Справа № 580/3947/20 Суддя (судді) першої інстанції: В.А. Гайдаш
17 листопада 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Файдюка В.В.
суддів: Земляної Г.В.
Мєзєнцева Є.І.
При секретарі: Марчук О.О.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернулась до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області, в якому просила:
- визнати протиправними дії відповідача щодо неприйняття розпорядження по розрахунку доплати до пенсії позивачу у розмірі однієї мінімальної заробітної плати підвищення пенсії, як не працюючому пенсіонерові, який проживає у зоні посиленого радіоекологічного контролю, та перерахунку основної та додаткової пенсії по інвалідності відповідно до ст. ст. 39, 49, 50, 54, 67 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;
- зобов'язати відповідача усунути порушення права позивача на доплату пенсії у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, на розмір основної та додаткової пенсії по інвалідності відповідно до ст. ст. 39, 49, 50, 54, 67 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та виготовити відповідне розпорядження відповідно до постанов Тальнівського районного суду Черкаської області від 01 вересня 2011 року у справі №2-а-5046/11, від 13 вересня 2012 року у справі №2-а-6130/12р.
В позовній заяві ОСОБА_1 зазначає, що постановою Тальнівського районного суду Черкаської області від 13 вересня 2012 року у справі №2-а-6130/12р зобов'язано управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області провести перерахунок та виплату позивачу, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території зони посиленого радіоекологічного контролю, щомісячної доплати до пенсії відповідно до ст. ст. 49, 50, 54, 67 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" із розрахунку однієї мінімальної заробітної плати, встановленої Законом України "Про Державний бюджет України" на відповідний рік, з урахуванням фактично виплачених сум; постановою Тальнівського районного суду Черкаської області від 01 вересня 2011 року у справі №2-а-5046/11 зобов'язано управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області провести перерахунок та виплату позивачу як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території зони посиленого радіоекологічного контролю, щомісячної доплати до пенсії відповідно до ст. ст. 39, 67 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" з 23.11.2011 із розрахунку однієї мінімальної заробітної плати, встановленої Законом України "Про Державний бюджет України" на відповідний рік, з урахуванням фактично виплачених сум. Однак, відповідач, відмовляючи в задоволенні заяви позивача від 14 травня 2020 року щодо відновлення виплати підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонерові, зазначив, що наразі не визначено правових підстав для проведення нарахування та виплати доплат громадянам, які проживать на території зони посиленого радіоекологічного контролю, оскільки Рішення Конституційного Суду України №6-р/п2018 не містить положень щодо порядку його виконання, а до статті 39 Закону №796-ХІІ не внесено змін.
Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2020 року у відкритті провадження відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить оскаржувану ухвалу скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В апеляційній скарзі зазначено, що оскаржувану ухвалу суду прийнято без врахування всіх обставин справи, а тому її не можна вважати такою, що узгоджується з положеннями статті 242 КАС України щодо законності та обгрунтованості судового рішення. Позивач стверджує, що суд неповно зясував обставини справи, внаслідок чого дійшов помилкового висновку, що в справах №2-а-6130/12р та №2-а-5046/11 він вже захистив своє право на перерахунок та виплату доплати до пенсії.
Учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибули, а тому справа розглядалася у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами у відповідності до п. 2 ч. 1 статті 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було підтверджено право на перерахунок та виплату доплати до пенсії постановою Тальнівського районного суду Черкаської області від 13 вересня 2012 року у справі №2-а-6130/12р та постановою Тальнівського районного суду Черкаської області від 01 вересня 2011 у справі №2-а-5046/11.
При цьому, ОСОБА_1 сама зазначає, що відповідачем були виконані зобов'язання у вищевказаних постановах Тальнівського районного суду Черкаської області.
Однак, пп. 7 п. 4 розділу 1 Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року №76-УІІ статтю 39 Закону України «Про статус та соціальнийй захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ було виключено і її чинність припинено з 01 січня 2015 року.
Надалі рішенням Конституційного суду України від 17 липня 2018 року№6-р/2018 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 2-7, 12 та 14 пункту 4 розділу 1 Закону №76 визнано неконституційними, зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу 1 Закону №76-УІІ «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України».
Велика Палата Верховного суду постановою від 18 березня 2020 року у зразковій справі №240/4937/18 дійшла висновку, що з моменту ухвалення Рішення №6-р/2018 відновлено дію статті 39 Закону України №796-ХІІ «Про статус та соціальнийй захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року в редакції, що діяла до 01 січня 2015 року.
