17 листопада 2020 рокуЛьвівСправа № 300/706/20 пров. № А/857/10352/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гуляка В.В.
суддів: Гудима Л.Я., Ільчишин Н.В.
розглянувши у письмовому провадженні апеляційні скарги ОСОБА_1 та Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України,
на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року (суддя - Боршовський Т.І., час ухвалення - не зазначено, місце ухвалення - м.Івано-Франківськ, дата складання повного тексту - не зазначено),
в адміністративній справі №300/706/20 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України,
про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з військової служби,
встановив:
У березні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до відповідача Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, в якому просив стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата грошової компенсації за неотримане речове майно) за період з 04.06.2019 до дня фактичного розрахунку 30.03.2020 у розмірі 169236,99 грн..
Відповідач Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України позовних вимог не визнав, просив в позові відмовити.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 - 34527 грн.. У задоволенні позову в решта частині позовних вимог - відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід державного бюджету України судовий збір в розмірі 1347 гривень 10 копійок.
З цим рішенням суду першої інстанції від 10 липня 2020 року частково не погодився позивач ОСОБА_1 та оскаржив його в апеляційному порядку. Апелянт вважає, що оскаржене рішення суду в частині стягнення з нього судового збору в сумі 1347,10 грн. є таким, що винесено з порушенням норм матеріального права і підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
В обґрунтування апеляційних вимог апелянт (позивач) зазначає, що відповідно до оновленої редакції з 01 вересня 2015 року статті 5 Закону України "Про судовий збір" пунктом 13 частини першої цієї статті звільняються від сплати судового збору під час розгляду в усіх судових інстанціях учасники бойових дій, Герої України - у справах, пов'язаних з порушенням їхніх прав. Вказує, що зазначена норма статті даного Закону є спеціальною нормою і не містить посилань на те, що позов має бути заявлений лише з підстав порушення прав та законних інтересів позивача саме як учасника бойових дій, а також прямо та чітко не зазначає, що справа має стосуватись порушених прав саме позивача, що має статус учасника бойових дій, без уточнення характеру такого права та підстав його порушення. Вважає, що відсутність чіткого трактування та розуміння дійсного змісту вказаної норми не повинно впливати на гарантовані державою пільги при сплаті судового збору, порушувати та обмежувати права учасників бойових дій при їх зверненні до суду у зв'язку з порушенням будь-яких їх прав, незалежно від характеру, предмета та підстав таких позовів.
За результатами апеляційного розгляду апелянт (позивач) просить скасувати оскаржене рішення суду від 10 липня 2020р. в частині стягнення з позивача в дохід державного бюджету України судового збору в сумі 1347,10 грн., а в решті - залишити без змін.
З рішенням суду першої інстанції від 10 липня 2020 року також не погодився відповідач Військова частина НОМЕР_2 Національної гвардії України, вважаючи, що таке винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права.
Апеляційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що суд першої інстанції хибно застосував ст.117 КЗпП України при стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку за неотримане речове майно. Зазначає, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати компенсації, оскільки з прийняттям судового рішення статті 116 та 117 КЗпП не застосовуються, а зобов'язання роботодавців виплатити компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, шо не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати за неотримане речове майно, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. Оскільки між військовою частиною НОМЕР_1 НГ України та позивачем після його звільнення виник спір щодо невиплати грошової компенсації за неотримане речове майно (справа №300/1601/19), за результатами розгляду якої рішенням суду зобов'язано в/ч НОМЕР_1 виплатити позивачу грошову компенсацію за неотримане речове майно, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, то і відсутні підстави для задоволення позову. Також не погоджується відповідач із застосуванням у спірних правовідносинах норм законодавства про працю.
За результатами апеляційного розгляду апелянт (відповідач) просить скасувати оскаржене рішення суду від 10 липня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, в якому у задоволенні позову відмовити.
Позивач ОСОБА_1 не погодившись з доводами апеляційної скарги відповідача Військової частини НОМЕР_2 , подав відзив на неї, у якому зазначив, що після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Просить позивач апеляційну скаргу відповідача на рішення суду від 10.07.2020 в частині стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з військової служби - не задовольняти.
Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимог апеляційних скарг, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вважає, що апеляційну скаргу позивача необхідно задовольнити, а у задоволенні апеляційної скарги відповідача необхідно відмовити, з урахуванням наступного.
Судом апеляційної інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивачу ОСОБА_1 13.01.2017 видано посвідчення серії НОМЕР_3 про право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (а.с. 11).
Позивач ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України. Згідно наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 04.06.2018 за №129 із позивачем припинено (розірвано) контракт про проходження військової служби в Національній гвардії України та виключено з 04.06.2018 зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення у зв'язку зі звільненням з військової служби за станом здоров'я у запас Збройних Сил України відповідно до підпункту “б” пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” на підставі наказу командувача Національної гвардії України від 26.04.2018 за №65 о/с (а.с. 12).
03.06.2018 позивач подав командиру Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України рапорт про виплату йому грошової компенсації вартості неотриманого речового майна у зв'язку зі звільненням з військової служби в запас згідно наказу командувача Національної гвардії України від 26.04.2018 за №65 о/с (а.с. 13).
26.06.2019 позивач звернувся до відповідача зі заявою про виплату йому компенсації за неотримане речове майно, вказавши, що при звільненні з військової служби з ним протиправно не було проведено повний розрахунок по вказаному речовому забезпеченні шляхом виплати грошової компенсації згідно поданого ним 03.06.2019 року рапорту (а.с. 14-16).
На вказану заяву відповідач листом від 22.07.2019 за №50/41-1071 повідомив позивача про те, що йому нараховано кошти за недоотримане речове майно та подано заявку на їх отримання згідно порядку затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 №178 (а.с. 17).
На звернення позивача від 23.12.2019 року відповідач листом від 31.01.2020 року надав ОСОБА_1 довідку про доходи від 28.01.2020 №1/2-13 (а.с. 18-20).
Також встановлено, що рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15.10.2019 в адміністративній справі №300/1601/19 задоволено позов ОСОБА_1 , а саме, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації вартості неотриманого речового майна, та стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно в розмірі 34891,55 грн.. Також суд зобов'язав відповідача надати позивачу належним чином засвідчену копію його арматурної картки (а.с. 21-23).
Вказане рішення суду від 15.10.2019 року набрало законної сили 20.12.2019 згідно ухвали Восьмого апеляційного адміністративного суду про повернення апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (номер рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень 86499829).
20.01.2020 позивачу ОСОБА_1 Івано-Франківським окружним адміністративним судом виданий виконавчий лист у справі №300/1601/19 про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за неотримане речове майно в розмірі 34891,55 грн. (а.с. 24).
28.01.2020 року старшим державним виконавцем Івано-Франківського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №61080761 за виконавчим листом Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20.01.2020 №300/1601/19 (а.с. 26).
Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України в підтвердження перерахування позивачу компенсації за речове майно у справі №300/1601/19 в розмірі 34891,55 грн. подала платіжне доручення №619 від 27.03.2020 (а.с. 51).
30.03.2020 на банківський рахунок позивача ОСОБА_1 поступили кошти в сумі 34368,18 грн. з призначенням платежу: “Військова частина 12. Заробітна плата”, що підтверджується випискою АТ КБ “ПриватБанк” від 31.03.2020 (а.с. 27).
Позивач ОСОБА_1 вважаючи, що відповідач протиправно несвоєчасно провів із ним розрахунок при звільненні, а саме щодо виплата грошової компенсації за неотримане речове майно, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
На виконання вимог ухвали Івано-Франківського адміністративного суду від 03.06.2020 по розглядуваній справі №300/706/20 відповідач Військова частина НОМЕР_1 Національної Гвардії України надала суду першої інстанції витребувані документи: довідку про середньомісячний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 від 22.06.2020 року №1/2-55 - квітень-травень 2019 року, який становив 17263,50 грн.; довідку про середньоденний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 від 18.06.2020 року №1/2-55 за період з 01.04.2019 по 31.05.2019, який становив 566,01 грн.; копію телеграми Військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України №1515 від 12.11.2019, адресованої Заступнику начальника Західного територіального управління з тилу - начальнику тилу щодо виділення коштів для звільнених військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 за недоотримане речове майно, зокрема ОСОБА_1 ; відомості, що стосуються ОСОБА_1 про нарахування компенсації за неотримане речове майно від 26.06.2020 року та розподілу виплат від 26.06.2020 року; банківську відомість від 26.06.2020 року (а.с. 47-56).
