12 листопада 2020 року м. Ужгород№ 260/1730/20
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Луцович М.М.
при секретарі судових засідань - Полянич В.І.
та осіб, що беруть участь у справі:
сторони в судове засідання не з'явилися;
розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -
ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду із позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Закарпатським окружним адміністративним судом по справі №260/409/19, винесено рішення, яким адміністративний позов позивача до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено та зобов'язано в/ч НОМЕР_1 виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2019 рік виходячи з грошового забезпечення на день звільнення з військової служби. Зазначає, що відповідачем на виконання вищевказаного рішення суду 23.04.2020 року було перераховано позивачеві на його особистий картковий рахунок відкритого в «Приват банку», грошові кошти в сумі: 7 213, 50 грн., а відтак датою розрахунку при вирішенні даної справи слід вважати 23 квітня 2020 року.
Позивач в судове засідання не з'явився, однак в позовній заяві просив про розгляд справу без його участі.
21 травня 2020 року на адресу Закарпатського окружного адміністративного суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, де зазначено, що відповідач заперечує проти позову в повному обсязі, оскільки відповідно до норм чинного законодавства, військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини, втім позивач наказ про виключення його зі списків особового складу військової частини при розгляді цієї справи не оскаржував та не оскаржував раніше, з рапортом (заявою) про не виключення його зі списків особового складу частини без повного розрахунку не звертався, що дає підстави вважати, що він фактично погодився на проведення розрахунків пізніше. Крім того, звертає увагу суду, що між відповідачем та позивачем після його звільнення виник спір щодо виплати компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки, що підтверджує позивач (справа №260/409/20). За результатами розгляду даної справи рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду позов було задоволено та зобов'язано в/ч НОМЕР_1 виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні додаткової соціальної відпустки за період з 2015 по 2019 рік виходячи з грошового забезпечення на день звільнення з військової служби. Так, відповідачем на виконання рішення суду по справі №260/409/20 було, виплачено компенсацію за невикористані дні додаткової соціальної відпустки 23.04.2020 року в повному обсязі.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, однак 11.11.2020 року до суду надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника відповідача.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що позивач проходив військову службу в Збройних Силах України та 29.04.2015 року отримав статус учасника бойових дій (а.с. 30).
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 11.12.2019 року №277 позивача було виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с. 32).
Позивач протягом періоду з 2015 по 2019 рік додаткову відпустку, передбачену п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" для учасників бойових дій із збереженням грошового забезпечення строком 14 календарних днів на рік - не використовував. Однак, відповідач не провів з позивачем розрахунку щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону №3551-XII, за 2015-2019 роки.
Не погоджуючи з ненарахуванням та невиплатою грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, позивач звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, згідно якої просив: визнати протиправними дії щодо непроведення повного розрахунку при звільненні - невиплату грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, в день виключення із списків частини 11.12.2019 року; зобов'язати нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік (70 днів) виходячи з грошового забезпечення Позивача за останні 12 календарних місяців що передували дню звільненню.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року у справі № 260/409/20 позовну заяву позивача було задоволено повністю, зокрема: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за додаткові відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби та зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період служби з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Так, відповідачем 23.04.2020 року, на виконання рішення суду по справі 260/409/20, було виплачено позивачеві компенсацію за невикористані дні додаткової соціальної відпустки, що не заперечувалося сторонами та підтверджується випискою по банківському рахунку (а.с.34).
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Відповідно до пункту 8 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги, а саме: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (абзац перший пункту 14 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей").
Згідно з абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Разом з тим, Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", ні іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не врегульовані питання порушення роботодавцем, строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення.
Позивач вважає, що оскільки остаточний розрахунок при звільненні з ним був здійснений 23.04.2020 року то відповідно до положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України він має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця, то застосуванню до такого роду спірних правовідносин підлягають норми трудового законодавства.
Згідно з правовою позицією, висловленою колегією суддів Верховного Суду України у своїй постанові від 17.02.2015 (справа № 21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відповідно до приписів частини 1 статті 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому визначальними є такі юридичне значимі обставини, як вина роботодавця, невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
За висновком Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015 у справі №21-1765а15) у разі несвоєчасної виплати з вини роботодавця заробітної плати при звільненні працівника настає відповідальність відповідно до ст.117 КЗпП, а саме обов'язок виплатити звільненому працівникові середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.
Частиною 2 статті 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За такого правового врегулювання, передбаченого статтею 117 Кодексу Законів про працю України, обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 Кодексу законів про працю України.
При цьому стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Судом встановлено, що позивача виключено зі списків особового складу з 11.12.2019 року, тоді як фактичний розрахунок щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій було здійснено на виконання рішення суду 23.04.2020 року, тобто між сторонами існував спір щодо необхідності виплати коштів.
Така позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень, статті 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
За таких обставин суд вважає, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, від 10.04.2019 у справі №823/1919/16, від 18.11.2019 у справі № 0940/1532/18, яка в силу положень частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, має враховуватись судом під час прийняття рішення.
Також, аналогічна правова позиція зазначена у постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду по справі №260/1337/20.
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, дійшов висновку, що в задоволенні позову необхідно відмовити повністю.
Керуючись ст. 241, ч. 3 ст. 243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - відмовити.
2. Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду в строки визначені ст. 295 КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається у відповідності до вимог п. 15.5 ч. 1 Розділу VІІ "Перехідні положення" КАС України.
СуддяМ.М. Луцович
Відповідно до ч. 3 ст. 243 КАС України рішення суду у повному обсязі складено 17.11.2020 року.