Справа № 120/4381/19-а
Головуючий у 1-й інстанції: Бошкова Юлія Миколаївна Суддя-доповідач: Кузьмишин В.М.
18 листопада 2020 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Кузьмишина В.М.
суддів: Сушка О.О. Сапальової Т.В.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
Описова частина.
Короткий зміст позовних вимог.
В грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Державної казначейської служби України, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, в якому просив: визнати протиправними дії Державної казначейської служби України і Головного управління Пенсійного фонду у Вінницькій області щодо виплати йому щомісячного довічного грошового утримання за період з 04 серпня 2015 року по 31 грудня 2018 року, що призвело до порушення його прав та законних інтересів із заподіянням матеріальної шкоди; стягнути з Державного бюджету України на його користь шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України 667426,01 грн. матеріальної шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним;
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08 травня 2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Не погодившись із судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій останній просить скасувати рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не повністю з'ясовані обставини, що мають значення для справи, а рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Зокрема позивач зазначив, що суд першої інстанції фактично розглянув вимоги про перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці за Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року, а не про стягнення збитків у вигляді матеріальної шкоди у розмірі 667426,01 грн., яких позивач поніс внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону, яким були порушені його права, зокрема, шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди, за період з 04 серпня 2015 по 31 грудня 2018.
Відзив/заперечення на апеляційну скаргу.
Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області у відзиві на апеляційну скаргу заперечувало щодо задоволення позовних вимог та зазначило, що в пункті 3 Рішення Конституційного Суду України зазначено, що положення частини 3 та 10 статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VІ у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII, які визнані неконституційними пунктами 1,2 резолютивної частини цього Рішення, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, відтак рішення Конституційного Суду України № 11-р/2018 від 04.12.2018 року не може бути застосовано до правовідносин, що виникли до 04.12.2018 року.
Позивач у відповіді на відзив Головного управління Пенсійного фонду у Вінницькій області зазначив, що на підставі рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року був задоволений його позов про відшкодування шкоди, завданої недоплатою суддівської винагороди за квітень-серпень 2015 року. Це рішення виконане Державною казначейською службою України, а тому позивач вважає, що у нього є правові підстави для задоволення його позову про відшкодування недоплати щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці за період з 4 серпня 2015 року по 31 грудня 2018 року на підставі рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року.
Державна казначейська служба України правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася.
Рух справи у суді апеляційної інстанції.
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2020 року витребувано з Вінницького окружного адміністративного суду адміністративну справу №120/4381/19-а.
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2020 року відкрито апеляційне провадження у вищевказаній справі.
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження.
Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції.
Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами спарви, що ОСОБА_1 працював суддею Апеляційного суду Вінницької області.
Згідно з постановою Верховної Ради України від 16 липня 2015 року № 636-VIII ОСОБА_1 звільнено з посади судді у відставку.
Відповідно до наказу від 3 серпня 2015 року № 76/2-07к по Апеляційному суду Вінницької області ОСОБА_1 виведено зі штату суддів Апеляційного суду Вінницької області з 03 серпня 2015 року згідно з постановою Верховної Ради від 16 липня 2015 року №636-VІІІ.
Згідно з постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2016 року ОСОБА_1 призначено щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці з 4 серпня 2015 року в розмірі - 90 відсотків заробітку працюючого судді, без обмеження граничного розміру.
Рішенням Конституційного Суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 року визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді 10-ма мінімальними заробітними платами. Визначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року -15 мінімальних заробітних плат".
Разом з тим, згідно зі статтею 134 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ, суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу.
Як зазначає позивач, внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону і порушення його права шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди за період з 04.08.2015 року по 31.12.2018 року, ОСОБА_1 не виплачено 667426,01 грн. суддівської винагороди, що підтверджується розрахунком, який міститься у матеріалах справи.
Відповідно до Законів України Про Державний бюджет різних років мінімальна заробітна плата становила: у 2015 році - 1218 гривень, з 1 вересня - 1378 гривень, з 1 січня 2016 - 1378 гривень, з 1 травня 2016 року - 1450 гривень, з 1 грудня 2016 року - 1600 гривень, з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 3200 гривень, з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - 3723 гривень.
За період з серпня 2015 року по 31.12.2018 року позивачу нараховано і виплачено суддівську винагороду, визначену, виходячи з посадового окладу у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, про що свідчить довідка УПФУ у Вінницькій області №50 від 05.02.2019 року.
Разом з тим, позивач вказує на понесення збитків внаслідок прийняття неконституційного закону, у вигляді матеріальної шкоди, невиплаченої за вказаний вище період.
