ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
11 листопада 2020 року Справа № 906/1145/19
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Філіпова Т.Л.
при секретарі судового засідання Першко А.А.
розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Липка Юрія Анатолійовича на рішення Господарського суду Житомирської області від 27 лютого 2020 року та додаткове рішення Господарського суду Житомирської області від 16 березня 2020 року в справі №906/1145/19 (суддя - Маріщенко Л.О.)
час та місце ухвалення рішення: 27 лютого 2020 року; м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65; повний текст рішення складено 10 березня 2020 року
час та місце ухвалення додаткового рішення: 16 березня 2020 року; м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65; повний текст додаткового рішення складено 25 березня 2020 року
за позовом Фізичної особи підприємця Цюпа Геннадія Ростиславовича
до Фізичної особи підприємця Липка Юрія Анатолійовича
про стягнення 238 306 грн 15 коп..
за участю представників сторін:
від Позивача - не з'явився;
від Відповідача - не з'явився.
Фізична особа-підприємець Цюпа Геннадій Ростиславович (надалі - Позивач) звернулася в Господарський суд Житомирської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Липко Юрія Анатолійовича (надалі - Відповідач) про стягнення попередньої оплати в сумі 20000 грн 00 коп., процентів за користування чужими грошовими коштами в сумі 12230 грн 14 коп., 3% річних в сумі 6953 грн 42 коп., інфляційних збитків в розмірі 19122 грн 59 коп..
Позовні вимоги вмотивовані неналежним виконанням з боку Відповідача умов укладеного між сторонами договору купівлі-продажу № 3 від 12 березня 2018 року в частині поставки товару.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 27 лютого 2020 року позов було задоволено частково. Стягнуто з Відповідача на користь Позивача 20000 грн попередньої оплати. У задоволенні позовних вимог в частині стягнення 6953 грн 42 коп. 3 % річних, 19122 грн 59 коп. інфляційних та 12230 грн 14 коп. процентів за користування чужими грошовими коштами, судом відмовлено.
Приймаючи дане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що в установлений договором купівлі-продажу № 3 від 12 березня 2018 року строк, Відповідач товар Позивачу не передав, а тому вимога про стягнення з Відповідача коштів перерахованих в якості попередньої оплати в розмірі 200 000 грн підлягає задоволенню. Також, місцевий господарський суд відмовив Відповідачу в стягненні процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 28 жовтня 2018 року по 28 лютого 2019 року в сумі 12 230 грн 14 коп., посилаючись на статтю 536 Цивільного кодексу України, частину 1 статті 1048 Цивільного кодексу України. Окрім того, місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні було відмовлено в задоволенні вимоги Позивача про стягнення з Відповідача 6 953 грн 42 коп. 3% річних та 19 122 грн 59 коп. інфляційних.
3 березня 2020 року від Позивача до канцелярії Господарського суду Житомирської області надійшла заява про прийняття додаткового рішення про розподіл витрат на правову допомогу, в якій Позивач просив стягнути з Відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 24 000 грн (а.с. 98-99).
Додатковим рішенням Господарського суду Житомирської області від 16 березня 2020 року було покладено на Відповідача 20142 грн 16 коп. судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката (а.с. 113-116).
Не погоджуючись з винесеним судом першої інстанції рішенням, Відповідач подав апеляційну скаргу (а.с. 152-155), в якій з підстав, висвітлених в ній, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Також, в даній апеляційній скарзі Відповідач просив скасувати додаткове рішення Господарського суду Житомирської області від 16 березня 2020 року по справі №906/1145/19.
