Справа № 461/7741/17 Головуючий у 1 інстанції: Лялюк Є.Д.
Провадження № 22-ц/811/1388/19 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
Категорія:2
12 листопада 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справах Львівського апеляційного суду в складі:
головуючої - судді Копняк С.М.,
суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,
секретаря - Жукровська Х.І.,
з участю представника апелянта Львівської міської ради - Кулика А.Я., представника апелянта Управління комунальної власності Львівської міської ради - Чижович І.З., -
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами Львівської міської ради, Управління комунальної власності Львівської міської ради на рішення Галицького районного суду м. Львова від 26 вересня 2018 року, постановлене в складі головуючого судді Лялюк Є.Д., у справі за позовом Львівської міської ради до Приватного нотаріуса Новосад Ольги Петрівни, ОСОБА_1 , третя особа Управління комунальної власності Львівської міської ради про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, -
19 листопада 2017 року позивач Львівська міська рада, звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Новосад Ольги Петрівни, ОСОБА_1 , третя особа - Управління комунальної власності Львівської міської ради, про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння. В обґрунтування вимог покликалась на те, що нежитлове приміщення за адресою АДРЕСА_1 , право власності на яке зареєстровано приватним нотаріусом Новосад О.П. за ОСОБА_1 є незаконним та підлягає витребуванню на підстав ч. 3 ст. 388 ЦК України. Зазначає, що саме Львівська міська рада є законним власником нежитлового приміщення за адресою АДРЕСА_1 , оскільки станом на момент прийняття приватним нотаріусом Новосад Ольгою Петрівною рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень жодних документів, які б підтверджували право власності на вищезгадані нежитлові приміщення, не існувало. Позивач також стверджує, що розпорядження №90 від 21.08.1996 року, яке було підставою для вибуття з володіння Львівської міської ради, не існувало взагалі. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ОСОБА_1 нежитлових приміщень за адресою АДРЕСА_1 порушує права позивача, оскільки рішення про передачу у власність громадянину ОСОБА_1 нежитлового приміщення за адресою АДРЕСА_1 не приймалось, земельна ділянка за адресою АДРЕСА_1 перебуває у власності Львівської міської ради, яка обмежена в праві вільно володіти, розпоряджатись та користуватись комунальним майном та земельною ділянкою.
Рішенням Галицького районного суду м. Львов від 26 вересня 2018 року у задоволенні позову Львівської міської ради до Приватного нотаріуса Новосад Ольги Петрівни, ОСОБА_1 , третя особа: Управління комунальної власності Львівської міської ради про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовлено.
Не погоджуючись з даним рішенням Львівська міська рада та Управління комунальної власності Львівської міської ради оскаржили таке в апеляційному порядку, подавши апеляційні скарги.
В апеляційних скаргах зазначають, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному з'ясуванні судом обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.
В обґрунтування вимог покликаються на те, що майно, яке належало територіальній громаді м. Львова вибуло з комунальної власності м. Львова поза волею власника і це дає підстави для застосування положень ст. 388 ЦК України. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про порушення прав позивача, а саме наявність права власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на спірний об'єкт нерухомого майна, застосування положень ст. 388 ЦК України до спірних правовідносин. Однак, безпідставно мотивував відмову в задоволенні позову, застосувавши строки позовної давності.
Судом всупереч нормам процесуального права було взято до уваги, як доказ запит представника управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 22.09.2009 року №5620/2302, згідно якого управління намагалося з'ясувати чи у зв'язку з відчуженням нежитлових приміщень проводилась реєстрація права власності на нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 площею 114,7 м.кв. Враховуючи, що представник управління поставив під сумнів існування такого документу, а суд першої інстанції в порушення норм процесуального права не перевірив наявність оригіналу письмового доказу, зважаючи на наведене, суд вирішив спір за недопустимими доказами, яким відповідач обґрунтовує свої доводи щодо пропуску строку позовної давності.
З посиланням на постанову Верховного Судку від 29.03.2018 у справі №461/7741/17, зазначають, що право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника. А тому положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України не застосовується. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 05.10.20016 року у справі №916/2129/15.
Просять рішення Галицького районного суду м. Львова скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
У відзивах на апеляційні скарги представник відповідачів зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, доводи апеляційних скарг такого не спростовують Підстав для скасування рішення відсутні.
15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакціяЦПК України, відповідно до п.9 ст.1Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.
Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Відповідно до Указу Президента України №452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд Львівської області ліквідовано та створено новий - Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові.
04 жовтня 2018 року у газеті «Голос України» опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду.
А відтак, справа розглядається Львівським апеляційним судом у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення зазначеним вимогам не відповідає.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.
Суд першої інстанції зазначених вимог закону не дотримався.
За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.
Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Як убачається з матеріалів справи, 14 листопада 2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І. приймається рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 32356998 щодо реєстрації права власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 за Приватним підприємством Фірма "ГРОТ". Реєстрація проведена на підставі розпорядження - серія та номер: 90, виданого 21 серпня 1996 року, видавник Галицька районна адміністрація та реєстраційного посвідчення серія та номер: 327, виданого 18 вересня 1996 року, видавник Львівське міжміське бюро технічної інвентаризації.