Так, позивач вважає, що внаслідок порушення права позивача шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди, останній за період з 04 серпня 2015 року по 31 грудня 2018 року поніс збитки у вигляді матеріальної шкоди на суму 667426,016 грн., у зв'язку з чим, звернувся до суду з даним позовом.
Мотивувальна частина.
Позиція Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями статті 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Так, з липня 2010 року суддівська винагорода регулювалась статтею 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ (Закон №2453). Даною статтею, у її первинній редакції, було передбачено порядок визначення суддівської винагороди, яка складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з частиною 3 статті 129 Закону (у редакції станом на 07.07.2010) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
У подальшому, змінами, внесеними Законом України "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 19 грудня 2013 року № 716-VII (Закон № 716), посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
У той же час, згідно із Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ (Закон №76) з частини третьої статті 129 Закону № 2453 виключено положення, яке з 1 січня 2015 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат.
Разом з тим, Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 року №192-VIІІ було викладено у новій редакції Закон від 07.07.2010 № 2453-VI, частиною третьою статті 133 якого визначалось, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Тобто, посадовий оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат, а відтак значно зменшено розмір суддівської винагороди у цілому.
Відповідно до Законів України Про Державний бюджет на відповідні роки мінімальна заробітна плата становила: у 2015 році - 1218 грн., з 1 вересня - 1378 гривень, з 1 січня 2016 - 1378 гривень, з 1 травня 2016 року - 1450 гривень, з 1 грудня 2016 року - 1600 гривень, з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 3200 гривень, з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - 3723 гривень.
Отже, відповідно до діючого на той час законодавства, позивачу було призначено щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків, без обмеження граничного розміру, виходячи із 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частини третьої та десятої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (далі - Закон № 2453-VI).
Пунктом 1 вказаного Рішення Конституційного Суду України визначено, що положення ч. 3 ст. 133 Закону № 2453 підлягає застосуванню в його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
З резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) встановлено, що положення ч. ч. 3, 10 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року N 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, які визнані неконституційними пунктами 1, 2 резолютивної частини цього Рішення, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Відповідно до статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Разом з тим, статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Таким чином, Конституція України не передбачає зворотну дію в часі рішень Конституційного Суду України, однак визнає право особи на компенсацію матеріальної чи моральної шкоди, яка заподіяна фізичній чи юридичній особі, актом, який визнаний неконституційним.
У той же час, частина 3 статті 152 Конституції України закріплює відповідне право особи, однак не містить норм щодо його реалізації, проте має бланкетну норму, яка відсилає до закону, яким визначено порядок відшкодування цієї шкоди.
Колегія суддів зазначає, що відповідний закон, який би визначав порядок відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, яка завдана фізичній або юридичній особі актами і діями, що визнані неконституційними, на цей час не прийнятий.
Водночас, Цивільний кодекс України містить схожу за змістом із частиною 3 статті 152 Конституції України правову норму, яка викладена у статті 1175, відповідно до якої, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Правові норми цієї статті також не визначають порядку відшкодування майнової шкоди, яка завдана актом, який визнаний неконституційним, однак стаття 1166 Цивільного кодексу України містить загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.
Так, відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно з частинами 1-3 статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
Таким чином, Цивільний кодекс України визнає, що особа вправі вимагати відшкодування шкоди у вигляді доходів, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Проте, апеляційний суд вважає, що вказані норми не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, з тих підстав, що на момент призначення позивачу довічного грошового утримання судді у відставці, державний орган діяв відповідно до правових норм, які були чинними і закріплювали відповідне право державного органу так діяти, а тому його дії чи рішення не можна визнати неправомірними, що є обов'язковою умовою для застосування цієї норми.
Отже, оскільки на момент призначення позивачу довічного грошового утримання судді у відставці діяли норми ч. ч. 3, 10 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, які саме таким чином визначали цивільне право позивача на отримання довічного грошового утримання судді у відставці, а тому підстав говорити про те, що відповідне цивільне право позивача було порушене, немає.
Дана позиція суду узгоджується з постановою Верховного Суду від 16 квітня 2019 року по справі № 318/2132/14-а (2а/318/97/2014) (адміністративне провадження № К/9901/53017/18).
Разом з тим, позивач вважає, що внаслідок застосування акта, який визнаний неконституційним він недоотримав кошти, на які мав законні сподівання, і які б міг отримати за інших звичайних умов, а саме позивач вказує на понесення збитків внаслідок прийняття неконституційного закону, у вигляді матеріальної шкоди у розмірі 667426,016 грн.
З цього приводу, колегія суддів вважає за необхідне застосувати рішення Європейського суду з прав людини від 30.09.2014 року у справі «Петро Якович Петльований проти України» заява № 54904/08 як джерело права, яке є частиною національного законодавства.