Зокрема, мотивуючи апеляційну скаргу, Відповідач звертає увагу апеляційного господарського суду на те, що згідно умов укладеного між сторонами договору купівлі-продажу у Відповідача відсутній обов'язок поставити товар за місцем знаходження покупця, а лише поставити дрова на зберігання. Відповідно до договору відповідального зберігання № 1/08 від 1 серпня 2018 року Відповідач передав, а ПП "Сапфір-ЮМ" прийняв на відповідальне зберігання дрова паливні 1 група в ящиках. Відповідно до акту приймання передачі майна від 1 серпня 2018 року майно у кількості 125 ящиків Відповідачем передано, а ПП "Сапфір-ЮМ" отримано. Тобто, на переконання Відповідача, він виконав вимоги договору купівлі-продажу та виготовив дрова і поставив на зберігання до 1 вересня 2018 року. Також, Відповідач в своїй апеляційній скарзі вказав, що Позивач спочатку мав би звернутися до нього з відповідною письмовою вимогою про виконання умов договору, а потім вже за результатами розгляду такої вимоги, звертатися до суду з даним позовом. Враховуючи наведене, Відповідач вважає, що спір по даній справі відсутній.
Окрім того, Відповідач в свій апеляційній скарзі (а.с. 155) вказав, що не погоджується з додатковим судомив рішенням та вважає, що розмір витрат на правничу допомогу адвоката необгрунтовано є завищеним.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14 вересня 2020 року прийнято справу №906/1145/19 до провадження в складі колегії суддів: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л., суддя Бучинська Г.Б. та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача.
12 жовтня 2020 року, ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду, було призначено справу №906/1145/19 до розгляду на 11 листопада 2020 року об 14:40 годин.
На адресу апеляційного господарського суду від Позивача надійшла заява від 28 жовтня 2020 року, в котрій Позивач заперечив проти вимог апеляційної скарг та просив залишити рішення та додаткове рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Також, Позивач просив суд здійснювати розгляд апеляційної скарги без його участі.
Водночас, на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду 10 листопада 2020 року від Відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду апеляційної скарги та призначення відеоконференції.
Згідно частин 1-4 статті 120 ГПК України: суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою; суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою; виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень; ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п'ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи.
Зі змісту ухвали від 28 жовтня 2020 року вбачається, що суд в пункті 3 повідомив сторін про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.
Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Вказана ухвала була направлена судом рекомендованими листом з повідомленнями про вручення на почтовий адрес вказаний в апеляційній скарзі.
Водночас, в силу дії статті 273 ГПК України, апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.
Окрім того, колегія суду констатує факт закінчення шістдесятиденного строку розгляду апеляційної скарги, та констатує, що відкладення розгляду справи призведе до порушення вказаного строку (а відтак і принципу судочинства, визначеного в статті 2 ГПК України. Разом з тим, апеляційний господарський суд констатує, що з моменту призначеного судового засідання (12 жовтня), апелянт не вчинив будь-яких дій щодо проведення судового засідання в режимі відеоконференції, в тому числі й відеоконференцію за межами суду (котрі є апріорі безпечні для представника апелянта в питаннях щодо розповсюдження COVID, про які вказує представник апелянта), однак подав уже таке клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції лише 10 листопада, зо один день до судового засідання (при цьому без прохання провести відеоконференцію в призначеному судовому засіданні).
З огляду на все вищезазначене, колегія апеляційного господарського суду відмовляє у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи та вбачає за можливе розглядати дану апеляційну скаргу без участі представників Позивача та Відповідача за наявними в матеріалах справи доказами (адже в разі відкладення розгляду справи апеляційним господарським судом, буде порушено процесуальний строк розгляду апеляційної скарги) та зважаючи на те, що в матеріалах справи міститься апеляційна скарга Відповідача, в якому висвітлена його позиція з-приводу рішення та позовної заяви.
Разом з тим, суд констатує, що відкладення розгляду апеляційної скарги, визначене статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, що по суті є неприпустимим з огляду на те, що це суперечить одному із завдань господарського судочинства, визначених частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (своєчасне вирішення судом спорів). При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в силу дії частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншим міркуваннями в судовому процесі.
Дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що апеляційну скаргу Відповідача слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення та додаткове рішення без змін.
Як вбачається з матеріалів справи 12 березня 2018 року між Позивачем та Відповідачем було укладено договір № 3 купівлі-продажу товарів (надалі - Договір; а.с. 16-17).