В подальшому, на підставі договору купівлі-продажу від 17 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І. (реєстровий № 884) вказане нежитлове приміщення переходить у власність Приватного підприємства "К.Р.О.К. 7", яке на підставі договору купівлі-продажу від 25 листопада 2016 року посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І. (реєстровий № 927) переходить у власність Товариства з обмеженою відповідальністю "МАСАФІ".
16 березня 2017 року між ТОВ "МАСАФІ" та ОСОБА_1 укладаються два договори купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П. (реєстрові №№ 1537, 1542), на підставі яких ОСОБА_1 став власником ѕ та ј відповідно, частин цього приміщення.
Також з матеріалів справи убачається, що право власності на вказане приміщення зареєстроване за позивачем - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) 22 липня 2016 року, індексний № 30591487.
Предметом спору є витребування від відповідача ОСОБА_1 об'єкта нерухомого майна (нежитлового приміщення) загальною площею 114,7 кв.м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та скасування державної реєстрація права власності на цей об'єкт, здійсненої за відповідачем.
Відповідно до частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18) зроблено висновок, що "відсутність спрямованого на відчуження майна рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема, його підроблення) означає, що власник волю на відчуження не виявляв".
Встановивши, що Приватне підприємство Фірма "ГРОТ" неправомірно зареєструвало за собою права власності на спірний об'єкт, оскільки реєстраційне посвідчення № 327 від 18 вересня 1996 року Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації не видавалось, як і не видавалось 21 серпня 1996 року Галицькою районною адміністрацією розпорядження № 90, а відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про вибуття цього об'єкта з права власності Львівської міської ради поза волею його власника, та порушення у зв'язку із цим права власності позивача у справі. При цьому, саме ці документи були подані підприємством, як підстава для внесення запису про державну реєстрацію приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І. прав на вказане нерухоме майно, та прийняття внаслідок цього 14 листопада 2016 року незаконного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 32356998.
Такі мотиви та висновки оскаржуваного рішення щодо вказаних обставин, особами, які звернулися з апеляційними скаргами не оспорються. Відповідачі у справі рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржують.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції з'ясувавши, що права позивача є порушеними, виходив з того, що ним пропущено строк позовної давності без поважних причин, і про застосування наслідків спливу цього строку зроблено відповідну заяву відповідачем до ухвалення рішення, що і має своїм наслідок відмову в задоволенні позову. При цьому, суд першої інстанції виходив з того, що до позовів про витребування майна від добросовісного набувача (стаття 388 ЦК України) застосовується позовна давність, тривалістю у три роки, а початок перебігу у даній справі слід обчислювати з 22 вересня 2008 року, тобто з дати оформлення запиту Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради № 5620/2302, який скерований начальнику ОКП ЛОР "БТІ та ЕО" і у якому запитується, чи відбулася у зв'язку із відчуженням низки нежитлових приміщень, зокрема, і спірного приміщення, яке належить на праві власності ПП "Фірма "ГРОТ", реєстрація права власності за такими приміщеннями. Метою даного запиту було отримання актуальної інформації про майно.
Проте колегія суддів з такими висновками суду першої інтсканції не погоджується, зважаючи на таке.
На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб'єктів порівняно з іншими суб'єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів, а здійснення права на їх оспорення не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту. Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності (див. пункти 39, 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18) та постанову Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18).
Такі висновки, поряд з тими, які зазначено в оскаржуваному рішенні, вірно враховано судом першої інстанції.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у спорі, тобто належним відповідачем у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
Тобто, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
У пункті 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 викладено висновок про те, що за наявності правових підстав для витребування майна від добросовісного набувача у відповідності до статей 387, 388 Цивільного кодексу України, мають застосовуватися положення статті 267 Цивільного кодексу України, згідно якої сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.
За положеннями частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення його цивільного права. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше (такі правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від: 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18), 21 серпня 2019 року у справі 911/3681/17, 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17, 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17).
Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
При цьому, позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов'язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред'явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб'єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц).
За змістом частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до особи, яка є боржником, тобто до особи, яка є належним відповідачем за позовом. У разі пред'явлення віндикаційного позову належним відповідачем є володілець майна. Водночас якщо під час розгляду справи майно перейшло у володіння іншої особи, у зв'язку з чим суд здійснив заміну відповідача, то пред'явлення позову до попереднього володільця перериває позовну давність і за вимогою до цієї іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом, а ні з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, а ні з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб (див. пункти 7.17., 7.20., 7.21. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16).
Також у цій справі Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.
Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння. Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). (див. пункти 40, 43 та 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Враховуючи наведені висновки, а також встановлені обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на спірне нежитлове приміщення було порушено в момент його вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, що, з огляду на "принцип реєстраційного підтвердження володіння", який підлягає застосуванню у спірних правовідносинах, мало місце під час первинної реєстрації права власності на даний об'єкт приватним нотаріусом за ПП Фірма "ГРОТ" (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 14 листопада 2016 року, індексний номер: 32356998). Саме з цього часу для позивача почав спливати строк позовної давності за пред'явленим позовом, який подано до суду у листопаді 2017 року, тобто в межах строку позовної давності.