Так, відповідно до цього рішення Європейського суду з прав людини стаття 1 Протоколу № 1 захищає «майно», яке може бути або «існуючою річчю», або активами, включаючи вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він або вона має щонайменше «законне сподівання» успішного здійснення майнових прав. Коли майновий інтерес покладено в основу вимог, особа, якій він належить, може розглядатись як така, що має «законне сподівання», якщо є достатні підстави для цього інтересу в національному законодавстві, наприклад, коли є усталені прецеденти національних судів, що підтверджують його наявність. Можна сказати, що незаконне сподівання виникає, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника потім відхилюються національними судами (дивись Kopecky, згадуване вище, § 50).
Для створення законного сподівання, законна норма, на яку посилаються, має визначити певні правила для позову. Якщо законні вимоги, які мають бути дотримані, та інші параметри позову чітко не визначені, певна правова норма не може бути застосована для обґрунтування законного сподівання (дивись Klaus та Iouri Kiladze v. Georgia, № 7975/06, §§ 58-60, 2 лютого 2010).
Апеляційний суд наголошує, що у позивача, на момент призначення довічного грошового утримання судді у відставці, не було законних сподівань на отримання довічного грошового утримання, виходячи із 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб , оскільки на цей момент діяли положення ч.ч.3, 10 ст.133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, які визначали цивільне право позивача на отримання довічного грошового утримання судді у відставці, виходячи із 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Отже, колегія суддів, з урахуванням рішення Європейського Суду з прав людини, вважає, що право на компенсацію шкоди, заподіяної внаслідок прийняття акта, який визнаний неконституційним, не може виникнути, на підставі частини 3 статті 152 Конституції України, без відповідного закону, який визначає порядок реалізації цього права.
Таким чином, апеляційний суд встановив, що чинним законодавством України не визначено порядку відшкодування шкоди органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності, а тому колегія суддів дійшла висновку, що правові підстави для стягнення шкоди з Державної казначейської служби України, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, заподіяної прийняттям акта, який згодом визнаний неконституційним, відсутні.
Зважаючи на наведене апеляційний суд вважає, що у задоволенні адміністративного позову необхідно відмовити.
Разом з тим, колегія суддів зауважує, що при зверненні до суду першої інстанції позивач у прохальній частині позовної заяви просив: визнати протиправними дії Державної казначейської служби України і Головного управління Пенсійного фонду у Вінницькій області щодо виплати йому щомісячного довічного грошового утримання за період з 04 серпня 2015 року по 31 грудня 2018 року, що призвело до порушення його прав та законних інтересів із заподіянням матеріальної шкоди; стягнути з Державного бюджету України на його користь шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України 667426,01 грн. матеріальної шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним.
Тобто, предметом спору у даній справі є відшкодування шкоди позивачу, а не перерахунок довічного грошового утримання судді у відставці.
Проте, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції фактично розглянув позовні вимоги про перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці за Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року, що свідчить про самовільну зміну судом предмету позову.
Водночас, рішення Верховного Суду, на які посилався суд першої інстанції, не мають ніякого відношення до цієї справи, оскільки у них інший предмет спору та вони стосуються визначення стажу роботи судді і розрахунку посадового окладу працюючого судді, а також перерахунку довічного грошового утримання судді у відставці на підставі Закону України «Про судоустрій і статус судді» від 02.06.2016 року.
Окрім того, суд першої інстанції у своєму рішенні від 08 травня 2020 року зазначає, що позивач отримує щомісячне довічне грошове утримання як суддя у відставці відповідно до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VІІІ, положення якого не були визнані такими, що не відповідають Конституції України на момент виникнення спірних правовідносин, тому орган Пенсійного фонду, здійснюючи відповідні нарахування, діяв у відповідності до чинного законодавства.
Проте, зазначені обставини спростовуються матеріалами адміністративної справи, оскільки там міститься рішення УПФ України у м. Вінниці №3165 від 21.06.2018 про відмову позивачу у перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці на підставі Закону України «Про судоустрій і статус судді» від 02.06.2016 року, що свідчить про винесення судом першої інстанції необґрунтованого рішення, з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору грубо порушив норми матеріального та процесуального права та не надав належної правової оцінки обставинам справи, а доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції.
Згідно з приписами ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до вимог ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Разом з цим, позивачем не наведено жодних обґрунтованих доводів та не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про протиправність дій суб'єкта владних повноважень та наявність правових підстав для зобов'язання останнього вчинити певні дії.
Окрім того, відповідно до вимог ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
У силу п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно зі ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:
1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції неправильно встановлені обставини справи, а судове рішення постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права колегія суддів вважає, що необхідно скасувати рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії скасувати.
Прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Кузьмишин В.М.
Судді Сушко О.О. Сапальова Т.В.