В пункті 1.1 Договору зазначено, що Відповідач продає, а Позивач купує дрова паливні І-ІІ група в ящиках в кількості 200 ящиків по ціні 1 600 грн за 1 ящик.
Відповідно до пункту 2.1 Договору, Відповідач зобов'язався виготовити та поставити на зберігання до 1 вересня 2018 року оплачену кількість ящиків та передати Позивачу дрова паливні.
У відповідності до пункту 2.2 Договору, Позивач зобов'язався розрахуватися за товар не пізніше 10 днів після прийняття замовником.
В пункті 4.1 Договору зазначено, що оплата вартості дров відбувається за ціною домовленості шляхом перерахунку коштів на розрахунковий рахунок продавця або готівкою.
12 березня 2018 року Позивач здійснив оплату Відповідачу товару готівковими коштами, згідно квитанції до прибуткового касового ордеру № 1 від 12 березня 2018 року на суму 200 000 грн із зазначенням підстави «попередня оплата згідного Договору № 3 від 12 березня 2018 року» (а.с. 18).
Однак, як стверджує Позивач, Відповідач не передав йому, обумовлений Договором Товар та не повернув попередню оплату.
Як вбачається з позовної заяви підставою позовних вимог Позивача до Відповідача було невиконання Відповідачем зобов'язання щодо передачі Товару, передбаченого умовами Договору, внаслідок чого Позивач звернувся до суду за захистом порушеного, на його думку, права щодо стягнення боргу з урахуванням інфляційних, річних та відсотків за користування чужими грошовими коштами з Відповідача.
Північно-західний апеляційний господарський суд констатує, що згідно пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України: підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Зважаючи на характер встановлених між сторонами правовідносин вбачається, що між сторонами виникли правовідносини, пов'язані із поставкою товару та відповідальністю за порушення строків оплати, регулювання яких здійснюється Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України тощо.
Статтею 526 Цивільного кодексу України визначено: що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
В силу дії статті 193 Господарського кодексу України: суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом; не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Водночас, відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України: зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу; зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно статті 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
В силу дії частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Як передбачено частинами 1, 2 статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару, а також покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
З положень статті 509 Цивільного кодексу України та статті 173 Господарського кодексу України вбачається, що: господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Нормами статті 627 Цивільного кодексу України встановлено свободу договору, тобто відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Нормами частин 1 та 4 статті 656 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; до договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
В силу дії частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
У відповідності до норм частин 1 та 2 статті 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази в сукупності з вищенаведеною нормативно-правовою базою законодавства України, зважаючи на заперечення Відповідача наведені в апеляційній скарзі (щодо того, що зважаючи на умови укладеного Договору у Відповідача відсутній обов'язок щодо поставки товару) саме з приводу неправомірного стягнення з Відповідача 200 000 грн попередньої оплати (зважаючи на виконання Відповідачем свого обов'язку шляхом укладення договору відповідального зберігання), колегія суду зазначає наступне.
Частиною 1 статті 25 ГПК України, передбачено, що апеляційні господарські суди переглядають в апеляційному порядку судові рішення місцевих господарських судів, які знаходяться у межах відповідного апеляційного округу (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного господарського суду).
Колегія суддів констатує, що статтею 269 ГПК України визначено, що: суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї; суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
З урахуванням меж розгляду справи судом апеляційної інстанції, визначених статтею 269 ГПК України, апеляційний господарський суд здійснює перегляд справи за наявними у ній доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Предметом апеляційного оскарження та, відповідно, апеляційного розгляду у даній справі є рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог щодо стягнення з Відповідача 200 000 грн попередньої оплати.
Виходячи із системного аналізу, вищеописаних вимог чинного законодавства, аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/12382/17)
Позивачем в підтвердження перерахування ним суми попередньої оплати було долучено до матеріалів справи квитанцію до прибуткового касового ордеру № 1 від 12 березня 2018 року на суму 200 000 грн із зазначенням підстави «попередня оплата згідного Договору № 3 від 12 березня 2018 року» (а.с. 18).