Як уже було вказано вище, рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 - 34527 грн. суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.06.2019 року по 30.03.2020 року. У задоволенні позову в решта частині позовних вимог - відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід державного бюджету України судовий збір в розмірі 1347,10 грн..
Відносно апеляційної скарги відповідача Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення суду першої інстанції від 10.07.2020 року колегія суддів апеляційного суду зазначає наступне.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ст.17 Конституції України).
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-ХІІ від 20.12.1991 (далі Закон №2011-ХІІ), соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.
За приписами ч.1 ст.2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-ХІІ від 25.03.1992 (далі Закон України №2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Правові основи організації та діяльності Національної гвардії України визначає Закон України “Про Національну гвардію України” від 13.03.2014 № 876-VII. В частині 2 статті 21 цього Закону закріплено, що Військовослужбовці Національної гвардії України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства.
Пунктом 1 статті 9 Закону №2011-XII закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частини 2 та 3 статті 9 Закону №2011-ХІІ).
Відповідно до вимог ч.4 ст.9 Закону №2011-ХІІ, грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Згідно з абзацом 2 пункту 1 статті 9-1 Закону №2011-XII, речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України №178 від 16.03.2016 затверджено Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі Порядок №178), який визначає механізм виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку і Управління державної охорони (далі - військовослужбовці) грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі - грошова компенсація).
Відповідно до пунктів 2, 3 Порядку №178, виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу. Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.
За змістом пунктів 3 - 5 наведеного вище Порядку, грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі звільнення з військової служби чи загибелі (смерті) військовослужбовця. Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації. Довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв'язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком.
Крім цього, відповідно до пункту 242 розділу XII “Звільнення з військової служби” Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 визначає, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Враховуючи вищенаведені правові норми, суд апеляційної інстанції зазначає, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема щодо належного матеріального та побутового забезпечення, враховуючи особливості військової служби, з метою стимулювання досягнення високих результатів у службовій діяльності. Звільнена особа з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Судом встановлено, що позивачу ОСОБА_1 Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України, у якій позивач проходив військову службу, станом на час звільнення - 04.06.2019 і до 30.03.2020 не було виплачено грошову компенсацію вартості неотриманого речового майна. Грошовий розмір такої компенсації встановлений рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15.10.2019 в адміністративній справі № 300/1601/19 та становить 34891,55 грн..
Таким чином, відповідач Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України протиправно не провів розрахунку при звільненні з позивача ОСОБА_1 в запас Збройних Сил України невиплату у день виключення зі списків військової частини (04.06.2020) грошової компенсації за неотримане речове майно.
Відповідно до ст.47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 31.10.2019р. (справа №825/598/17).
Крім цього, у постанові від 15.09.2015р. (справа №21-1765а15) Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Колегія суддів також звертає увагу на те, що Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Крім цього, колегія суддів враховує роз'яснення Верховного Суду України, наведені у п.20 постанові Пленуму №13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», відповідно до яких, установивши, при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
З матеріалів справи видно та не заперечується сторонами по справі те, що остаточною датою закінчення проходження військової служби позивача є 04.06.2019р., про що зазначено в наказі командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України №129 від 04.06.2019 року.
Отже, станом на дату виключення із списків особового складу частини 04.06.2019р. відповідач не провів з позивачем повного розрахунку, а така виплата належних при звільненні сум завершена 30.03.2020р., тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
Таким чином, період з 05.06.2019р. по 29.03.2020р. включно є періодом затримки розрахунку з позивачем при звільненні.
Тому позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку, а саме з 05.06.2019р. по 29.03.2020р. включно.
