ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"09" листопада 2020 р. справа № 300/1999/20
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:
судді Панікара І.В.,
при секретарі Скромане В.С.,
за участю:
позивача: ОСОБА_1 ,
представника відповідача: Журавльової Н.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківської обласної прокуратури про стягнення вихідної допомоги у розмірі 18421,10 грн. та стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні, -
ОСОБА_1 (надалі - позивач), в інтересах якого діє адвокат Мигаль Христина Орестівна, звернувся до суду з адміністративним позовом до Івано-Франківської обласної прокуратури (надалі - відповідач) про стягнення вихідної допомоги у розмірі 18 421,10 грн. та стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні.
Позовні вимоги з урахуванням їх уточнень, мотивовані тим, що відповідачем при звільненні позивача з органів прокуратури, протиправно не проведено з останнім повного розрахуноку, а саме: не виплачено вихідної допомоги. Вказане зумовлює необхідність додаткового стягнення з Івано-Франківської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки при звільненні по день фактичного розрахунку. Представник позивача вказала на дискримінаційні положення Закону №113-IX, оскільки для вузької категорії найманих працівників - прокурорів, нівельовано мінімальну гарантію - виплату вихідної допомоги. Щодо правого регулювання виплати вихідної допомоги, представник позивача зазначила, що Закон України "Про прокуратуру" жодним чином не регулює вказане питання, зокрема, немає прямої заборони щодо здійснення таких виплат. Звільнення прокурорів за пунктом 9 частини 1 статті 51 ЗУ "Про прокуратуру" поширюються вимоги статті 44 КЗпП України, яка передбачає обов'язкову виплату вихідної допомоги при звільненні у зв'язку зі скороченням штатів. Внаслідок чого, просить суд стягнути з Івано-Франківської обласної прокуратури на користь позивача вихідну допомогу в розмірі 18421,10 грн. та середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні по день ухвалення судового рішення з розрахунку середньої заробітної плати у розмірі 898,59 грн. та, як наслідок, допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Івано-Франківської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги та середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні у межах суми стягнення за один місяць.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17.08.2020 року відкрито провадження у даній справі, за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін (а.с.51-52).
Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 07.09.2020 року (а.с. 83-87), згідно змісту якого, представник відповідача щодо можливості задоволення заявлених позовних вимог заперечив. Вказав, що відповідно до вимог спеціального законодавства сам текст наказу прокурора області про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури області не містить посилань на п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України як на підставу звільнення. Відповідно до Закону України "Про прокуратуру" який є спеціальним та визначає статус прокурорів, виплата вихідної допомоги у разі звільнення на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону не передбачена. За таких умов позовна вимога ОСОБА_1 щодо стягнення з прокуратури області вихідної допомоги безпідставна, оскільки не ґрунтується на вимогах законодавства. Щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні, представник відповідача зазначив, що вказана позовна вимога є похідною від первинної і не може самостійно розглядатись. Таким чином відповідачем проведений повний розрахунок із позивачем у день його звільнення.
Позивач скористався правом подання відповіді на відзив, який надійшов на адресу суду 17.09.2020 (а.с.90-94), згідно змісту якого, ОСОБА_1 не погодився із обставинами викладеними у відзиві на позовну заяву.
Розгляд справи неодноразово відкладався у зв'язку з обгрунтованими клопотаннями сторін та необхідністю витребування додаткових доказів, про що судом виносилися відповідні ухвали.
В судовому засіданні позивач заявлені позовні вимоги підтримав з підстав наведених ним у позовній заяві та відповіді на відзив.
Представник відповідача щодо задоволення адміністративного позову заперечила з мотивів викладених у відзиві на позовну заяву.
Суд, розглянувши справу, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги, відзив на позов, встановив наступне.
ОСОБА_1 в період з 01.08.1994 по 30.04.2020 безперервно працював в органах прокуратури України.
Наказом Прокуратури Івано-Франківської області № 281К від 28 квітня 2020 ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Івано-Франківської області та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 30 квітня 2020 року. Зобов'язано відділ фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури Івано-Франківської області провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні (а.с.13).
Листом Прокуратури Івано-Франківської області від 02.06.2020 № 18-2887-20 повідомлено адвоката позивача про те, що ОСОБА_1 звільнено з органів прокуратури Івано-Франківської області на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 ЗУ "Про прокуратуру". Відповідно до ЗУ "Про прокуратуру" , у разі звільнення з підстав визначних пунктом 9 частини 1 статті 51 зазначеного Закону, не передбачена виплата вихідної допомоги (а.с.26-27).