Колегія суддів, зважаючи на заперечення Відповідача, наведені в апеляційній скарзі, щодо відсутності обов'язку у Відповідача по укладеному Договору здійснити поставку та передачу Товару для Позивача, звертає увагу Відповідача на умови, укладеного та підписаного ним Договору (та скріпленого відтиском його печатки), зокрема, пункт 2.1 Договору.
Відповідно до пункту 2.1 Договору, Відповідач зобов'язався виготовити та поставити на зберігання до 1 вересня 2018 року оплачену кількість ящиків та передати Позивачу дрова паливні.
Зміст даного пункту, на переконання колегії суду, повністю нівелює заперечення Відповідача наведені в апеляційній скарзі з-приводу відсутності у нього обов'язку поставки та передання Товару для Позивача, а лише наявність у нього обов'язку щодо передачі Товару на зберігання.
В той же час, матеріали справи не містять доказів щодо виконання обов'язку Відповідачем, передбаченого пунктом 2.1 Договору, а саме щодо виготовлення та передання Позивачу, оплаченої кількості дров паливних.
Що ж стосується, покликання Відповідача в своїй апеляційній скарзі (як на підставу належного виконання ним своїх зобов'язань по Договору) на укладений між Відповідачем та Приватним підприємством «Сапфір-ЮМ», який свідчить про передання на зберігання Товару, то колегія суддів дослідивши такий договір зберігання в контексті змісту вимог позовної заяви та доказів по справі, зауважує таке.
З наданого Відповідачем договору відповідального зберігання № 1/08 від 1 серпня 2018 року, укладеного між Відповідачем та ПП "Сапфір-ЮМ" (надалі - Виконавець) вбачається, що Відповідач передає, а Виконавець приймає на відповідальне зберігання майно дрова паливні 1 група в ящиках (надалі - Договір зберіганні; а.с. 64).
Відповідно до пункту 1.3 Договору зберігання, вартість майна переданого на зберігання становить 200 000 грн.
Пунктом 1.5 Договору зберігання, визначено що строк зберігання до 1 вересня 2019 року.
У відповідності до підпункту 2.1.3 Договору зберігання, Виконавець зобов'язався повернути майно Відповідачу по першій вимозі, а Відповідач має право у будь-який час вимагати у виконавця повністю або частково майно яке знаходиться на зберіганні.
Тобто, з аналізу умов наданого Відповідачем Договору зберігання (як доказ виконання своїх зобов'язань щодо продажу Товару) вбачається, що він стосується лише прав та обов'язків сторін Договору зберігання, а саме: Позивача та ПП "Сапфір-ЮМ".
В той же час зі змісту Договору не вбачається, що він прямо чи опосередковано стосується будь-яких прав Позивача, адже навіть забрати переданий на зберігання Товар, має право лише Відповідач (підпункт 2.1.3), а не будь-хто інший.
Крім того, в Договорі зберігання не зазначено, що переданий на зберігання товар був виготовлений саме, для виконання вимог Договору, укладеного між Позивачем та Відповідачем.
Що ж стосується доводів апеляційної скарги, щодо того, що Позивач мав-би звернутися до Відповідача із письмовою вимогою, а вже потім в суд з даним позовом (що на думку апелянта свідчить про передчасність такого позову), то колегія суду відхиляє такі доводи Відповідача та вважає їх безпідставними з огляду на таке.
Верховний Суд у постанові від 15 листопада 2018 року по справі №127/1853/17 провадження №61-31023св18, зазначив що звернення до суду з позовною вимогою є тотожним направленню письмової вимоги (пред'явлення вимоги (подання позову) свідчить про закінчення строку договору та настання строку для повернення коштів).
З огляду на вищевказану правову позицію Верховного суду, вказане є правом Позивача (чи пред'являти до іншої сторони письмову вимогу, чи одразу ж подавати до суду відповідний позов).
Отже, зважаючи на все вищеописане в даній судовій постанові в площинні існування доказу перерахування Відповідачу 200 000 грн попередньої оплати по Договору та відсутності доказів щодо виконання Відповідачем своїх зобов'язань по Договору, колегія суддів прийшла до висновку, про підставність та обгрунтовантованість позовних вимог в частині стягнення 200000 грн попередньої плати.