Суд першої інстанції, визначаючи розмір середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку з позивачем при звільненні, який підлягає стягненню з відповідача, встановив його у сумі 34527 грн. на підставі встановлених фактичних обставин у справі, таких як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, а також з урахуванням правових висновків щодо критеріїв оцінки розміру відшкодування, наведених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 (справа №761/9584/15-ц).
Наведений судом першої інстанції розрахунок суми середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з відповідача, у розмірі 34527 грн., сторонами по справі не оскаржений, а отже за правилами частини 1 статті 308 КАС України судом апеляційної інстанції не переглядається.
Щодо доводів апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про те, що суд першої інстанції хибно застосував ст.117 КЗпП України при стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку за неотримане речове майно, оскільки, на думку скаржника, стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати компенсації, оскільки з прийняттям судового рішення статті 116 та 117 КЗпП, а зобов'язання роботодавців виплатити компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права, а отже відсутні підстави для задоволення позову, то такі судом апеляційної інстанції спростовуються з огляду на таке.
Нормами статей 116, 117 КЗпП України визначено, що на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Таким чином, оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17.
Покликання в апеляційній скарзі відповідача на практику Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" (заява № 377/02) є недоречним, оскільки у цій же постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ у цьому рішенні надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15), згідно якої після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Положеннями частини 5 статті 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Також згідно з частиною 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року під час розгляду справи №755/10947/17 зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Колегія суддів також зауважує, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
З огляду на викладене, враховуючи зміст статті 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для такої відповідальності є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців офіцерського складу, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби, що відповідає правовим висновкам щодо застосуванням норм статей 116 та 117 КЗпП України у подібних правовідносинах, наведеним у постанові Верховного Суду від 14.03.2019 у справі № 820/660/17.
Таким чином суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для часткового задоволення позовної вимоги про стягнення із відповідача в користь позивача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата грошової компенсації за неотримане речове майно) за період з 04.06.2019 до дня фактичного розрахунку 30.03.2020.
З урахуванням наведеного, колегія суддів формує висновок про те, що доводи апеляційної скарги відповідача Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України не знайшли свого підтвердження, а тому апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.
Відносно апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 на рішення суду першої інстанції від 10 липня 2020 року, колегія суддів апеляційного суду враховує, що позивач оскаржив це судове рішення лише в частині стягнення з нього судового збору в сумі 1347,10 грн..
Частиною першою статті 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
В контексті наведених вище процесуальних норм та встановлених судом обставин, колегія суддів зазначає, що інші питання не охоплюються предметом апеляційного дослідження за апеляційної скаргою позивача.
При цьому, колегія суддів не вбачає підстав для застосування положень частини другої статті 308 КАС України стосовно виходу за межі доводів та вимог апеляційної скарги позивача, оскільки під час розгляду справи не було встановлено порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права.
Так, частинами першою та другою статті 132 КАС України унормовано, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі по тексу постанови Закон №3674-VI).
Судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат (частина перша статті 1 Закону №3574-VI).
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону №3674-VI, учасники бойових дій під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються від сплати судового збору у справах, пов'язаних з порушенням їхніх прав.
Разом з тим, зазначена норма має відсильний характер та не містить вичерпного переліку справ, в яких учасники бойових дій та прирівняні до них особи звільняються від сплати судового збору.
Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення та членів їх сімей, встановлені Законом України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У статті 22 цього ж Закону передбачено, що особи, на яких поширюється дія цього нормативного акта, отримують безоплатну правову допомогу щодо питань, пов'язаних з їх соціальним захистом, а також звільняються від судових витрат, пов'язаних з розглядом цих питань.
Перелік пільг учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них, визначені у статті 12 цього Закону.
Отже, вирішуючи питання про стягнення судового збору з особи, яка має статус учасника бойових дій (прирівняної до нього особи), для правильного застосування норм пункту 13 частини першої статті 5 Закону №3674-VI суд має враховувати предмет та підстави позову; перевіряти чи стосується така справа захисту прав цих осіб з урахуванням положень статей 12, 22 Закону №3551-XII.