Не погоджуючись із розрахунком під час звільнення, вважаючи, що відповідачем протиправно не виплачено вихідну допомогу, позивач звернувся до суду з метою захисту свого порушеного права шляхом стагнення вихідної допомоги та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів у тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних відносин.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України "Про прокуратуру" №1697-VII від 14.10.2014 (надалі, також - Закон №1697).
Згідно з статтею 4 Закону №1697, організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною 3 статті 16 Закону №1697 передбачено, що прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Статтею 51 Закону №1697 визначено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Згідно з пунктом 9 частини 1 статті 51 Закону №1687, прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" №113-IX від 19.09.2019 статтю 51 Закону №1697 доповнено частиною 5, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, яка передбачена пунктом 9 частини 1 цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Також Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" №113-IX від 19.09.2019 визнано такими, що втратили чинність: пункт 8 частини першої статті 15; частину четверту статті 16; абзац перший частини другої статті 46-2; статтю 47; частину першу статті 49; частину п'яту статті 50; частину третю статті 51-2, статті 53 і статті 55 Закону України "Про прокуратуру" (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., № 53, ст. 793, із наступними змінами); Постанова Верховної Ради України від 6 листопада 1991 року "Про затвердження Положення про класні чини працівників органів прокуратури України" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 4, ст. 14).
Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII (надалі, також - КЗпП України) регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Статтею 40 КЗпП України регулюються питання розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Зокрема, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до частини 4 статті 40 КЗпП України, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Статтею 44 КЗпП України передбачено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. У разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат. Внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку. У разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Згідно з статтею 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (надалі, також - Порядок №100), середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 5 Порядку №100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Суд зазначає, що спірні правовідносини виникли стосовно наявності правових підстав на здійснення позивачу, як колишньому працівнику прокуратури виплати вихідної допомоги при звільненні, що передбачена КЗпП. У свою чергу похідними вимогами є стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні по день ухвалення рішення суду.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 по справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Суд наголошує, Законом України "Про прокуратуру" жодним чином не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників у зв'язку зі скороченням штатів, у зв'язку з чим підлягає з'ясуванню питання чи підлягають застосуванню до спірних правовідносин положення КЗпП України.
При цьому, необхідно вказати, що законодавчі зміни запроваджені Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформування органів прокуратури" від 19.09.2019 №113-IX не зачіпають питання виплати вихідної допомоги, а тільки виключають можливість застосування приписів КЗпП в частині пріоритетності прийняття на роботу та збереження місця роботи.
Як зазначалось вище, частиною п'ятою статті 51 Закону №1687 передбачено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Виходячи із аналізу наведених норм Закону №1687 та КЗпП України, суд приходить до висновку, що вказаними нормами передбачено виключний перелік випадків, коли до відносин служби в органах прокуратури не можуть застосовуватися норми КЗпП України. Разом з тим, наведеними нормами не встановлено таких обмежень щодо виплати вихідної допомоги при звільненні.
Аналізуючи зміст п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України (розірвання власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) та п.9 ч.1 ст.51 Закону "Про прокуратуру" (прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), суд приходить до висновку, що підстави зазначені в наведених нормах є тотожними. Така ж правова позиція наведена в постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду 28 травня 2020 року у справі № 1.380.2019.006923.
Таким чином, оскільки Законом України "Про прокуратуру" не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягає застосуванню КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.10.2018 по справі №823/276/16.
Водночас, право позивача на одержання суми середньомісячного заробітку як вихідної допомоги визначено ст. 116 КЗпП України і зазначена норма прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Враховуючи вищенаведене, саме у день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку.
Необхідно вказати, що правова позиція щодо обов'язку органу, здійснити повний розрахунок в день звільнення та застосування статті 116 та 117 КЗпП України висловлювалася Верховним Судом, зокрема в постановах від 06.03.2020 у справі 1240/2162/18; від 28.02.2020 у справі №817/1427/17.