Відтак, враховуючи усе вищеописане судова колегія задовольняє позов в частинні стягнення 200 000 грн попередньої оплати, та стягує їх з Відповідача на користь Позивача.
Відповідно, дане було вчинено місцевим господарським судом, відповідно, колегія суддів залишає судове рішення без змін в цій частині.
Крім того, в судовому рішенні, з підстав, наведених у ньому, було відмовлено в задоволенні позову в частині стягнення 12 230 грн 14 коп. процентів за користування чужими коштами (оскільки таке стягнення прямо не передбачено в Договорі, та дані відносини не підпадаю під визначення кредитних, коля стягнення таких відсотків проводиться в силу норм Цивільного кодексу України); та на підставі статей 625, 693 Цивільного кодексу України відмовлено в задоволенні позовних вимог про стягнення 6953 грн 42 коп. 3% річних та 19 122 грн 59 коп. інфляційних втрат. В той же час, колегія суддів зазначає, що Відповідач в своїй апеляційній скарзі не оспорює рішення в частині відмови у стягненні процентів за користування чужими коштами, інфляційних втрат та 3% річних, що відповідно до норм процесуального права, а саме діючи в правовому полі статті 269 ГПК України (зважаючи на відсутність порушення норм процесуального права) не є підставою для перегляду апеляційний господарським судом законності рішення в цій частині.
Що ж стосується Додаткового рішення, то зважаючи на заперечення Відповідача, наведені в апеляційній скарзі, щодо того, що розмір витрат, які стягуються з Відповідача є необгрунтовано завищеним, колегія суддів зауважує наступне.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 27 лютого 2020 позов задоволено частково. Стягнуто з Відповідача на користь Позивача 200 000 грн попередньої оплати. Також даним рішенням покладено на Відповідача витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 000 грн. У решті позову відмовлено (а.с. 93-96).
3 березня 2020 року від Позивача до канцелярії Господарського суду Житомирської області надійшла заява про прийняття додаткового рішення про розподіл витрат на правову допомогу (а.с. 98-99), в якій Позивач просив стягнути з Відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 24 000 грн.
Часиною 8 статті 129 ГПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Колегія суддів зауважує, що дана заява з доказами, було подана Позивачем в правовому полі дії частини 8 статті 129 ГПК України (надання доказів щодо розміру судових витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення), а саме згідно відтиску вхідного штемпеля канцелярії Господарського суду Житомирської області - 3 березня 2020 року, рішення ж було прийнято Господарським судом Житомирської області 27 лютого 2020 року.
При цьому, в матеріалах справи (а.с. 31) міститься заява представника Позивача від 28 листопада 2019 року щодо стягнення витрат на правничу допомогу адвоката та подання відповідних доказів протягом п'яти дів з дня винесення судового рішення по даній справі.
Відповідно до статті 221 ГПК України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п'ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 4 березня 2020 року було прийнято до розгляду заяву Позивача від 3 березня 2020 року про вирішення питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи та призначено розгляд заяви на 16 березня 2020 року об 12:30 год (а.с.105).
В матеріалах справи є рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення, які підтверджують обставину отримання Відповідачем даної ували щодо розгляду заяви про стягнення судових витрат на правничу допомогу адвоката (ухвала отримана 10 березня 2020 року; а.с. 110).
Водночас, в матеріалах справи на момент винесення додаткового рішення, відсутні будь-які письмові заперечення зі сторони Відповідача щодо необгрунтованого завищення судових витрат на правничу допомогу адвоката (про що він покликається уже в апеляційній скарзі), які просив стягнути Позивача з Відповідача. Водночас, як з вступної частини додаткового рішення, так і з протоколу судового засідання не вбачається участь представника Відповідача з метою заперечення необгрунтованого завищення, судових витрат на правничу допомогу адвоката (про що він покликається уже в апеляційній скарзі).
Відповідно колегія суддів розглянувши заяву представника Позивача в розрізі існування заперечень Відповідача, наведених уже в апеляційній скарзі щодо необгрунтованого завищення судових витрат на правничу допомогу адвоката, зауважує наступне.