Подібну правову позицію щодо застосування та тлумачення пункту 13 частини першої статті 5 Закону №3674-VI викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 (провадження №14-730цс19), від 09 жовтня 2019 року у справі №9901/311/19 (провадження №11-795заі19) та постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №490/8128/17 (провадження №К/9901/166/18, К/9901/30220/18). Підстави для відступу від неї відсутні.
У розглядуваній адміністративній справі №300/706/20 судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій. Такий статус ним отримано саме у зв'язку із проходженням військової служби.
Розглядуваний адміністративний позов ОСОБА_2 у справі №300/706/20 щодо стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні стосується проходження позивачем такої військової служби. Метою звернення до адміністративного суду являється захист прав позивача саме як військовослужбовця, у правовідносинах із Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України. Виплата належних звільненому працівникові (військовослужбовцю) сум за своєю суттю є соціальною гарантією, зокрема у сфері правовідносин пов'язаних із проходженням військової служби.
Отже, в розумінні положень статті 12 Закону №3551-XII, змісту та підстав заявлених позовних вимог, характеру розглядуваних правовідносин, колегія суддів апеляційного суду вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що цей адміністративний позов ОСОБА_2 не стосується соціальних гарантій позивача як військовослужбовця та учасника бойових дій, а тому позивач законодавством не звільнений від сплати судового збору за подання цього позову до адміністративного суду.
Крім цього, суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, враховуючи наведені вище норми законодавства та виходячи з того, що позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають до часткового задоволення, суд першої інстанції безпідставно стягнув із позивача судовий збір за подання до суду адміністративного позову, і не вирішив питання про стягнення такого судового збору із відповідача, як суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, являється обґрунтованою і підлягає до задоволення апеляційна скарга позивача про скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення із нього в дохід державного бюджету України судового збору в розмірі 1347,10 грн..
Водночас, колегія суддів враховує, що судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України (частина 1 статті 9 Закону №3674-VI ).
Частиною 1 статті 4 Закону №3674-VI передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Згідно із статтею 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” прожитковий мінімум на одну працездатну особу станом на 01 січня 2020 року становить 2102 грн..
Адміністративний позов в даній справі містить вимоги майнового характеру, розмір яких становить 169236,99 грн..
Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 4 Закону №3674-VI, за подання до суду адміністративного позову майнового характеру, який подано фізичною особою або фізичною особою - підприємцем ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Таким чином, розмір судового збору який підлягав сплаті при поданні позовної заяви, становив 1692,37 грн..
Враховуючи, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, а саме в розмірі 34527 грн., тому розмір судового збору за подання адміністративного позову, який підлягає стягненню, повинен становити 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто 840,80 грн. (2102 грн. х 0,4).
Цю суму судового збору відповідно до положень ст.139 КАС України належить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до спеціального фонду Державного бюджету України.
Суд апеляційної інстанції також зазначає, що відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження).
Згідно п.10 ч.6 ст.12 КАС України, для цілей цього Кодексу справами незначної складності є інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Проаналізувавши характер спірних правовідносин, предмет доказування, склад учасників справи, та враховуючи, що дану адміністративну справу було розглянуто судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження, суд апеляційної інстанції зазначає, що дана адміністративна справа є справою незначної складності, а тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд -
постановив:
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року в адміністративній справі №300/706/20 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з військової служби - скасувати частково, а саме, в частині стягнення з ОСОБА_1 в дохід державного бюджету України судового збору в розмірі 1347 гривень 10 копійок, - і в цій частині прийняти нову постанову.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_4 ) в дохід державного бюджету України (отримувач коштів - УК у м.Ів.-Фр./ОТГ м.Ів.-Фр./ 22030101, код отримувача 37952250, код банку отримувача (МФО) 899998, рахунок отримувача - UA698999980313111206084009612, код класифікації доходів бюджету - 22030101) судовий збір у розмірі 840,80 грн. за подання адміністративного позову.
В решті частині рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року в адміністративній справі №300/106/20 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з військової служби - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя В. В. Гуляк
судді Л. Я. Гудим
Н. В. Ільчишин