
Також позивач зазначає, що протиправні дії відповідача упродовж тривалого часу порушували нормальні життєві зв'язки та стосунки з оточуючими, унеможливлювали ведення спокійного способу життя, оскільки довелося займатися питаннями поновлення порушених прав та свобод.
Розмір моральної шкоди позивач визначає, виходячи з шестимісячного пенсійного забезпечення, встановленого на час його переведення з одного виду пенсії на інший, який складає 54 407,00 грн.
Стаття 16 ЦК України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 (далі - Постанова) встановлено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Відповідно до п. 4,5 Постанови, у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суди, зокрема, повинні з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Згідно з п. 9 Постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.12.2018 року у справі № 640/14909/16-ц, від 04.03.2019 року у справі № 295/443/17, від 08.05.2019 року у справі № 233/3464/17, від 21.10.2020 року у справі № 580/1881/19.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Для відшкодування шкоди обов'язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 24 вересня 2020 року у справа № 1.380.2019.001368 (адміністративне провадження № К/9901/36199/19).
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Враховуючи те, що позивачем не надано належних доказів завдання йому моральних страждань, душевних переживань та психологічного розладу, наявність втрат немайнового характеру, що настали внаслідок протиправних дій відповідача, не визначено якими доказами це підтверджується, а також не обґрунтовано розмір заявленої моральної шкоди, висновок суду першої інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині є правильним.
Щодо вимоги апеляційної скарги про зміну судового рішення про задоволення позовних вимог, то колегія суддів зазначає, що апелянтом не подано обґрунтувань в апеляційній скарзі шодо даної вимоги, зокрема щодо зміни судового рішення, не зазначено яким чином він просить змінити судове рішення в частині задоволених позовних вимог та яке ухвалити нове рішення.
В оскаржуваному рішені судом першої інстанції чітко зазначено підстави для відмови у задоволенні позовних вимог в частині та надано обґрунтовані підстави для задоволення позовних вимог, з чим повінстю погоджується колегія суддів.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним, підстави для його скасування відсутні, так як суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 вересня 2020 року.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 вересня 2020 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України.
Судя-доповідач: Бужак Н.П.
Судді: Костюк Л.О.
Кобаль М.І.