В обґрунтування понесення витрат на професійну правничу допомогу, представником Позивача надано до суду наступні документи: копію договору № 8 від 28 жовтня 2019 року про надання правничої допомоги укладеного між адвокатським бюро "Дмитро Бородін та партнери" та Позивачем; копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю № 645 від 12 квітня 2012 року, виданого Бородіну Дмитру Вікторовичу; ордер на надання правової допомоги серія ЖТ №069804 від 28 жовтня 2019 року адвокатом Бородіним Дмитром Вікторовичем; копію акту виконаних робіт від 28 лютого 2020 року на загальну суму 24 000 грн; копію протоколу погодження гонорару від 28 жовтня 2019 року, підписаного клієнтом та адвокатським бюро; платіжне доручення № 202 від 20 листопада 2019 року на суму 1 000 грн та квитанцію №5337667 від 3 березня 2020 року на суму 23 000 грн про оплату Позивачем адвокатському бюро "Дмитро Бородін та партнери" послуг по наданню професійної правничої допомоги на загальну суму 24 000 грн (а.с. 101-104).
Частиною 4 статті 126 ГПК України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У відповідності до частини 5 статті 126 ГПК України, у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Колегія суддів ще раз вертає увагу на те, що відповідного клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу від Відповідача до суду першої інстанції не надходило, а, таке заперечення Відповідач висловив уже при подання апеляційної скарги на додаткове рішення Господарського суду Житомирської області разом із оспоренням самого рішення, обмежившись лише зазначенням про необгрунтоване завищення судових витрат на правничу допомогу адвоката (а.с. 155).
Водночас, апеляційний господарський суд наголошує на тому, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно частини 2 статті 126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Колегія суду зазначає, що відповідно до пункту 2 договору про надання професійної правничої допомоги від 28 жовтня 2019 року, оплата за цим договором визначається і здійснюється відповідно до протоколу погодження гонорару та стандартними правилами надання правової допомоги.
В пункті 3.2 договору про надання професійної правничої допомоги сторони погодили, що адвокат самостійно визначає перелік та обсяг юридичних дій, що мають бути виконані на виконання договору та в інтересах клієнта, якщо інше не передбачено цим договором.
Цей договір діє з моменту його підписання до 31 грудня 2025 року включно, крім випадків припинення його за законодавством України, або за правилами надання правничої допомоги, які є невід'ємним додатком до цього договору.
Відповідно до частини 3 статті 126 ГПК України, для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Судова колегія звертає увагу, що в акті виконаних робіт від 28 лютого 2020 року прийому-передачі наданих послуг до договору про надання професійної правової допомоги, який містить опис виконаних робіт (наданих послуг), зазначено, перелік наданих послуг, їх вартість. Загальна вартість наданих послуг становить 24 000 грн (а.с. 101).
Так, з наданого суду акту виконаних робіт вбачається, що адвокатським бюро "Дмитро Бородін та партнери" було надано Позивачу наступні послуги: консультування клієнта усно, вартість - 2 000 грн; вивчення документів, наданих клієнтом по справі, вартість - 3 000 грн; опрацювання законодавчої бази, що регулюють спірні відносини, вартість - 4 000 грн; вивчення судової практики, вартість - 4 200 грн; узгодження правової позиції з клієнтом, вартість - 2 000 грн; написання позовної заяви, вартість - 2 000 грн; написання відповіді на відзив, вартість - 2 000 грн; судове засідання 3 грудня 2019 року вартість - 700 грн; написання заяви про забезпечення позову, вартість - 2 000 грн; судове засідання 8 січня 2020 року, вартість - 700 грн; судове засідання 31 січня 2020 року, вартість - 700 грн; судове засідання 27 лютого 2020 року, вартість - 700 грн..
Також, Позивачем долучено до матеріалів справи, протокол погодження гонорару від 28 жовтня 2019 року, підписаний між Позивачем та адвокатським бюро "Дмитро Бородін та партнери", відповідно до пункту 1 якого гонорар за договором про надання правової допомоги від 28 жовтня 2019 року № 8 по справі за позовом Позивача до Відповідача є фіксованим та складає 24 000 грн (а.с. 102).