Щодо посилання позивача як на день фактичного розрахунку, день ухвалення судового рішення, суд не погоджується з таким твердженням, оскільки день фактичного розрахунку є днем складення та направлення до органів казначейства бухгалтерським відділом роботодавця платіжного доручення про перерахування коштів чи поступлення на відповідний рахунок позивача спірних сум. Саме цей день вважається днем фактичного розрахунку. Тим не менше, встановивши факт не здійснення повного розрахунку при звільненні, в суду відсутні перешкоди у зобов'язанні органу таку виплату здійснити. Проте, визначити конкретну суму заробітку, що підлягає стягненню немає можливості, оскільки момент фактичного розрахунку ще не настав.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1952 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі "Кечко проти України" Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи припинити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне законодавство передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення від 08.11.2005, заява №63134/00).
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства ("STRETCH v. THE UNITED KINGDOM " № 44277/98).
У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини "Фон Мальтцан та інші проти Німеччини"). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність ("MALTZAN (FREIHERR VON) AND OTHERS v. GERMANY " № 71916/01, 71917/01 та 10260/02).
Суд зазначає, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по їх суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
З урахуванням викладеного, в аспекті вищевказаних висновків суду щодо необгрунтованої невиплати позивачу всіх сум, що належать йому від установи в день звільнення, а зокрема - вихідної допомоги, суд приходить до переконання щодо обґрунтованості позовних вимог.
Водночас, враховуючи те, що спір який вирішується судом, стосується не стягнення нарахованих однак не виплачених сум, а саме обов'язку відповідача провести відповідні нарахування в день звільнення працівника згідно до вимог статті 116 КЗпП України та, як наслідок, його відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, що передбачена статтею 117 КЗпП України, суд вважає за необхідне, у відповідності до положень частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог, оскільки вважає, що задоволення позовних вимог у спосіб стягнення відповідних сум з відповідача не узгоджуватиметься як зі змістом положень ст.ст. 116 та 117 КЗпП України так і суперечитиме викладеним висновкам суду у вказаній справі.
Таким чином, з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача, на переконання суду, задоволення позовних вимог повинно носити зобов'язальний характер.
Щодо доводів позивача в частині клопотання щодо негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Івано-Франківської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги та середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні у межах суми стягнення за один місяць, суд зазначає наступне.
Статтею 371 Кодексу адміністративного судочинства України наведено вичерпний перелік судових рішень, які виконуються негайно, а саме: 1) присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць; 2) присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; 3) поновлення на посаді у відносинах публічної служби; 4) припинення повноважень посадової особи у разі порушення нею вимог щодо несумісності; 5) уточнення списку виборців; 6) усунення перешкод та заборону втручання у здійснення свободи мирних зібрань; 7) включення фізичних осіб, юридичних осіб та організацій до переліку осіб, пов'язаних з провадженням терористичної діяльності або стосовно яких застосовано міжнародні санкції, виключення фізичних осіб, юридичних осіб та організацій з такого переліку та надання доступу до активів, що пов'язані з тероризмом та його фінансуванням, розповсюдженням зброї масового знищення та його фінансуванням. Негайно також виконуються рішення суду, прийняті в адміністративних справах, визначених пунктами 1, 5 частини першої статті 263, пунктами 1-4 частини першої статті 283 цього Кодексу.
Враховуючи вказану норму статті КАС України, суд констатує, що в даному випадку сума вихідної допомоги відповідачем ще не нарахована, і така має разовий характер, оскільки не відноситься до періодичних виплат, які виплачуються працівнику під час роботи та підлягає виплаті разово, саме під час звільнення працівника, що в свою чергу виключає можливість стягнення її у межах суми стягнення за один місяць і відповідно виключає підстави для негайного звернення судового рішення до негайного виконання.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із нормами частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Водночас, всупереч наведеним вимогам, відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів правомірності своїх дій.
З урахуванням викладеного, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими, а позов таким, що підлягає до задоволення.
Враховуючи те, що позивача звільнено від сплати судового збору, у відповідності до приписів Закону України "Про судовий збір", а доказів про понесення сторонами будь-яких інших судових витрат до матеріалів справи не долучено, відсутні підстави для їх розподілу згідно статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 - задоволити.
Зобов'язати Івано-Франківську обласну прокуратуру здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу.
Зобов'язати Івано-Франківську обласну прокуратуру виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні по день фактичного розрахунку.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статтей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасники справи:
Позивач:
ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).
Відповідач:
Івано-Франківська обласна прокуратура (код ЄДРПОУ 03530483, вул. Грюнвальдська, 11, м. Івано-Франківськ, 76018).
Суддя Панікар І.В.
Рішення складене в повному обсязі 16 листопада 2020 р.