На думку колегії суддів, будь-які звернення, в даному випадку не власника спірного майна, до цього моменту не обов'язково та беззастережно свідчать про те, що міська рада довідалася або могла довідатися про порушення свого права як власника такого майна, право власності на яке відповідачами не оспорюється, а також підтверджується фактом його подальшої реєстрації - 22 липня 2016 року, на підставі рішень Виконавчого комітету Львівської міської ради від 17 травня 2013 року № 381 та від 10 березня 2015 року № 143, які в судовому порядку не оскаржувались. При цьому матеріали справи не містять, як відповіді ОКП ЛОР "БТІ та ЕО" на запит Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 22 вересня 2008 року № 5620/2302, так і доказів про обізнаність із запитуваною інформацією позивача у справі. Подання відповідних доказів, з урахуванням положень статті 81 ЦПК України, покладається саме на відповідача. Слід також зазначити, що спірне приміщення, починаючи з 2004 року тривалий час, в тому числі станом на день написання запиту від 22 вересня 2008 року № 5620/2302, перебувало в оренді Львівського обласного товариства політичних в'язнів і репресованих згідно з договорами оренди, які у встановленому законом порядку недійсними не визнавались.
Заперечення, викладені у відзивах на апеляційні скарги зазначених висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
Також колегія суддів враховує, що станом на день прийняття (14.11.2016 року) рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за ПП Фірма "ГРОТ", в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вже був вчинений запис про державну реєстрацію права власності на спірне майно за Львівської міською радою (рішення від 22.07.2016 року). Матеріали справи не містять відомостей, що об'єкти нерухомого майна, які були зареєстровані за ПП Фірма "ГРОТ" та Львівською міською радою є не одним і тим самим об'єктом, а різними об'єктами, незважаючи на суть такої реєстрації (в цілому на об'єкт, реєстрація на окремі приміщення цього об'єкта).
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку, що позивачем пропущено строк позовної давності, відтак безпідставно із цих підстав відмовив в задоволенні позову.
У пунктах 142, 143, 144, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що "метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника".
Аналогічні останньому висновки також висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) (див. пункт 34) та від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19) (див. пункт 50).
Відповідно до висновку, викладеного в пункті 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача.
Згідно положень статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
В частині четвертій статті 10 ЦПК України закріплено положення, згідно з яким суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі ""East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Такі правові висновки висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, під час розгляду справ № 367/2022/15-ц (постанова від 29 травня 2019 року, провадження № 14-376цс18) та № 183/1617/16 (постанова від 14 листопада 2018 року, провадження № 14-208цс18).
Згідно з обставинами даної цивільної справи, колегія суддів зазначає, що у разі задоволення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння не відбудеться втручання у право власності відповідача, оскільки "суспільним", "публічним" інтересом звернення Львівської міської ради, як представника територіальної громади міста Львова до суду з вказаною вимогою є задоволення суспільної потреби у відновленні законності. В даному випадку цей інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права комунальної власності на майно, що незаконно вибуло з такої власності, оскільки, законні підстави набуття власності на спірне нежитлове приміщення відсутні.
Близькі за змістом висновки містяться в постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 904/9530/16 та від 26 лютого 2020 року у справі № 522/1684/13-ц (провадження № 61-38803св18).
Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно із частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи наведене, доводи апеляційних скарг знайшли своє підтвердження в ході апеляційного розгляду, у зв'язку із цим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухвалення нового про часткове задоволення позову, а саме про витребування майна з чужого незаконного володіння. У задоволенні ж позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності слід відмовити.
Відповідно до частини 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповіднодо ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Згідно із частиною 1, пунктами 1,2 частипни 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача.
Оскільки колегія суддів прийшла до висновку про скасування рішення суду першої інстанції та часткове задоволення позову, то понесені позивачем судові витрати, пов'язані з розглядом справи судами першої та апеляційної інстанційслід покласти на відповідача ОСОБА_1 .
Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч. 1 п. 2, 376, 381-384, 389, 390, 393 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційні скарги Львівської міської ради та Управління комунальної власності Львівської міської ради - задовольнити частково.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 26 вересня 2018 року - скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов Львівської міської ради до Приватного нотаріуса Новосад Ольги Петрівни, ОСОБА_1 , третя особа: Управління комунальної власності Львівської міської ради про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити частково.
Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради нежитлові приміщення, які знаходяться у АДРЕСА_1 , загальною площею 114, 7 кв. м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1084014746101.
У задоволенні позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності (номер запису про право власності:19476314 та 19475230) ОСОБА_1 на нежитлові приміщення, які знаходяться у АДРЕСА_1 , загальною площею 114, 7 кв. м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1084014746101 - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради 1 600 грн. 00 коп. судового збору за подання позову до суду першої інстанції та 2400 грн. 00 коп. судового збору за подання апеляційної скарги і на користь Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради 2 400 грн. 00 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 16 листопада 2020 року.
Головуюча Копняк С.М.
Судді: Бойко С.М.
Ніткевич А.В.