Крім того, в пункті 2 протоколу сторони погодили, що гонорар, вказаний в пункті 1 цього протоколу, сплачується Позивачем на рахунок адвоката на протязі трьох днів з дня підписання сторонами цього протоколу.
На підтвердження сплати Позивачем гонорару в визначеному розмірі, було долучено до матеріалів справи, платіжне доручення № 202 від 20 листопада 2019 року на суму 1 000 грн та квитанцію №5337667 від 3 березня 2020 року на суму 23 000 грн (а.с. 103-104).
Відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 пункту 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Таким чином, з огляду на викладене, Позивач згідно з положеннями статті 74 Господарського процесуального кодексу України довів надання йому адвокатом Бородін Д.В., зазначених у акті виконаних робіт від 28 лютого 2020 року послуг у сумі 24 00 грн.
Суд констатує при цьому, що Об'єднана Палата Верховного Суду у справі № 922/445/19 від 03 жовтня 2019 року зробила наступний правовий висновок, що: «витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено».
Таким чином, достатньою підставою для покладення на іншу сторону витрат на правничу допомогу є доведений факт їх обсягу та реального виконання, навіть за відсутності відомостей про перерахування коштів на користь адвоката.
Згідно із частиною 5 статтею 126 ГПК України, у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною 6 статті 126 ГПК України встановлено, що обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Як вбачається з усього вищевстановленого, з огляду на наявні в справі докази, апеляційний господарський суд наголошує на тому, що апелянтом, а ні в суді першої інстанції, а ні в апеляційній скарзі не доведено неспівмірності витрат на професійну правничу допомогу адвоката Позивача, що в свою чергу свідчить про підставність вказаних витрат.
Водночас, частиною 4 статті 129 ГПК України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Зважаючи на те, що судове рішення винесено судом першої інстанції на користь Позивача частково (задоволено вимоги на суму 200 000 грн, зважаючи на ціну позову 238 306 грн 15 коп.), то відповідно до вищезазначеної норми ГПК України судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції підлягають покладенню на Відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З огляду на усе вищеописане у даній судовій постанові, зважаючи на факт часткового задоволення позовних вимог Позивача, колегія суддів прийшла до висновку про необхідність покладення судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції в сумі 20142 грн 16 коп..
Відповідне рішення було прийнято і місцевим господарським судом в оспорюваному додатковому рішенні. Відповідно, колегія суддів залишає додаткове судове рішення від 16 березня 2020 року без змін.
Відповідно до пункту 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи.
Зазначені норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі Олюджіч проти Хорватії від 5 лютого 2009 року зазначає, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії від 27 вересня 2001 року). Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.
Отже, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.
Таким чином, колегія суддів вважає посилання Відповідача, викладені в апеляційній скарзі щодо рішення та додаткового рішення, безпідставними, документально необґрунтованими, та відхиляє їх з підстав, вказаних вище в даній постанові.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції та при винесенні додаткового рішення, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення та додаткового рішення. Дане було вчинено місцевим господарським судом, відповідно, колегія суддів залишає оспорені судові рішення без змін.
Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на Відповідача, згідно статті 129 ГПК України.
Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Липка Юрія Анатолійовича на рішення Господарського суду Житомирської області від 27 лютого 2020 року та додаткове рішення Господарського суду Житомирської області від 16 березня 2020 року в справі №906/1145/19 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Житомирської області від 27 лютого 2020 року та Додаткове рішення Господарського суду Житомирської області від 16 березня 2020 року в справі №906/1145/19 - залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
4. Відповідно до частини 3 статті 287 ГПК України, дана постанова не підлягає касаційному оскарженню, окрім випадків, визначених у підпунктах а, б, в, г пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України.
5. Справу №906/1145/19 повернути Господарському суду Житомирської області.
Повний текст постанови виготовлено 13 листопада 2020 року.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Філіпова Т.Л.