Як стверджує позивач, в даному випадку йдеться про відновлення пенсійних виплат на підставі норм Закону України «Про статус та соціальнийй захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ, що були чинними на момент винекнення спірних правовідносин між позивачем і відповідачем та ухвалення постанов від 13 вересня 2012 року у справі №2-а-6130/12р, від 01 вересня 2011 у справі №2-а-5046/11. Водночас, на переконання позивача, між сторонами виникли нові спірні правовідносини, які раніше судом не вирішувались, і вони пов'язані з розглядом відповідачем заяв позивача від 14 травня 2020 року та від 13 серпня 2020 року про відновлення виплат за нормами Закону України №796-ХІІ «Про статус та соціальнийй захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», розмір яких було підтвердженно раніше, але без заяви та згоди позивача відповідачем його було зменшено.
Приймаючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції виходив з того, що спір у справі є тотожним, виник між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, але на стадії виконання судового рішення, оскільки підставою зверненя до суду є незгода позивача з діями відповідача, вчиненими на виконання постанов Тальнівського районного суду Черкаської області в справах №2-а-6130/12р та №2-а-5046/11.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
За змістом статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Відповідно до ч.1 статті 370 КАС судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.
Відповідно до ч.2, 4 статті 257 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статті 372 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».
Згідно положень ч.1 статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Аналізуючи доводи і посилання апелянта, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з твердженням суду першої інстанції про те, що позивач у цій справі обрав спосіб захисту порушених прав шляхом подання позову про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, на виконання рішення суду.
Проте, спірні правовідносини між сторонами вже вирішені судом та перейшли до стадії виконання судового рішення, оскільки питання позивача щодо виплат та їх розмір за нормами Закону України №796-ХІІ «Про статус та соціальнийй захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року вже були розглянуті в постановах Тальнівського районного суду Черкаської області в справах №2-а-6130/12р та №2-а-5046/11.
Водночас, з аналізу вищезазначених законодавчих норм вбачається, що не можна зобов'язати суб'єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 686/23317/13-а.
Крім того, приписами ч.1 статті 383 КАС передбачено, що особа - позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Отже, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов'язати відповідача належним чином виконати рішення суду.
Такі вимоги закону, щодо обов'язковості виконання судових рішень та контролю з боку суду за його виконанням відповідають Рекомендаціям Ради Європи в галузі адміністративного судочинства та адміністративного права.
Так, в Рекомендації REC (2003) 16 Комітету Міністрів державам-членам щодо виконання адміністративних і судових рішень у сфері адміністративного права, яка була прийнята Комітетом Міністрів 9 вересня 2003 року на 851 нараді зазначено, що враховуючи необхідність забезпечення довіри приватних осіб до адміністративної і судової системи і, з огляду на це, також необхідність забезпечення виконання як рішень адміністративних органів, які покладають обов'язки на приватних осіб, так і судових рішень у сфері адміністративного права, які визначають права приватних осіб. Дієвість правосуддя вимагає виконання судових рішень у сфері адміністративного права, особливо, коли вони стосуються адміністративних органів; нагадуючи у зв'язку з цим про права, які захищає Європейська конвенція з прав людини, невід'ємною частиною яких є виконання судових рішень у межах розумного строку.
У постанові від 22 серпня 2019 по справі № 522/10140/17 Верховний Суд підкреслив, що зазначені правові норми КАС мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання чи неналежне виконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з виконанням чи невиконанням судового рішення в цій справі.
Наявність у КАС спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову.
Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення належним чином.
Обраний же позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об'єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним. При розгляді позовних вимог позивача стосовно неналежного виконання окремого судового рішення у іншій справі, суд не може зобов'язувати відповідача виконувати рішення суду у певний спосіб шляхом ухвалення нового судового рішення.
Належним способом захисту прав позивача у спірних відносинах є звернення до суду із заявою про визнання неправомірними дій відповідача в рамках процедури судового контролю.
Відтак, якщо позивач вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача на виконання вищевказаного судового рішення порушувалися його права, свободи чи інтереси, то він повинен був звертатися до суду в порядку статті 383 КАС із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідача (тобто в порядку судового контролю за виконанням рішення), а не пред'являти новий адміністративний позов.
Отже, позивач у цій справі обравши спосіб захисту шляхом подання нового позову, не врахувала того, що спірні правовідносини між сторонами вже вирішені судом та перейшли до стадії виконання судового рішення, що в силу вже згаданих приписів статей 382, 383 КАС пов'язує наявність підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення.
Таким чином, на переконання колегії суддів, вимоги про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які прийняті (вчинені або не вчинені) на виконання судового рішення, в окремому судовому провадженні не розглядаються.
Отже, оскільки є таке, що набрало законної сили рішення суду з того самого спору і між тими самим сторонами, то наявні підстави для відмови у відкритті провадження у справі згідно п.2 ч.1 статті 170 КАС, на чому вірно наголосив суд першої інстанції.
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у відкритті провадження.
Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи.
Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Таким чином, суд дійщов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до п.1 ч.1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи статті 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 312, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст рішення виготовлено 17 листопада 2020 року.
Головуючий суддя: В.В. Файдюк
Судді: Г.В. Земляна
Є.І.Мєзєнцев